На золотистому фоні у центрі щита на трьох пагорбах зображено білу церкву із зеленим контуром. Храм має довголітню історію та її куполи видно з усіх куточків села. З-під пагорба б'є цілюще джерело «Глойова криниця».
Прапор
Прямокутне полотнище складається з трьох частин. Верхня половина прапора жовтого кольору, середня— зеленого кольору, нижня— білого кольору. Жовтий символізує могутність, багатство та родючість, зелений— три пагорби на яких розташувалось село, білий— місцевий храм, який має довголітню історію.
Згадується з 1629р. під назвою Йолківська Слобода (Інша назва— Цівковецька Слобідка. Заснував 1629 поблизу села Цівківці Олександр Гумецький. За даними на 1895, такого поселення вже не було.).З 1795р. зветься Браїлівка.[1] Серед інших назв, що воно носило у різні часи: Чолковецька Слобода, Бродячівка, Бриднівка, Бродилівка. Остання назва походить мабуть, від того, що тут з'явились поселенці з міста Браїлова Вінницького повіту, яке в 1672 році пограбували турки під командуванням Халіль-Паші, а його населення розбіглося в різні кінці краю. Село Браїлівка у давнину ділилось на окремі частини. Вони досі зберігають стару назву: Петрівка, Швайн, Батіг, Крічківка.
За адмін.поділом 16 ст. Кам'янецький повіт 16 ст.
За адмін.поділом 19 ст. Ушицький повіт 19 ст.
За адмін.поділом 20 ст. Новоушицький район
Поселення розташоване на річці Калюс, лівій притоці Дністра. Річка несе свої води у протилежний від усіх інших річок бік Дністра. Дуже лагідна, тиха своєю плинністю, вона починається скромним потічком поблизу села Слобідка-Охрімовецька, що на Віньковеччині. Добирається річка до Дністра відстанню в 64км і на завершенні Новоушицького району зливається з ним. Лівій бік села огортає розгалужена система балок та ярів. На півночі (1 км) межує з селом Цівківці, на захід від села (2.5 км) розташоване село Іванівка, на півдні (5 км) воно дотичне до районного центру, смт Нової Ушиці.
У Браїлівці працюють початкова загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, бібліотека; жителі задіяні у драматичному гуртку (дорослий, дитячий), вокально-хоровій жіночій та чоловічій групах.
За даними офіційних джерел (тогочасних ЗАГСів, які хоч і не завжди реєстрували правдиву кількість померлих, саме від голоду, бо було заборонено вказувати, що людина померла голодною смертю[2]) в селі в 1932—1933 роках загинуло близько 13 жителів села. На сьогодні встановлено імена лише 7 осіб. Мартиролог укладений на підставі поіменних списків жертв Голодомору 1932—1933 років, складених Федірківською сільською радою згідно даних місцевого РАГСу (хоча й звіритися з конкретними документальними свідченнями стає майже неможливо, оскільки не всі вони дійшли до наших днів, у силу різних обставин[3] Поіменні списки зберігаються в Державному архіві Хмельницької області.[4]
Забирали останню зернину.
Виганяли із хати вночі, —
Як сльозою, садок і хатину
Обливали журбою сичі.
І душа досі ниє і плаче, —
Бо була це і дійсність, і яв...
(Михайло Пронченко)
Батожна Ольга Максимівна, 28р., укр., одноосібник, 25.04.1933р.;
Батожний Іван Оксентійович, 60р., укр., утриманець, 21.06.1933р.;
|}
Кількість померлих і їх особисті дані не є остаточними, оскільки не всі дані збереглися і не все заносилося до книг обліку[5] тому є ймовірність, того, що мартиролог Голодомору в селі буде розширений[6] Наразі, згідно попередніх списків уже можна дійти висновків: що серед померлих селян більшість були селянами-односібниками, які не працювали в артілі чи колгоспі, і це є підтвердженням навмисних дій тодішньої влади— на знищення українського незалежного селянства.
20 серпня 2015 року шляхом об'єднання сільських рад, село увійшло до складу Новоушицької селищної громади.[7] Об'єднання в громаду має створити умови для формування ефективної і відповідальної місцевої влади, яка зможе забезпечити комфортне та безпечне середовище для проживання людей.
Серед природних скарбів села найперше стоїть мінеральне джерело типу «Боржомі». Вода витікає з-під каменя і подається у річку Калюс. Сюди люди приходили і пили воду, у кого були хворі органи травлення. Нині джерело закрите. На його місці діє водокачка, з якої качають воду на ферму і школу. Біля села є ліс Поруби (площа 71 га). В ньому є місцина яку називають «Парне». Колись тут у його воді парили і гнули колеса для возів. Наразі збереглася лише невеличка криничка, яку особливо люблять і шанують люди. А за 5км на північний схід від с. Браїлівка знаходиться унікальна пам'ятка природи— джерело «Глойова криниця» (Глоїнова). Розмістилось на краю долини, має діаметр 2м і глибину 0,5м. А поряд інша, менша криничка. Більша криниця живиться двома джерелами, одне з яких дуже потужне. Вода його дуже чиста, прозора, приємна на смак. Швидкою течією витікає з нього вода в Батіжок (ліва притока р. Калюс). Вода цілюща, а тому зранку до сходу сонця приходять люди попити її і вмитися нею. Інша легенда повідомляє, що в тиху погоду з криниці видно ікону Матері Божої. Згодом це місце стали вважати святим. Неодноразово тут відправляли службу Божу, святили воду, кидали монети. Кажуть, що десь тут заховано скарб. Старожили розказували, що є стара карта, на якій була позначка старого дуба (північ нинішнього лісу Батіг), де виміряна точна відстань до скарбу. Історія «Глойової криниці» тісно пов'язана з стародавнім селом Дедижня (татари його спалили). Легенда говорить, що останні захисники загинули в церкві, яка розташована поблизу джерела. Щоб не здатися ворогам, церква разом з захисниками під землю пішла. Коли прикласти вухо до землі, то можна почути церковні дзвони, які доносяться з глибини.
Храм засновано у 1740р.
Церква Покрови збудована у 1740—1748рр.— дерев'яна. Нова церква збудована у 1820р. (напис на дверях) на високій горі, через річку від старої церкви— кам'яна. У 1871—1872рр. розширено вікна. Біля церкви є два кладовища— старе і нове. За часів радянської влади храм неодноразово хотіли знести, але якимось чудом він устояв. За свою історію храм встиг побувати і зерносховищем, і складським приміщенням браїлівського колгоспу.
Панська резиденція Збудована на високій горі посеред села на місці старої дерев"яної церкви у 1912 році, після того як церкву разом із кладовищем перенесли на нове місце. На щастя вогонь революції не знищив її в 1917-18 рр. Після війни 1941-45рр. і до 1991р. вона слугувала Браїлівською ЗОШ I—II ступенів. З її стін виходили в світ не лише місцева молодь, але й учні сусідніх сіл— Цівківці, Іванівка. Після відкриття у 1991р. нової сучасної трьохповерхової школи, стара школа перетворилась у безгосподарське приміщення. Час від часу туди навідуються ті, які багато років тому покинули свою alma mater, а так, у повсякчас вона слугує місцем відпочинку для тих, хто живе поблизу.
Руїни панської гуральні, спаленої у 1917 році революціонерами
Урочище Блюд— місце, що було колись поселенням трипільського періоду. Тут неодноразово проводились археологічні розкопки. Навіть сьогодні тут можна знайти безліч артефактів.
http://spetskor.dp.ua/art_1165.php [Архівовано 2 грудня 2013 у Wayback Machine.] За інформацією Інституту демографії Академії наук України, ці облікові роботи продовжуватимуться на державному рівні, тому що точної цифри ми не знаємо,— зазначала Ольга Шумейко.— До того ж, ЗАГСИ в ті часи не реєстрували правдиву кількість померлих саме від голоду, бо було заборонено вказувати, що людина померла від голоду. Приміром, я маю такий документ під грифом «цілком таємно»: «До Павлоградського райздоровінспектора, особисто. За інформацією начальника спецбюро райвиконкому товариша Набери облздоровідділом одержані відомості про те, що в багатьох селах вашого району спостерігаються випадки смерті з нез'ясованих причин. При чому всі ці випадки в місцевих органах ЗАГСУ не реєструються». Ось зайве підтвердження того, що ми й досі не можемо поставити крапку в цій історії. Для цього Інституту демографії потрібно проводити дослідження за допомогою спеціальних математично-статистичних формул.
http://spetskor.dp.ua/art_1165.php [Архівовано 2 грудня 2013 у Wayback Machine.] До того ж документація тоді велася на неякісному папері, часто не вистачало бланків і писали в простих зошитах, а то й на газетах. А якщо реєстратор потім звільнявся або помирав, то записи могли просто не перенести в книгу. Всіляке траплялося. Також потрібно врахувати, що через десять років була війна й частина книжок могла загинути. Тобто пропуск у документації існує, якби вона вся збереглася, то записів, напевно, було б удвічі більше… (директор Дніпропетровського архіву Ніна Киструська).
http://www.archives.gov.ua/Publicat/AU/AU_5_6_2008/22-26.pdf [Архівовано 3 грудня 2013 у Wayback Machine.] документальний комплекс книг реєстрації актових записів виявився неповним. У більшості областей відсутні книги повністю по окремих містах і районах: від одного міста в Луганській області до 15-ти районів (найбільше)— у Полтавській області. За окремими районами актові записи про смерть збереглися лише по 2-3-х населених пунктах.
http://spetskor.dp.ua/art_1165.php [Архівовано 2 грудня 2013 у Wayback Machine.] Джерела збереглися невповні і не всі з тих, що мають статистичні дані, взяті дослідниками до розгяду. Зокрема, досвід досліджень показує, що включення до розгляду документів навчальних закладів, педагогічних училищ, шкіл теж може дати певні кількісні показники. Але, безумовно, це грандіозна робота, і зараз на поточному етапі говорити про певну кількість ще дуже рано (історик, к.і.н., Владислав Грибовський).
Україна
