На́ція (лат.natio— плем'я, народ)— історична спільність людей, що складається в ході формування спільності їх території, економічних зв'язків, літературної мови, деяких особливостей культури і характеру, які складають її ознаки.
Вітчизну можна легко віднайти, навіть якщо ми її втратили, але націю й мову – ніде й ніколи; вітчизна сама собою є мертва земля, чужорідний предмет, це не людина; нація ж є наша кров, життя, дух, особиста характеристика.[1]
Ми вийшли з минулого й сумуємо за ним. І в любові до нації теж є сум за минулим. Основне в нації — це спогад. До нації прилучається тільки той, хто психічно з’єднався з її минулим[2]. — «Невеличка драма»
Нація, в якій воля до власного політичного ідеалу, до політичного чину ще не розвинена або розвинена рудиментарно, властиво, не є нація, а тільки нарід[5]…
Орієнтація на чужу державу, чужий уряд, чужу організацію зазвичай вимагає тяжкої розплати інтересами і коштами своєї нації, включно до незалежності, свободи і навіть життя[10].
Людина не є рабом ні раси, ні мови, ні релігії, ні течії рік, ані напрямку гірських хребтів. Велике згромадження людей зі здоровим розумом і гарячим серцем витворює моральну свідомість, яка зветься нацією. Наскільки ця моральна свідомість доводить свою силу жертвами, що вимагають зречення особи на користь спільноти, настільки вона законна, вона має право на існування.[11]
Спільність інтересів зазвичай є могутнім зв’язком між людьми. Але чи досить самих інтересів, щоб витворити націю? Не думаю. Спільність інтересів витворює торговельні договори. В національності є одна сторона почування: вона і душа й тіло одночасно.[11]
Нація – це душа, духовний принцип. З двох речей, які є, властиво, однією, складається душа, цей духовний принцип. Одна в минулому, друга – в майбутньому. Одна – це спільне володіння багатим спадком споминів, друга – спільна згода, бажання жити разом, користатися спільним і надалі неподільним спадком.[11]
Нація, як і особи, це результат довгих зусиль, жертв і самовідречення. Культ предків – найвідповідальніший з усіх; предки зробили нас такими, якими ми є тепер. [11]
Тепер існування націй добре, навіть потрібне. Існування їх – гарантія свободи, яка зникла б, коли б світ мав тільки один закон, тільки одного пана.[11]
Нація як кожен живий організм зобов’язана боротися за свою невмирущість. Тому вона творить і ненастанно розвиває свою культуру як непроминальне, надчасове явище, здатне бути духовною силою національної влади і держави[12]. — «Енергія культури» (лекція) (2004)
Навчені тільки описувати, а не вдосконалювати об'єкти свого дослідження, історики, природно, перебувають у полоні ідей, які панують у спільнотах, де їм випало жити та працювати, і розвиток за кілька останніх сторіч, а надто за життя останніх генерацій, національних суверенних держав, що претендують на самодостатність, спонукав їх обирати за нормальне поле свого наукового пошуку націю. Але історія жодної європейської нації чи національної держави не може бути пояснена сама по собі.[13] — «Дослідження історії».
Перша модерна нація оголосила під час Французької революції новий принцип самоідентифікації не за релігією, не за територією, як було до того, не за підпорядкованістю монарху чи суверену, а за зпільністю цінностей, яких тоді було названо три: Свобода, Рівність, Братерство (Liberté, Е́galité, Fraternité). Це була політична нація, для якої етнічні, релігійні, станові, класові ріжниці не мали значення за умови, що поділялися ці три цінності[14].
Нація без мови і поза мовою неможлива. Історичний досвід свідчить, що сильна і життєва нація, здатна згортовуватися в час екзистенційної загрози, повинна бути об’єднаною однією мовою[14].
— Юрій Шевчук
Сучасний світ, подобається це нам чи ні, є світом націй.[15] — А не імперій. Імперська сила не конвертується в багатство.(там же)
Екстракт 150. У двох частинах. Частина перша. За заг. редакцією Лариси Івшиної. Упоряд. Надія Тисячна, Ольга Решетилова. Марія Томак, Ігор Сюндюков. — Київ: 2009. — 1040с. — ISBN 978-966-8152-15-3
