Loading AI tools
український письменник З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Володи́мир Микола́йович Леонто́вич (*5 серпня 1866 — †10 грудня 1933) — український громадський та політичний діяч, міністр земельних справ Української Держави (1918), письменник і меценат, за фахом правник, видавець. Псевдоніми і криптоніми: В. Левенко, В. Л., Давній, В. Л-ко.
| Володимир Миколайович Леонтович | ||||
|---|---|---|---|---|
 Володимир Леонтович | ||||
| Народився | 5 серпня 1866 село Оріхівка[1] Лубенський повіт, Полтавська губернія | |||
| Помер | 10 грудня 1933 (67 років) Прага, Чехословацька республіка | |||
| Поховання | Orthodox cemetery in Pragued | |||
| Громадянство |  Російська імперія | |||
| Діяльність | громадсько-політичний діяч, письменник, меценат | |||
| Alma mater | Юридичний факультет Московського державного університетуd | |||
| Батько | Q116816388? | |||
| Мати | Q116816246? | |||
| Брати, сестри | Леонтович Іван Миколайович | |||
|
| ||||
 Леонтович Володимир Миколайович у Вікісховищі | ||||
 Роботи у Вікіджерелах | ||||
Володимир Леонтович походить з давнього козацького, а згодом — дворянського роду Леонтовичів з Полтавщини[2]. Прадід по батькові — був бунчуковим товаришем українського війська часів Гетьманщини[3].
Мати, Ольга Іванівна, — з аристократичного французького роду Альбрандів. Її дід, Луї Альбранд, емігрував до Російської імперії під час Французької революції[3]. Батько — Микола Павлович Леонтович — поміщик, штабсротмістр Охтирського гусарського полку[2].
У Ольги і Миколи Леонтовичів було шестеро дітей. Чотири сини — Іван, Костянтин, Володимир і Павло. Та дві доньки — Софія і Ганна (Софія померла в дитинстві).
Володимир народився 5 серпня 1866 року на хуторі Оріхівщина, поблизу Лубен, на Полтавщині.
Закінчив гімназію, потім — юридичний факультет Московського університету (1884—1888). Готувався стати правником, але відчував потяг до іншої області знань — відвідував лекції ботаніки на природничому факультеті та лекції загального землеробства у Петровській сільськогосподарській академії.
Перед закінченням навчання Володимир написав кандидатську наукову працю «Історія землеволодіння в Україні від повстання гетьмана Б. Хмельницького до введення кріпацтва царицею Катериною ІІ» (1888). Для вибору такої теми юнаку, безумовно, треба було мати громадянську сміливість та національне почуття. І цей вибір, як показало все його подальше життя, був невипадковим. Роботу юнака високо оцінили та запропонували йому залишитися в університеті для підготовки до професорської діяльності. Однак батьки кликали сина додому, бо старші брати роз'їхалися й треба було допомагати по господарству. Так московський університет втратив майбутнього професора, та завдяки цьому повороту подій В. Леонтович, за влучним виразом військового діяча О. Шаповала, «не втопився в так званім російськім культурнім морі»[1], а Україна отримала письменника і громадського діяча, який прислужився їй на повну силу своєї душі.
З того часу й до 1918 р. Володимир оселився в Оріхівці; іноді у справах виїздив до Києва. У власному маєтку на хуторі займався сільським господарством та культурною діяльністю, зокрема опікувався будівництвом місцевої цукроварні, збудував двокласну школу, займався просвітницькою діяльністю серед місцевого населення, дбав про добробут односельців.
Після повернення в Україну національна свідомість В. Леонтовича зміцніла й усталилася під впливом В. Симиренка. Саме Василь Федорович, видатний інженер цукроваріння, визначний меценат української культури, людина, безмежно віддана Україні, став для небожа своєї дружини духовним батьком. Він познайомив Володимира з професором Київського університету В. Антоновичем та з іншими діячами української культури, ввів до кола «Старої громади», яка об'єднувала національно свідому інтелігенцію.
Першою літературною спробою В. Леонтовича після закінчення університету був переклад твору В. Короленка «Ліс шумить». Виявилося, що йому бракує знання української мови, і Володимир почав наполегливо опановувати її.
Багатолітні вправляння у мистецтві вислову і щире прагнення прислужитися національній справі закріпили за В. Леонтовичем заслужене звання знавця української мови. Він тонко відчував смак слова, брав участь у збиранні лексичного матеріалу до «Словника української мови» Б. Грінченка (передав 151 картку із записами «слов и выражений, добытых непосредственно от народа»). За творами В. Леонтовича доцільно й цікаво було б скласти словничок, до якого увійшли б запашні українські слова, що за русифікації впродовж багатьох минулих років було вилучено з ужитку. Згодом разом із О. Єфремовим склав «Московсько-український правничий словничок» (видано у Києві 1919 р.). Він компактний і вміщує 4396 слів та словосполучень. Книжечка стала раритетом і зберігається в Національній бібліотеці України ім. В. І. Вернадського.
Працював В. Леонтович і в царині літературної критики. Зокрема, відомі його «розправи» «Грицько Григоренко», «Естетизм Коцюбинського» та ін.
Після проголошення урядовим маніфестом 17 жовтня 1905 р. свободи слова й друку під впливом революційних рухів царат був змушений послабити переслідування української культури — було відмінено укази про заборону друкування українською мовою, почали видаватись газети й журнали різних політичних напрямків.
В. Леонтович став одним із фундаторів національної періодики в Києві, адже саме він домігся дозволу на видання першої всеукраїнської щоденної газети «Громадська думка» (подану назву «Громадське слово» цензура не пропустила). «Громадська думка» виходила понад півроку (1 серпня 1906 р. її закрила влада), та це видання вторувало шлях славетній газеті «Рада» (1906—1914). Також В. Леонтович фінансував та редагував журнал «Нова громада»; матеріально підтримував та входив до складу редакційної колегії «Літературно-наукового вісника»; був членом редколегії журналу «Киевская старина».
Не можна оминути увагою ще одну царину діяльності Володимира Миколайовича — археологічну діяльність. Він разом із старшим братом Іваном брав участь у розкопках трьох курганів у Старобільському повіті на Харківщині. Серед унікальних знахідок були портрети козацької старшини часів Гетьманщини — Наркиза Леонтовича, Василя та Стефана Родзянок, ліпний посуд, знаряддя доби бронзи та інші рідкісні предмети. Все це брати подарували Лубенському музею старожитностей К. М. Скаржинської. Тоді це був приватний музей Катерини Скаржинської, який розміщався в її маєтку в с. Круглик на Лубенщині, і за часів радянської влади став основою Полтавського краєзнавчого музею (нині Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського). Згодом Володимир Леонтович неодноразово передавав музею у Круглику історичні речі та документи. Археологічна колекція Леонтовичів експонувалася як персональна.
В. Леонтович виявляв також інтерес і до збереження предметів прикладного народного мистецтва та кустарних виробів. Він був не лише знайомий із Миколою Біляшівським, корифеєм української музейної справи, засновником першого художньо-промислового і наукового музею в Києві (нині Національний художній музей України), а й брав безпосередню участь у збиранні експонатів для нього.
Вболіваючи за розвиток української культури, В. Леонтович заснував «Товариство підмоги українській літературі, науці та штуці» (1911—1919) і був обраний його головою. Це товариство фактично у легальний спосіб затверджувало розпорядників коштів громадського фонду спадкоємців В. Симиренка. Призначення грошей залежало від В. Леонтовича, який завжди витрачав їх виключно на культурні цілі. Жодна культурна справа в Наддніпрянській Україні не обходилася без його участі. Крім розпорядження фондом він фактично керував підприємствами В. Симиренка, зокрема його Сидорівською цукроварнею в Канівському повіті. Сам В. Леонтович також був талановитим підприємцем, власником цукрового заводу в Оріхівщині.
До цього часу слід віднести й початок громадсько-культурної діяльності Володимира Миколайовича, якій він присвятив багато років свого життя. Творчість і громадська робота — два крила цього птаха полтавської землі.
Із 1891 р. аж до революції 1917 р. В. Леонтович брав активну участь у роботі місцевого самоврядування, так званого земства. Був почесним мировим суддею. Його часто запрошували до складу Лубенського Окружного Суду, де Володимир Миколайович виконував обов'язки і присяжного засідателя. Приблизно чверть століття як гласний (тобто депутат) Лубенського повітового та Полтавського губернського земств В. Леонтович впливав на рішення господарського губерніального земства, господарчих, культурних, освітянських питань Полтавщини. Неодноразово йому пропонували стати земським начальником, та завжди наражалися на відмову, бо ця посада його не приваблювала, адже посадовці мусили бути агентами МВС Російської імперії.
В. Леонтович був авторитетом серед тих, хто присвятив себе землі, і тому його обрали головою агрономічного Товариства Хорольського повіту. Головував протягом кількох років, поки брак часу не примусив відмовитися. У 1918 р., за Гетьманату П. Скоропадського, Володимир Миколайович обіймав пост міністра сільського господарства. З його ім'ям пов'язаний проект земельного закону, згодом оцінений як один із найдемократичніших у світі. В його основу було покладено право приватної власності. Щоб обмежити земельні володіння, мав бути проведений примусовий викуп землі у великих власників, аби розподілити її між малоземельними селянами.
У 1915 р. В. Леонтовича запросили на роботу в Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського Союзу міст, що опікувався біженцями. Він допомагав шпиталю для вояків-українців, де його засновниці Л. Шульгіна та Л. Старицька-Черняхівська навчали грамоти українською мовою.
З початком революції Володимира Миколайовича було обрано до Центральної Ради від Товариства українських поступовців (ТУП). Цього ж року його обрали заступником голови (голова — М. Грушевський) Українського Наукового Товариства, що розробляло ідею створення української Академії наук.
Згодом, за призначенням уряду Директорії, В. Леонтович короткий час працював уповноваженим Українського Червоного Хреста в Одесі, де встиг надрукувати оповідання «Несподіване», яке, на жаль, і досі не знайдено. А потім, уже за більшовиків, він деякий час працював у Києві, у раднаргоспі, але як представник буржуазії мав сплатити 100 тис. карбованців контрибуції, «яких я не мав, та й дістати не міг, а тим часом неплатним загрожували арештом і ЧК»[2]. Почалися переслідування і, завчасно попереджений добрими людьми, Леонтович «зник» із Києва. Повернувся до рідного с. Оріхівці. Але більшовики і там пішли в наступ; не підтримані населенням, денікінці відступали, і В. Леонтович був змушений виїхати, адже від нової влади він міг чекати тільки на розстріл. І цього разу саме селяни врятували його і його сім'ю.
Володимир Миколайович прощався з Україною назавжди. Перервалося життя на рідній землі, наповнене творчістю, господарською працею, громадською діяльністю, тим, що становило сенс його буття. Виїжджаючи у вимушену еміграцію, він забрав із собою болючий спомин про рідний край і невигойну пекучу тугу: «Ми, сільські люде, приростаємо до землі, до рідного краю серцем… Немає для мене на землі кращого куточка, як мій хутір, немає кращого краю од України»[3].
З великими труднощами В. Леонтовичу вдалося через Крим дістатися Болгарії. Цю сумну одіссею згодом було описано автобіографічній повісті «Спомин утікача» (1922). Оселилась родина у Софії, де Володимир Миколайович працював ключником на хуторі, який орендувала група українців.
В. Леонтович був одружений з Юлією Володимирівною Лесевич, донькою відомого українського філософа-позитивіста та громадського діяча В. Лесевича. Мав двох дітей — Ольгу, в майбутньому художницю, і Віктора, згодом відомого історика, професора Франкфуртського університету.
В еміграції жив у Болгарії, Туреччині, Німеччині та Чехословаччині. Важке матеріальне становище, постійні хвороби дружини й сина, пригнічений душевний стан підірвали і його здоров'я. Але й у цей період, перебуваючи на чужині, В. Леонтович продовжував творити. Зокрема, було написано автобіографічну повість «Спомин утікача» (1922), завершено повість «Хроніка родини Гречок» (1922; на той час автобіографічна повість мала назву «Дитячі і юнацькі роки Володі Ганкевича»), збірку оповідань «Ворохобня» (1930).
Написав дослідження «Хліборобство на Україні», досі не опубліковане (2 машинописи передано його онукою Ю. Освальт до Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського та відділу рукописів Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України).
Рік жахливого голодомору впав на згорьовану душу Володимира Миколайовича, і серце не витримало. 10 грудня 1933 р. його не стало. В. Леонтовича поховали на Ольшанському кладовищі у Празі.
Після процесу СВУ та репресій 30-х років, винищення української інтелігенції годі було й чекати іншого ставлення до Леонтовича, ніж як до «українського буржуазного націоналіста». І тому не дивно, що згадка про нього в підрадянській історії української літератури була упередженою та негативною.
1993 рік став роком публічного повернення В. Леонтовича в Україну — у столичному Будинку вчителя відбувся вечір, присвячений 60-річчю від дня смерті письменника. У 2001 р. проведено два вечори (в Будинку Спілки письменників України та Будинку вчених) з нагоди 135-річчя від дня народження В. Леонтовича. 2004 р. за ініціативи І. Якименка, голови правління ВАТ «Оріхівка-цукор», відкрито меморіальну дошку на будинку старої цукроварні в с. Новооріхівці; 18 жовтня 2002 р. встановлено й урочисто відкрито меморіальну таблицю на будинку по вул. Грушевського, 16 з таким написом: «В цьому будинку в 1908—1919 рр. жив видатний культурно-громадський діяч, письменник і меценат Володимир Леонтович»[4]. 26 листопада 2002 р. Лубенська райрада ухвалила рішення про надання школі в с. Оріхівці імені В. Леонтовича.
[1] Леонтович О. Окрилений Україною: (життєпис Володимира Леонтовича з уступами та роздумами) / О. Леонтович. — Переяслав-Хмельницький, 2008. — С. 14.
[2] Леонтович О. Володимир Леонтович — письменник і меценат / О. Леонтович // Пам'ятки України. — 2012. — № 8. — С. 21.
[3] Леонтович В. Спомини утікача / В. Леонтович. — Берлін, 1922. — С. 102—103.
[4] Леонтович О. Володимир Леонтович — письменник і меценат / О. Леонтович // Пам'ятки України. — 2012. — № 8. — С. 24.
Автор прозових творів «Пани і люди» (1893), «Per pedes apostolorum» (1896), «Старе й нове» (1900, 1913), «Оповідання» (1918), «Спомини утікача» (1922), «Хроніка родини Гречок» (1922), «Ворохобня й інші оповідання» (1930) та інших.
Наприкінці 80-х рр. XIX ст. В. Леонтович виступив як прозаїк. Друкувався спочатку в періодичних виданнях Галичини (газета «Діло», журнал «Зоря») та Наддніпрянщини («Киевская старина», «Літературно-науковий вісник», «Громадська думка» та ін.). У 1891 р. коштом В. Симиренка у Львові було видано перше оповідання письменника «Солдатський розрух» під псевдонімом В. Левенко (який обрав для нього В. Антонович). В «Солдатському розрусі» В. Леонтович художньо виразно змалював пробудження людської гідності у солдат-рекрутів, почуття протесту у відповідь на визискування. Відчувалося щире співчуття до простих людей. Вже це перше оповідання засвідчило, що з'явився новий письменник з талантом оповідача, і що автор пречудово володіє українською мовою.
У 1893 р. В. Леонтович написав першу повість «Пани й люди», в центрі якої — двоє братів поміщиків із протилежним ставленням до життя, до села й селян. Останнє її видання у 1929 р. вийшло з передмовою С. Єфремова під назвою «Утопія з недавнього часу», у якій він зазначав, що дебют випав щасливий і писав: «Вірні картини життя „людей“ змальовані тямущою рукою, борсання кращих серед „панів“ перед неминучостю фатуму, так само добре відоме авторові, — ось те цінне, що й досі маємо в повісті В. Леонтовича»[1]. Також він підкреслив, що вже в першій повісті «автор зумів знайти в нашому тодішньому житті найактивніші справи й поставити їх гостро, немов провидивши, що незабаром їх поставить і сама дійсність»[2]. Після процесу СВУ передмову С. Єфремова з книжки було вирізано. Понівечене видання нині зберігається в Національній бібліотеці України ім. В. Вернадського.
Хоч повість через цензуру було надруковано у Львові, її провезли на велику Україну і, як свідчить С. Єфремов, із великим захопленням читали в українських колах, особливо серед студентської молоді.
Наступною стала повість «Per pedes apostolorum» («Стопами апостолів»), розпочата 1894 р. Вона мала підзаголовок — «Образки життя духовенства на Україні». У цій повісті, за свідченням Б. Грінченка, письменник створив низку цікавих характеристик духовенства того часу. Перед читачем постає галерея колоритних образів від зневірених у своїх юнацьких мріях священників до колишніх жандармів у рясах та хабарників із консерваторії, що дбали зовсім не про душі своїх прихожан. І єдиним справжнім поводирем пастви є старий отець Каленик, що дбав і про церкву, і про духовність людей. За композицією твір нагадує «Мертві душі» М. Гоголя. Видано його було у 1896 р. також у Львові, у друкарні НТШ, вже коштом самого автора.
Також з-під пера В. Леонтовича вийшла повість «Старе й нове» (1898; видана 1900 р. у Києві у друкарні університету св. Володимира). У 1903 р. автор закінчив історичну фантазію «Абдул-Газіс», в якій відчувається його ставлення до поневолених народів та деспотії царизму. Але через цензуру твір було опубліковано лише 1918 р. Такий непростий шлях від задуму до видання проходили майже всі твори В. Леонтовича.
Протягом 20-х і на початку 30-х років у різних виданнях Львова, Праги, Берліна, Парижа з'явилася ціла низка оповідань письменника («Мимоволі», «Комісіонер Сара Соломонівна», «Зустріч з предком», «Лихо подоланим», «Повітовий сатир» та ін.), в яких спостерігається динамічний сюжет, відшліфована мова; нариси-мемуари про культурне життя в Україні кінця XIX — початку XX ст. («Спогад про Чикаленка», «Спогади про мої зустрічі з українськими діячами старшого покоління», «Спогад про Василя Симиренка», «Спогад про Коцюбинського» тощо). Вийшла книга у перекладі чеською мовою «Революція йде» з передмовою Д. Дорошенка. Було написано «Спомини».
За часів радянської влади було надруковано оповідання «Солдатський розрух» (1926) та повість «Пани й люди» (1929). Залишилися праці Леонтовича в рукописах, у тому числі й продовження «Споминів», доля яких невідома. За твердженням С. Сірополка, їх письменник «призначав для видання Українським Науковим Інститутом у Варшаві»[1]
В. Леонтович плідно співпрацював із тижневиком «Тризуб», що був виразником національно-державницької ідеології, — вів огляд тогочасної літератури в Україні («Літературні спостереження») під псевдонімом Давній. У своїх публікаціях давав точні, об'єктивні оцінки молодому письменству України, що вражають читачів і досі, через багато років. Також співпрацював і з іншими періодичними виданнями («Січ», «Хліборобський шлях», «Неділя», «Український тиждень»).
[1] Леонтович О. Володимир Леонтович — письменник і меценат / О. Леонтович // Пам'ятки України. — 2012. — № 8. — С. 22.
[1] Там само. — С. 17.
[2] Там само. — С. 17.
Спомини утікача. — Берлін: Українське Слово, 1922. — 154 с.[4]Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
