Музична нотація

Музи́чна нота́ція — сукупність графічних знаків, призначених для запису музики. Пошуки способу знакової фіксації музики почалися ще в Давньому Єгипті, але тривають і досі. З розвитком музичного мистецтва і появою фігури композитора — творця музичних композицій, музична нотація стала необхідною умовою фіксації музичних творів.

Thumb — Рукопис музичної нотації Йоганна С. Баха

Найдавніші відомі спроби зафіксувати мелодію на письмі сягають 1–2 тисячоліть до нашої ери. Так, у Стародавньому Вавилоні використовували піктографічний запис, у Стародавньому Єгипті — складовий, а в Стародавній Греції — буквений.

Сучасний нотний запис є наслідком тривалої еволюції, початком якої можна вважати невменну нотацію, що з'явилася до VIII століття. Походження невменної нотації достеменно невідоме вичерпно, імовірно вона викристалізувалась у середньовічних чернечих хорах, для запису григоріанського хоралу. Невменні символи не вказували точної висоти і тривалості звуків, а тільки приблизний напрямок руху мелодії. Невменні позначення включали більше 20 символів, і мали свої особливості в різних регіонах, зокрема на Русі різновидом невменної нотації була знаменна нотація.

Близько 1000 року невменна нотація була вдосконалена різним вертикальним розміщенням невм in campo aperto (на полі без лінії). Пізніше було впроваджено спочатку одну горизонтальну лінію, червоного кольору, а потім другу — синього. В одинадцятому столітті Гвідо д'Ареццо впровадив до нотного письма 4 лінії. Тим не менш, його нотація ще не визначала ритмічних відносин. При цьому існували два типи графічних невменних позначень: романська (з якої виводиться сучасна) і готична (використовувалась у XIII–XV ст.), в сукупності ця система нотації називалася хоральною.

Наприкінці XII століття на зміну хоральній нотації прийшла так звана модальна нотація, розроблена школою в Нотр-Дамі. Ця нотація використовувала два наближені ритмічні значення, подвійного (imperfectio) і потрійного (perfectio) поділу. Довга тривалість іменувалася як longa, а коротка як brevis. Модальний запис передбачав 6 ритмічних малюнків, складених за зразком давньогрецьких метричних стоп, ці малюнки і визначали послідовність цих тривалостей.

Модальну нотацію змінила мензуральна нотація, що використовувалася приблизно у 1250–1600 роках. Мензуральна нотація не тільки точно визначала звуковисотні інтервалі, але також і ритмічні тривалості. Поступово збільшувалась і кількість символів, що визначають тривалість: близько 1250 почали використовувати semibrevis, а потім і дрібніші тривалості (близько 1280, Петрус де Крюс). До 1450 року використовувалась «чорна нотація» — голівки нот зафарбовувались у чорний колір. Після 1450 року поступово була введена «біла нотація», в якій голівки нот великої тривалості не зафарбовувались. Біла нотація налічувала до 8 тривалостей — maxima, longa, brevis, semibrevis, minima, semiminima, fusa або chroma, semifusa або semichroma. В мензуральній нотації окрім окремих нот з'являлись також лігатури, паузи та інші.

Сучасного вигляду музична нотація набула у XVII–XVIII століттях, хоча значення деяких знаків (наприклад крапки після ноти) могло і відрізнятися від сучасного, що створює певні складнощі для прочитання музики тієї епохи сучасними виконавцями. У другій половині XX століття ряд композиторів стали використовувати специфічні форми запису для відображення в тексті особливих ефектів звучання (звукових мас, вібрато, дестабілізації звуковисотності тощо).

Див. також: Список символів музичної нотації

Найпоширенішою стала в останні століття п'ятилінійна нотація. Її елементами є п'ятилінійний нотний стан, ключі, ноти і паузи, позначення розміру, темпу, динамічні, артикуляційні та інші позначення.

Разом з тим поряд або замість з нотною нотацією іноді використовується й інші форми запису. Наприклад, партію гітари та деяких інших струнних інструментів іноді записують табулатурою, де горизонтальні лінії відповідають струнам інструменту, а цифри на цих лініях позначають номер ладу, на якому повинна бути зіграна нота.

В теорії музики, а також для запису гармонічних функцій у джазі використовують буквенні позначення, де кожній ноті відповідає певна літера латинського алфавіту. Буквенні позначення лежать і в основі розмітки нотного запису ABC.

Нижче подається повний список використовуваних у музичній практиці звуків, розподілених по октавах.

Субконтроктава

Охоплює звуки з частотами від 16,352 Гц (включно) до 32,703 Гц^[1]. Найнижча з чутних октав, як правило нижні щаблі цієї октави в музиці не використовуються. У нотації Гельмгольца найменування ступенів записуються з великої літери та справа знизу ставиться цифра 2 (або два штрихи). У науковій нотації має номер 0-й