Черкасенко Спиридон Феодосійович

Спиридон Черкасенко

Стаття у Вікіпедії

Роботи у Вікіджерелах

Медіафайли у Вікісховищі

Спиридо́н Феодо́сійович Черка́сенко (11 (24 н.ст.) грудня 1876, м. Новий Буг — 8 лютого 1940, Прага, Протекторат Богемії і Моравії) — український письменник, драматург і педагог.

Цитати

З листа Спиридона Черкасенка до Володимира Дорошенка (22. серпня 1929 р.)

Як тільки заспівав весняними барвами й жайвороновими піснями широкий юзівський степ, я одної неділі з вікон свого мешкання побачив на обрію ріжнобарвне військо, що сунулось на Лідієвку. Серце тьохнуло, я розридався й послав сторожа на шахтарську слобідку збірати своїх нових школярів, щоб достойно повітати дорогих гостей, котрих було вп'ятеро більше, ніж у мене в новій школі[1].

На шахтах провчителював я сливе 10 років (з 1901 аж до 1910-го). Своє шкільне діло провадив з таким самим запалом і любов'ю, як і раніш, а крім цього займався студіюванням робітничого життя й культурно-політичною працею серед шахтарів. Але тут же таки, року 1903-го (коли не помиляюся) сталося й моє прозріння, коли я, цілком випадково, довідався, «хто ми, чиїх батьків, ким, за що закуті»[2].

Коли часом доводилось чути про українські (малоросійські) змагання, то я обурювався: і куди, мовляв, лізуть, маючи одного Шевченка, коли тут ось, у «руських», чого тільки нема!.. Отже — це все, думав я, дурниця: треба забути всякі химери й навіки злитися з руським морем. І от — маєш: не тільки Шевченко, а десятки поетів і з нашої Малоросії і з якоїсь Галичини та Буковини!.. Обурився, роззлостився й образився сам на себе й на долю, що дався їй пошити себе в дурні й проґавити може теж що саме було найважливішого в житті таких, як я, малоросів дурноверхих[2].

Найбільше роззлостило мене те, що, як довідався я з біографій письменників у цій книзі, десь видаються не тільки українські книжки, я й журнали, й Газети, я-ж про це навіть не чув. Нема що казати, що цей перший том «Віку» я проковтнув, як зголодніла людина добрий обід. Але що-ж далі? Том перший — а коли перший, то повинні бути й другі, повинні бути й ті газети та журнали, про котрі згадується в збірнику. Де вони? Як їх добути?.. Розпука[2]...

Спочатку орієнтувався кепсько і наукову українську мову з Галичини вважав за правдиву літературну укр[аїнську] мову, бо мало що розумів з неї (саме це чомусь і імпонувало); але згодом почав проникати в зачаровані таємниці її краси й відчув повне задоволення, коли р[оку] 1906-го, запитавши тодішнього редактора «Нової Громади», тепер небіжчика, Б. Грінченка, якої він думки про мою мову, дістав підбадьорюючу відповідь: «Нічого, нічого... Працюйте, — ви маєте те, чого іншим часто бракує; ви маєте чуття мови»[3].

Мої кілька поезій потрапили до «Л[ітературно]-Н[аукового] Вістника» й були надруковані в квітневій книжці 1904 р. Незабутній для мене М. Чернявський поставився до молодої української письменницької гвардії дуже сердечно й поважно, відповівши кожному словами подяки й підбадьорювання. Мені особисто написав, що з моїх восьми віршів бере до альманаху шість, що один нецензурний з політичного огляду («І двохголовий півночи орел непевно вже під хмарами ширяє під небесами чуждих (sic!) міст і сел.»..,), а ще один — зовсім слабенький. Поет не обмежився лише цим, а дав довгу пораду, як учитися гарної української мови, причому радив читати й студіювати збірку історичних пісень Антоновича й Драгоманова, кобзарські думи, твори Шевченка, Куліша, М. Вовчка тощо. Перший лист од правдивого, заслуженого українського письменника, та ще такий щирий, сердечний, повчаючий[3].

Знялася революція, а з нею спали кайдани з друкованого українського слова. Почали виходити «Хлібороб», за ним тижневик «Рідний Край» у Полтаві й урешті — щоденна Газета «Громадська Думка» в Київі, а також місячник — «Нова Громада»; в Петербурзі — соціяльдемократичний місячник «Вільна Україна», а в Одесі — «Вісти», в Харкові — «Слобожанщина»... Прийшов час і українській справі вийти з-під землі на — світло. Треба було робити й громадську роботу[4].

Десь наприкінці травня 1906 р. дістав я від Грінченка з Києва запросини приїхати на заснування «Першої Всеукраїнської Спілки Учителів». Починалися вакації в школі, і я, не гаючись, міг виїхати до Києва. З почуттям радісної нетерпеливости й захвату їхав я до ще кипучого революцією золотоверхого: попереду-ж посміхалося знайомство й зустріч з правдивими українськими письменниками, яких досі знав лише по їхніх творах та портретах[4].

За це перше перебування в Київі я познайомився з Грінченками, Єфремовим, Самійленком, Доманицьким і інш. В Петербурзі, в мешканні Русових, на нараді перед учительським з'їздом, мені довелось запізнатися, крім О. О. й С. Ф. Русових, ще з молодим тоді Д. Дорошенком і послати до Державної Думи від України — Шрагом, Чижевським і ще де-з-ким[4].

В «Раді» звільнилась посада фелєтоніста. «Хазяїн» (Є. X. Чикаленко) був якраз у від'їзді, і редактор (М. Павловський) опинився в безпораднім становищі. Адміністратор, Г. Шерстюк, з яким я мешкав в однім домі на Володимирській вул[иці], порадив запросити на це амплюа мене. Після хвилевого вагання, я згодився. Фелєтони «Провінціяла» сподобались «хазяїнові», і я став присяжним фелєтоністом на вищу платню, котру дістав лише С. О. Єфремів, — по 3 коп[ійки], за рядок[5].

Щоб забезпечити пристойну екзистенцію, довелося цілком поринути в Газетну роботу: писав я фелєтони прозою й віршом (останні за псевд[онімом] «Шершень»), писав часом оповідання, рецензії, статті принагідні, а коли влітку головні співробітники моїй літературній драматурґа[6].

Олесь Вороний і Чупринка — ці три тодішніх кити укр[аїнської] поезії — не інакше зустрічали завжди мене, як зневажливим: «здоров, здоров, радянський фелєтоністе!» Та я не вважав, тим паче, що в цей час разом із Шерстюком працювали над заснуванням (ще в Полтаві, р. 1907-го, вимріяного нами) першого на Україні педаґоґичного часопису «Світло». Запросивши ще до ласкавої участи С. Ф. Русову, ми незабаром і випустили першу книжку свого журналу, й далі акуратно щомісяця виходив він, навіть по смерті Шерстюка, вже в иншій редакції, аж до війни, поширюючи українську свідомість серед зденаціолізованого вчительства[5].

«Радянський фелєтоніст» робив усе, що вимагав тодішній момент, робив до знесилення, до самозабуття, на шкоду своїй репутації "восходящого світила" поезії. Світило поезії затьмарилось у буденній, непомітній зокола, але вельми потрібній гарячковій роботі. Але й «радянському фелєтоністові» вже задосить було кпин корифейських українськохатніх з жовтодзюбими аристократичними Євшанами: «радянський фелєтоніст» поклав урешті показати зуби[7].

В Києві-ж таки, в році, коли не помиляюся, 1911-м, мені пощастило по-бачити вперше на сцені одну із своїх драм. Це була «Земля», в театрі М. К. Садовського. По цій виставі я став ближче до театру, що дало мені нагоду ліпше вивчити таємниці сцени, бо до того я не був знайомий з театральною справою сливе зовсім, а писав за уявою[8].

Почалася велика війна. Всю українську пресу й видання книжок було «завішено». Я опинився на слизькому без заробітку. Хтось трохи згодом знайшов мені посаду на 100 карб, в Союзі Городів, та я служити не звик і службової субординації не любив, тому прослуживши тиждень, кинув і став у театрі Садовського за контролера на 45 карб[ованців], маючи на увазі, що діставатиму до них ще якусь мізерію, як гонорар за «Казку», що виставлялася там щотижня[8].

Революція одкрила широку дорогу вже до вільної праці на українській ниві. Не почуваючи в собі жодних здібностей політика, я ухилився від цієї роботи. Почалась українізація шкіл, а підручників не було, тому, брязнувши на кобзі славу України (див[ись] гімн «Вкраїно-Мати», муз. К. Стеценка), я з п[аном] Я. Чепігою засіли за складання підручників для народньої школи. Працю поділили: він узявся до аритметичних задачників, а я до букваря й читанок[9].

Мої читанки й буквар Міністерство Освіти визнало на раді за найкращі: праця не пішла на марне, й вони в сотнях тисяч примірників розійшлись по Україні. По приїзді М. С. Грушевського до Києва в 1917 р. випущено було з друкарні ще перед війною видруковану збірку моїх оповідань «Вони перемогли», що розійшлась у два дні (такі часи були!). Тоді ж таки написав я популярну книжечку для молоді — «У шахтарів», а видавництво «Дзвін» ще встигло випустити її в Києві[9].

В січні 1919-го року я виїхав з Києва, не бажаючи вдруге переживати захоплення його большевиками. Разом з трупою М. Садовського об'якорився в Кам'янці Под[ільську], де почав працювати в газеті «Україна», пишучи поезії (див(ись) три томи творів), гумористичні вірші й статті. Редагував тижневу військову газету «Козак», але був «завішений» есерами за критичне відношення до їхньої політики. В листопаді виїхав до Відня видавати підручники (в[идавницт]во «Дзвін») та вже більш і не вернувся[10].

У Відні сталася подія, може найважливіша за всі попередні 15 літ моєї літературної праці, а саме: видання трьох томів моїх поезій, видання про котре я до того тільки мріяв, тоді як корифеї мали змогу випускати свої твори й раніш, — видання, яке п. А. Крушельницькій, потискуючи руку п. Сірому (директор видавництва «Дзвін»), привітав радісно словами: «Цим виданням ви подарували Україні нового поета», — натяк на те, що через розсіяння моїх поезій по ріжних часописах мене мало й хто знав, як значного піїту[11].

Праця моя в Ужгороді розпочалася під знаком скавтізму (пласт), але я не кидав і своєї літературної роботи ширшого характеру, а також давав публіцистичні статті до американської «Свободи» (1923-[19]25 рр.). Опріч цього, до самого виїзду а Підкарпаття, був найближчим співробітником дитячого часопису «Пчо́лка». Пластунам я написал (поза окремими статтями в їхнім орґані) «Пластовий Гімн» і кілька патріотичних пісень[11]...

Велика заслуга в справі національного освідомлення належить п. М. Беличенкові, який, маючи неабиякий режисерський хист, всі оті п'єси (за винятком останньої виставляв у різних місцях Підкарпаття з пластунами в ролі акторів, супроводжуючи вивчення ролей відповідними поясненнями й вимогою доброї української вимови слів. Коли теперішній український молодник добре володіє українською мовою, забувши пануюче по школах страшне «язичиє», то цим завдячує він мозолевій праці своїх пластових провідників (Вахнянин, бр. Заклинські, Біличенко особливо, Бачинський Леонид, Водонос і т. і.) і моїм отим писанням для пласту[12].

Колись навідав я у віденськім шпиталі Чикаленка, й він попрохав принести йому мої «Казку» й «Тирсу»; коли я прийшов удруге, то довго дивився на мене, потім промовив; «Які гарні ваші п'єси! Читав, упився красою вашої мови, дивувався, як це сталося, що я раніш не звернув на них уваги...» Правду кажуть, і я здивувався, а в глибині душі — був обурений. Це дуже характерно для відношення нашого, т[ак] зв[аного] інтелігентного громадянства до моїх писань[13].

Примітки

1. ↑ Автобіографії, 2015, с. 429
2. 1 2 3 Автобіографії, 2015, с. 430
3. 1 2 Автобіографії, 2015, с. 431
4. 1 2 3 Автобіографії, 2015, с. 432
5. 1 2 Автобіографії, 2015, с. 434
6. ↑ Автобіографії, 2015, с. 441
7. ↑ Автобіографії, 2015, с. 435
8. 1 2 Автобіографії, 2015, с. 436
9. 1 2 Автобіографії, 2015, с. 437
10. ↑ Автобіографії, 2015, с. 481
11. 1 2 Автобіографії, 2015, с. 438
12. ↑ Автобіографії, 2015, с. 439
13. ↑ Автобіографії, 2015, с. 440

Джерела

• Самі про себе. Автобіографії українських митців 1920-х років/ Упоряд. Раїса Мовчан. — Київ: Кліо, 2015. — 640 с. — ISBN 978-617-7023-36-3

Поділіться цитатами з вашими друзями: