Loading AI tools
З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Гільєрмо Антоніо Кальво (англ. Guillermo Antonio Calvo; 1941, м. Буенос-Айрес, Аргентина) — американський учений-економіст аргентинського походження, що спеціалізується на дослідженнях у галузі макроекономіки, міжнародної економіки та грошово-кредитної політики в країнах, що розвиваються[3].
| Гільєрмо Антоніо Кальво | |
|---|---|
| Guillermo Antonio Calvo | |
 | |
| Народився | 1941 м. Буенос-Айрес |
| Країна |  США |
| Діяльність | економіст, викладач університету |
| Alma mater | University of Buenos Aires, Yale University |
| Галузь | Економіка |
| Заклад | Columbia University in New York City |
| Науковий ступінь | докторський ступінь з економіки |
| Науковий керівник | Т'ялінг Купманс[1] |
| Аспіранти, докторанти | Michael Kumhofd[2] Patricio Arraud[2] Nikolay Kirov Gueorguievd[2] |
| Членство | American Academy of Arts and Sciences European Economic Association, Journal of Monetary Economics, Journal of International Economics |
| Нагороди | Премія Джона Бейтса Кларка (John Bates Clark Medal), премія Банку Шведської академії наук за пам'ять Альфреда Нобеля у галузі економіки (The Sveriges Riksbank Prize in Economic Sciences in Memory of Alfred Nobel) |
 Гільєрмо Кальво у Вікісховищі | |
Гільєрмо Кальво народився в Буенос-Айресі в сім'ї службовця Центрального банку Аргентини. Молодий економіст пішов по стопах батька і на початку кар'єри працював у дослідницькому відділі Центрального банку під керівництвом Хуліо Олівера, майбутнього автора ефекту Олівера — Танзі. У 1965 році Кальво закінчив магістратуру Єльського університету і там же 1974 року захистив докторську дисертацію. Викладачами Кальво були майбутні лауреати Нобелівської премії з економіки Тьялінг Купманс, Джеймс Тобін і Едмунд Фелпс. Під керівництвом останнього Кальво захистив дисертацію про оптимальне економічне зростання в моделі капіталу з урахуванням різних вікових груп основних фондів[4].
Впродовж професійної кар'єри Кальво неодноразово працював як у наукових установах, так і у відомствах, які займаються економічною політикою. Наукова кар'єра Кальво розпочалася в Колумбійському університеті в Нью-Йорку одразу після захисту дисертації (1969—1972).
Г. Кальво був також професором Університету Пенсільванії (1984, 1986—1990), Чикаго (1981) і Меріленда (1994—2006), а також кілька разів отримував призначення на дослідницьку роботу або був запрошеним професором.
Дослідницьку діяльність Кальво прийнято розділяти на два етапи[5]. У першій половині свого життя він вважався теоретиком, а в другій — економістом з теоретичним ухилом, орієнтованим на прикладні питання економічної політики. Кальво заробив репутацію видного вченого в галузі сучасної макроекономіки та економік, що розвиваються, зокрема, країн Латинської Америки. Виступаючи на конференції МВФ, організованій на честь Кальво, Андрес Веласко, на той час професор Гарвардський університет, а потім міністр фінансів Чилі, зазначив, що якщо є бодай одна «людина, яка повернула сучасну економіку в бік розв'язання проблем країн на південь від річки Ріо-Браво, то це Гільєрмо Кальво»[6].
Друга частина життя Кальво пов'язана з економічною практикою. У 1986 році після десятиліття роботи в Колумбійському університеті, Кальво перейшов в Університет Пенсільванії. Однак зміна обставин була недовгою. Яків Френкель, на той час головний економіст МВФ, запросив перейти до нього на службу, і з 1988 до 1994 року Кальво працював у Фонді як старший радник, опублікувавши велику кількість наукових праць, в яких він досліджував проблеми валютних курсів, ринків, що формуються, і економік перехідного періоду. Саме у МВФ Кальво зацікавився питаннями економічної політики.
У Фонді йому довелося працювати з майбутніми зірками: Карлосом Вегом[en], Енріке Мендозою, Пабло Гвідотті, Леонардо Лейдерманом і Кармен Рейнхарт. Разом із Гвідотті він працював над питаннями державного боргу, що вилилося в аналіз доларизації фінансових зобов'язань. З Карлосом Вегом він поліпшив модель жорстких цін. З Енріке Мендозою Кальво працював над темою зовнішньої торгівлі. У співавторстві з Леонардо Лейдерманом і Кармен Рейнхарт група економістів дійшла висновку про те, що грошово-кредитна політика у США є драйвером потоків капіталу в Латинській Америці. Вони були відомі як хлопчики та дівчатка Кальво, — зауважує один з його пізніших співавторів, Ернесто Тальві з Брукінгського інституту[6]. Кармен Рейнхарт з Урядової школи ім. Джона Кеннеді Гарвардського університету вважається однією з найвидатніших послідовників Кальво.
За передбачення валютної кризи в Мексиці 1994 року газета New York Times охрестила Кальво 'пророком фінансового страшного суду[6]. Знадобилося кілька десятиліть криз, включно з азійською фінансовою кризою 1997—1998 років, щоб переконати економістів користуватися розробками Кальво і його учнів.
Впродовж тривалого періоду часу він здійснював помітний вплив на харектер дискусії щодо змісту економічної політики, перебуваючи у МВФ (1988—1993), Міжамериканському банку розвитку (2001—2006) або відомих університетах. За всього різноманіття аналітичної роботи Кальво лише один раз займався офіційною економічною політикою на позиції радника міністра фінансів Аргентини 1996 року. Однак на цій посаді він пробув лише два місяці[6].
У 2007 році після п'яти років роботи головним економістом Міжамериканського банку розвитку Кальво вирішив повернутися в Колумбійський університет, де став директором програми економічної політики[3]. У 2008 році видавництво Массачусетського технологічного інституту випустило збірку есеїв, присвячену Гільєрмо Кальво, «Гроші, кризи і перехід до ринкової економіки», на честь його внеску в розвиток макроекономіки[7].
Наукова та дослідницька робота Кальво сконцентрована на трьох ключових темах: критиці загальноприйнятих очікувань від економічної політики, аналізі неузгодженої в часі політики та супутніх їй проблем довіри, а також поліпшенні моделювання для пояснення таких ринкових феноменів як номінальна жорсткість цін.
У 1977 році Едвард Прескотт і Фінн Кідланд на теоретичному прикладі розкрили проблему динамічної неузгодженості політики, за що 2004 року отримали Нобелівську премію з економіки. Роком пізніше Кальво, працюючи незалежно від Прескотта і Кідланда, показав, що грошова влада ухвалює непослідовні рішення, діючи на власний розсуд, навіть попри те, що вона має такі самі вподобання, що й суспільство[прояснити][8]. На думку Кальво, неузгодженість у часі та зростаюча втрата довіри не є серйозною проблемою в розвинених економіках, проте є критичними для економік, що розвиваються. У результаті багато країн пішли на обмеження можливостей органів регулювання ухвалювати дискреційні рішення, зробивши центральні банки більш незалежними та перейшовши на публічне оголошення цільових орієнтирів інфляції.[прояснити]
Інше завдання, яке стояло перед Кальво, — проаналізувати події, які не вдавалося пояснити за допомогою теорії загальної рівноваги. 1981 року Аргентина, чиї повторювані економічні кризи регулярно надихали Кальво на дослідження, девальвувала песо. Внутрішні ціни мали змінитися, проте підвищення цін не відбулося. Розбираючись, чому цього не сталося, Кальво скористався моделями своїх колег з Колумбійського університету Едмунда Фелпса і Джона Тейлора. Їхні моделі враховували так звану жорсткість цін і заробітної плати в умовах мінливого середовища. Кальво спростив їх таким чином, щоб ураховувати жорсткість цін у моделі загальної рівноваги[9].
Знадобився час, щоб написана 1983 року робота завоювала визнання. До 1990-х років модель ціноутворення Кальво стала «робочою конячкою» макроекономіки. Крім того, Кальво є автором теоретичних праць з питань завантаження виробничих потужностей, ієрархічних сходів в організаціях, структурного безробіття, міжнародної торгівлі, реальних відсоткових ставок і валютних курсів, а також економіки справедливості[10].
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
