Долгоруков Олександр Миколайович

Князь Олекса́ндр Микола́йович Долгору́ков (27 грудня 1872(18721227), Санкт-Петербург, Російська імперія — 17 січня 1948, Рабат, Марокко) — російський військовик, генерал-лейтенант, учасник російсько-японської та Першої світової війн. Головнокомандувач Збройних сил Української Держави гетьмана Павла Скоропадського. Політичний емігрант.

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Долгоруков.

Долгоруков Олександр Миколайович
Народження	27 грудня 1872(1872-12-27) Санкт-Петербург, Російська імперія
Смерть	1948[1] Рабат, Рабат-Сале-Заммур-Заерd, Марокко
Країна	Російська імперія
Освіта	Пажеський корпус і Академія Генерального штабу
Звання	генерал-лейтенант
Командування	Кавалергардський полкd
Війни / битви	Російсько-японська війна, Перша світова війна і Громадянська війна в Росії
Рід	Долгоруковиd
Нагороди

Життєпис

Народився 27 грудня 1872 року в Санкт-Петербурзі. Походив із давнього дворянського роду князів Долгорукових.

Закінчив 2-ге Костянтинівське військове училище, Пажеський корпус, служив у Кавалергардському полку(інші мови).

У 1896—1899 роках навчався на мовних курсах Азійського департаменту Міністерства закордонних справ(інші мови), де вивчав турецьку, арабську та фарсі. По завершенню навчання рік служив при російському посольстві в Константинополі.

1903 року вступив до Академії Генерального штабу, яку закінчив за два роки.

Під час російсько-японської війни 1904—1905 років командував сотнею 2-го Читинського козацького полку Забайкальського козачого війська. У серпні дістав бойове поранення, однак згодом повернувся на фронт.

1912 року отримав звання генерал-майора і став командиром Кавалергардського полку.

З початком у 1914 році Першої світової війни очолив 3-тю Донську козачу дивізію, якою командував у 1914—1915 та 1916—1917 роках. У серпні 1914 року брав участь у битві при Гумбіннені. 1917 року очолив 1-й Кінний корпус та отримав звання генерал-лейтенанта.

На початку 1918 року, побоюючись арешту більшовиками, Долгоруков виїхав в Україну, де у квітні того ж року владу захопив гетьман Павло Скоропадський, що служив з ним під час російсько-японської війни в одному полку. У жовтні вступив до лав української армії. 26 листопада 1918 року призначений головнокомандувачем Збройних сил Української Держави замість ультраправого діяча, монархіста графа Федора Келлера. Гетьман Скоропадський про його призначення у своїх спогадах писав^[2]:

Келлер пішов, але мені не можна вже було різко міняти курс. Доводилося взяти людину поки що з того самого табору. Я запросив мого товариша і по корпусу, і по полку, князя Долгорукова. Долгоруков, також дуже правих переконань, мало не член якоїсь правої організації, а втім був людина, яку я знав і з якою можна було домовитися. Я дивився на нього як на тимчасового діяча і планував з першої ж нагоди знищити головнокомандування, звести все це на посаду просто командувача армії.

Долгоруков був призначений головнокомандувачем в умовах Антигетьманського повстання. Призначення Долгорукова було відповіддю на дії Федора Келлера, який намагався перебрати на себе всю повноту влади й у подальшому організувати монархістський переворот проти гетьмана. Скоропадський сподівався, що з Долгоруковим йому буде легше домовитися та співпрацювати^[3].

Під час перебування на посаді головнокомандувача генерал-лейтенант Долгоруков намагався підпорядкувати собі добровольчі загони, що формувалися в Україні з метою подальшого вступу до Добровольчої армії Антона Денікіна. Для цього Долгоруков вдався до арешту генерал-лейтенанта Петра Ломновського, що, виконуючи вказівки Денікіна, перешкоджав виступам сформованих загонів на боці гетьманського уряду^[4].

Після захоплення Києва військами Директорії Долгоруков виїхав із залишками німецьких військ до Німеччини. У вересні 1919 року він долучився до білого руху, очоливши 4-ту дивізію Північно-Західної армії, що вела бойові дії в Естонії та поблизу Петрограда. Після поразки армії оселився в Ревелі, де того ж року брав участь у діяльності Міжнародної антибільшовицької ліги.

1921 року переїхав до Франції. Того ж року взяв участь у російському монархічному з'їзді(інші мови) в місті Бад-Райхенгалль у Німеччині. Читав лекції на політичні теми в Російському клубі.

У 1924—1929 роках проживав у Бельгійському Конго, працюючи в Міжнародному товаристві конголезьких лісів та рудників.

1929 року переїхав до Марокко. Там спершу працював у фірмі «Office Chérifien des Phosphates», а згодом влаштувався бухгалтером у компанії «Omnium d'Entreprises». У 1932—1938 роках очолював марокканський відділ Російської загальновійськової спілки.

Помер у місті Рабат, столиці Марокко, 17 січня 1948 року.

Родина

1897 року одружився із Софією Михайлівною Устіновою (1876—1951)^[5]. У шлюбі народилося двоє дітей:

• Микола — розстріляний більшовиками в Києві 26 січня 1918 року^[6];
• Марія (1901—1981).

Нагороди

• Орден Святої Анни IV ступеня з написом «За храбрость» (1904)
• Орден Святого Станіслава III ступеня з мечами і бантом (1904)
• Орден Святого Станіслава II ступеня с мечами (1905)
• Орден Святох Анни II ступеня з мечами (1905)
• Орден Святого Володимира IV ступеня з мечами і бантом (1905)
• Орден Святого Володимира III ступеня (1913)
• Орден Святого Георгія IV ступеня (1914)
• мечі до ордена Святого Володимира III ступеня (1914)
• Орден Святого Володимира II ступеня (1915)
• Орден Святого Станіслава I ступеня з мечами (1915)
• Георгіївська зброя (1916)

Примітки

1. Pas L. v. Genealogics — 2003.

   d:Track:Q19847329d:Track:Q19847326
2. Скоропадський П. Спогади: кінець 1917 — грудень 1918 / пер. з рос. Е. Соловей; упоряд. Ігор Гирич. — 2-ге вид. — К. : Наш Формат, 2021. — С. 309. — ISBN 978-617-7279-53-1.
3. Мараєв В. Україна, 1918. Хроніка. — Харків : Фоліо, 2020. — С. 266. — ISBN 978-966-03-8924-3.
4. Рутыч Н. Н. Белый фронт генерала Юденича: Биографии чинов Северо-Западной армии. — М. : Русский путь, 2002. — С. 216—217. Архівовано з джерела 29 червня 2024 (рос.)
5. Alexander Nikolaevich Dolgorukov (1872-1948) -... www.findagrave.com (англ.). Процитовано 26 липня 2024.
6. Таланов А. И. Кавалергарды. По страницам полковой летописи. Часть 2. 1825—1925. — М.: Рейтар, 1999. — С. 142.

Джерела

• Долгоруков Олександр Миколайович. (рос.) // grwar.ru — Російська імператорська армія в Першій світовій війні.

• Литвин М.Р., Науменко К.Є. Долгоруков Олександр Миколайович // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2008. — Т. 8 : Дл — Дя. — 716 с. — ISBN 978-966-02-4458-0.
• Литвин М.Р., Науменко К.Є. Збройні сили України першої половини XX ст. Генерали і адмірали / Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України. — Львів; Харків : «Видавництво Сага», 2007. — С. 80. — ISBN 978-966-2918-12-0.
• Мельцин М. О. Долгоруковы // Большая российская энциклопедия : [в 36 т.] / председ. ред. кол. Ю. С. Осипов, отв. ред. С. Л. Кравец. — М. : Науч. изд-во «БРЭ», 2007. — Т. 9. Динамика атмосферы — Железнодорожный узел. — 768 с. — ISBN 978-5-85270-339-2. (рос.)
• Российское зарубежье во Франции, 1919—2000 : биогр. слов. : в 3 т / под общ. ред. Л. Мнухина, М. Авриль, В. Лосской. — М. : Наука: Дом-музей Марины Цветаевой, 2008. — Т. 1. — ISBN 978-5-02-036267-3. (рос.)
• Рутыч Н. Н. Белый фронт генерала Юденича: Биографии чинов Северо-Западной армии. — М. : Русский путь, 2002. — С. 215—219. (рос.)
• Шмаглит Р. Г. Белое движение: 900 биографий крупнейших представителей русского военного зарубежья. — М. : Зебра Е, 2006. — С. 113. (рос.)
• Чуваков В. Н. Незабытые могилы. Российское зарубежье: некрологи 1917—1997. — Москва : Российская государственная библиотека, 1999. — Т. 2. — С. 400—401. (рос.)