У Вікіцитатах є статті про інших людей з прізвищем Куліш.
Мико́ла Гу́рович Кулі́ш (1892–1937) — український драматург і режисер. Автор комедії «Мина Мазайло» (1929).
Але я знаю, що того лише ідеї переможуть, хто з ними вийде на ешафот і смерті в вічі скаже.
(«Патетична соната»)
Без грошей і при сонці темно.
Бо головне ж тепер — реформа людини…
(«Народний Малахій»)
Бо тінь журби української впала і мені на плечі…
(«Народний Малахій»)
Бо хіба ж може бути інтернаціонал без України, без бандури?
(«Патетична соната»)
Всі дороги в світі — це лише орбіти: якою б не ішов, все одно повернешся туди, звідки вийшов, — в яму.
(«Патетична соната»)
Гармат би нам та кулеметів замість мрій.
(«Патетична соната»)
Злиденніших нема рабів у світі, як ми, братове українці!
(«Патетична соната»)
Кожен з нас живе в віках, бо ми, перш за все, — ідеї.
(«Патетична соната»)
Кожне слово переконує тоді, коли за ним дзвенить зброя!
(«Патетична соната»)
Кому? Більшовикам? Бандитам? Бидлові, що реве від крові і трощить наші найкращі ідеї?
(«Патетична соната»)
На московському кумачі України самостійної не вишити!
(«Патетична соната»)
Найкращий спільник той, у кого зброя по-вкраїнському говорить.
(«Патетична соната»)
Найкращий спільник той, хто мову нашу розуміє і по-вкраїнському говорить.
(«Патетична соната»)
Невже, скажіте, вам чужа найрідніша і свята ідея національного визволення?
(«Патетична соната»)
О, як не хвилюватися, як, коли оце саме «ге» увесь вік мене пекло і кар'єру поламало.
(«Народний Малахій»)
Ой — казали люди, що як прийде свобода, то вона, як мама, — не журися, мовляв, дівко, вискочиш із ями.
(«Патетична соната»)
Пишу й писатиму, бо вірю в Петрарку і в вічну любов.
(«Патетична соната»)
Подумай, що скажуть на тім світі діди й прадіди наші, почувши, що ти міняєш прізвище.
Про негайну реформу людини і в першу чергу українського роду, бо в стані дядьків та перекладачів на тім світі зайців будем пасти.
(«Народний Малахій»)
Своєї держави я хочу під прапором ось під цим!
(«Патетична соната»)
Слухай, як дзвонить і гра Україна! Устають з могил сивоусі запорожці, сідають на коней. Цоки-цок!.. Чуєш, мчать? Сивоусі лицарі…
(«Патетична соната»)
Сотні, тисячі, десятки тисяч українців заприсяглись образом Шевченка не складати рук, аж доки не відбудована буде вільна наша Україна.
(«Патетична соната»)
Так, я чайка! Скажу: я тая чайка, що літала над Жовтими Водами, об дороги чумацькії билась, що літа і б'ється у кожному козацькому серцеві…
(«Патетична соната»)
Тільки тоді, як Петраркою стане той, хто сьогодні б'є жінку, наступить всесвітня соціальна весна.
(«Патетична соната»)
Того лише ідеї переможуть, хто з ними вийде на ешафот.
Україна сьогодні не сцена, а плацдарм… Плацдарм великого змагу ідей…
(«Патетична соната»)
Українче, спізнай самого себе!
(«Патетична соната»)
Холодному й голодному не до школи.
Хоч ярмо й червоним стане, а ярмом не перестане!
(«Патетична соната»)
Хочемо, щоб нація наша чужих чобіт не чистила. Пора! Вільними стати пора!
(«Патетична соната»)
Гострий гоголівський профіль, чорнильна щіточка вусів, нервові, але стримані рухи. І тільки очі були такі мінливі, такі щедрі, що через них ставало видно, яке складне, напружене, суперечливе життя кипить глибинах цього незмірно багатого людського єства.
Куліш-драматург був талант світового масштабу. Не буду шукати небезпечних аналогій в класиці — між Шекспіром і Шілером, або Мольєром і Бомарше, але в сучасній йому радянській драматургій він не мав собі ровних, а зтого, що ми знали про тогочасну драматургію за рубежем, рівняти Куліша можна було хіба що з Піранделло[1].