Географічне поширення російської мови у світі
З Вікіпедії, безкоштовно encyclopedia
Після розпаду СРСР статус російської мови в пострадянських країнах часто був суперечливим. Деякі держави почали проводити політику дерусифікації.
Після розпаду Російської імперії в 1917 р. дерусифікація відбулася у новостворених незалежних Фінляндії, Польщі, Естонії, Латвії, Литві та Карській області, яка стала частиною Туреччини.
У 1920-х роках в Радянському Союзі проводилась політика коренізації, яка частково була спрямована на скасування царської русифікації неросійських районів країни[1]. «Коренізація», означає «націоналізацію» або, буквально «вкорінення». Полягала у сприянні представникам титульних націй в радянських республіках і національних меншин на нижчих рівнях адміністративного поділу держави, в місцевих органах влади, управління, бюрократії і партноменклатури у відповідних національних організаціях.
Йосип Сталін головним чином змінив реалізацію «коренізації», що проявилось не стільки в зміні букви закону, скільки у зниженні його практичних наслідків та де-факто русифікації. Російська мова була значною мірою пропагована як «мова міжетнічного спілкування». Зрештою, 1990 року російська мова стала легально офіційною загальносоюзною мовою Радянського Союзу, а республіки, що входять до її складу, мали право оголошувати свої власні офіційні мови.[2][3]
Після розпаду Радянського Союзу 1991 року близько 25 мільйонів росіян (близько 1/6 колишніх радянських росіян) опинилися за межами Росії, що склало близько 10 % населення пострадянських держав, крім Росії. Багато мільйонів з них згодом стали біженцями через різні міжнаціональні конфлікти.[4]