Загул Дмитро Юрійович

Дмитро́ Загу́л

Стаття у Вікіпедії

Роботи у Вікіджерелах

Медіафайли у Вікісховищі

Дмитро́ Ю́рійович Загу́л (*28 серпня 1890 р., с. Міліїве, нині Вижницького району Чернівецької області — †літо 1944 р., Колима) — український поет-символіст, літературознавець, критик, публіцист, перекладач, педагог, громадський діяч.

Цитати

З автобіографії (1923 р.^[1])

Після кількох місяців підпольного голодного життя вдалось стати на службу в одному з шпиталів Союзу городів. Тут поет перейшов усю службову драбинку від санітара до бухгалтера. З вибухом революції почав далі продовжувати свою літературну кар'єру в «Київській земській газеті» та «Народній справі», далі в «Літ[ературно]-Наук[овому] Вістнику» й «Шляху». Служив у департаменті державної скарбниці, але за скоропадщини його зі служби прогнали як неблагонадійного. Потім служив редактором закордонного відділу Українського] Телеграфного Агентства. Перед крахом гетьманщини його було заарештовано й посаджено в тюрму за підозрінню в більшовизмі. З инших служб такі: завідував підвідділом літературним у Всевидаві (1919 р.), за денікінщини був у підпіллі, в 1920 р. працював спершу як секретар підвідділу «Книга», а потім у редакції «Галицького комуніста» (до поляків)[2].

З автобіографії II (1923 р.^[3])

Вперше помістив свої вірші 1907 року в газеті «Буковина». З того часу його поезії появлялися спорадично по ріжних буковинських, галицьких та американських виданнях. В 1912 р. «Нова Буковина» видрукувала його першу збірку «Мережка». З початком світової війни вивезений російською царською владою до Росії, по довгих блуканнях опинився в Києві, де здибався з своїм другом поетом В. Кобилянським. Служив у редакції «Народного голосу» й «Нової Буковини» в Чернівцях, де містив багато статей, віршів і перекладів. В Києві працював у шпиталі союзу городів санітаром, писарем, рахівником, нарешті, бухгалтером. Потім у Державній Скарбниці, телеграфному Агентстві України, Всевидаті і ін[4].

В 1918 році появилась його збірка «З зелених гір» (видання «Часу»), переклади з Гайне (вид[ання] «Серпа і молота»), переклад Ґетівського «Фавста» (вид[ання] «Вернигора» у Відні), збірка «На грані» 1919 р. (вид[ання] «Сяйво»). Зараз здебільшого працює над перекладами з нових зах[ідно]-європейських письменників та [займається] наукою[5].

З автобіографії III (1927 р.)

Над моїм рідним селом не втихає вічний шум Черемошу і шелест смерек. Я змалку любив довго вслухатись в ті шелести та шуми, дивитися цілими днями то на сині шпилі Чорногірських відног, то на сині контури лісів на синьому диму імли, то на синє гірське небо чи в плеса «бульбон». А довгими осінніми й зимовими вечорами я сидів голяком на печі й прислухався до розмов «старині» та сусідів, що згадували старі часи: про турків та татар, про панщину та опришків, про чари лісів, потоків та скель, про лиху силу, що в образах нетрудних, пекунів, щезників, перелесників, наявок, лісовиків, чугайстрів, аридників і т. п. шкодять селянинові на кожному кроці його життя (насилають мор, голод тучі, морози то-що, псують газдівку, маржинку, дроб'єтка, травицю і все)[5].

Закінчивши гімназію (1912 р.), я став на постійну працю в редакції «Но¬вої Буковини» й «Народного Голосу» як помічник редактора, і слухав лекції на історично-філологічному відділі Черновецького університету. Війна перешкодила мені закінчити ці студії, бо виїхати з університетом до Відня під час російської окупації я не мав змоги, і нарешті опинився в Російській імперії, як заложник. В березні 1915 р. я прорвався до Київа, де здибався з В. Кобилянським, що емігрував на Україну 1913 р. Це один з літературного Черновецького гуртка молоди, що заснувався був ще 1911 р. і вміщав свої твори в Черновецьких газетах[6].

1918 р. вийшла моя збірка віршів «З зелених гір». Після того в Київі згуртувалась літературна група, що назвала себе «Білою Студією». До неї, крім Тичини, Савченка, Слісаренка, Семенка, Кобилянського й мене, належали ще митці инших галузей: Л. Курбас, Марк Терещенко, П. Ковжун, Р. Лісовський, А. Петрицький та инші. Ця група залишила в історії української] літератури свій єдиний альманах «Літературно-Критичний» (1918 р.), а сама перетворилась у т[оварист]во «Музаґет». До нього пристали свіжі літературні сили (Мик. Терещенко, В. Ярошенко, М. Івченко, Г. Журба, Г. Михайличенко, Ю. Меженко), а, крім того, близько до нього стали й инші письменники, що їх імена стоять на сторінках альманаху «Музаґет» (1919 р.)[6].

Від символізму відійшли згодом т.т. Тичина, Слісаренко, Ярошенко, Савченко, Терещенко та инші, нарешті І я. 1923 р., повернувши з провінції, де перебував голодні роки, я разом з теперішньою «ланкою» й «неокласикою» та недобитками з «Музаґету» зорганізував нове літературне угруповання «Асоціяцію Радянських Письменників» (Аспис), що розвалилася вже 1924 р. через розбіжність мистецьких світоглядів і смаків між трьома її основними групами[6].

На початку 1925 р. я брав активну участь в організації письменників Західної України, що тоді-ж таки влилася в Спілку Селянських Письменників «Плуг», як його секція. Тепер працюю в поточній радянській українській пресі, де вміщаю свої вірші, критичні й теоретичні статті, рецензії то-що. Сучасна моя творчість — перед очима читачів, тож сам про неї не буду казати[7].

З поезії

«На грані» (1919)

• І ніби сниться — ні, не сниться…
  Я бачу власний сьомий рай —
  Душі найглибша таємниця,
  Ніким не вимріяний край —
  Здається казкою темниця.

(«Глибінь душі — глибінь бездонна…» // На грані. — С. 12)

• Дайте маску! Ще раз замаскуємо
  Власну душу і тіло і крам!
  Знову ми в казку життя зачаруємо
  Знову змуруємо з відламків храм.
  Дайте маску! Ми станемо рівними,
  Стане лицарем зрадник і хам!
  Збудимо казку словами чарівними, —
  Будемо рівними нашим богам!

(«Впала маска…» // На грані. — С. 18)

• Ми тінь…
  Ми тінь людей, що були,
  Їх відбитка одна…
  Ми тільки спомин про минуле,
  Ми давніх відгуків луна —
  Тих слів, яких ми зміст забули, —

Ми тінь одна.

(«Пливуть…» // На грані. — С. 24)

• Я чую пісню, мов крізь сон
  Далекий Черемош гуркоче;
  Мені вчувається щоночі
  Той шелест листя, шум сосон.

(«Я чую пісню…» // На грані. — С 33; Поезії. — С. 75)

• Наші Едеми
  Тільки фантоми
  Хто скаже, де ми,
  Хто скаже, хто ми?

(«Наші Едеми…» // На грані. — С. 45)

«Мара. Пам'ятка з червоного року» (1919)

• І ось, настав останній час!..
  Ти розпростер пробиті руки
  І вмер розіп'ятий за нас. —
  А кров, котру кроваві круки
  Клюватимуть у смертний час, —
  Вона впаде в останній раз
  На наші діти, наші внуки.
  Душа зостанеться порожня…
  І буде ніч — така тривожна —
  І в наших душах і в серцях.
  Юрба синів твоїх безбожна
  Вже йде по чорних вулицях…

(«І ось, настав останній час!..» // Мара. — С. 3)

• Сизокрилі орли не вернулись назад,
  Перед ворогом утікаючи…

(«Думо скорбна моя…» // Мара. — С. 4)

• Це Ти — це знову Ти, мій Спасе,
  Розіп'ятий на змученій землі…
  Хрести, на котрих за людей ти розп'явся,
  Чорніють у всесвітньому вогні.
  Це ми — це знову ми йдемо —
  Водителі злиденної голоти…
  І дерево, котре росло на ярмо,
  Зрубали ми для другої Голготи.
  Невинного ми вдруге роспнемо,
  І під хрестом розпалимо багаття…
  А потім побожно свій зір зведемо,
  І припадем перед Твоїм розп'яттям.

(«Це Ти — це знову Ти…» // Мара. — С. 5)

• В крові й вогні про майбутнє в дурмані
  Стільки казок…

(«Ой, та не все ще до щенту розбито…» // Мара. — С. 7)

• Перекиньчик, запроданець Київ —
  Вітає гучно наших ворогів.
  […]
  Заквітчаний червоними квітками,
  Обліплений плякатами страхіть.
  Стоїть, вигукує, розмахує руками:
  «Кінець тобі, кінець! — жовтоблакить!»

(«Перекиньчик, запроданець Київ…» // Мара. — С. 8)

• Воскресни, краю мій, в новій могутній славі!
  Розвій ворогів на чотирі вітри!
  Прости негідному — нещасному Варавві,
  А гадину на порох розітри.

(«Тебе розіп'ято, мій рідний краю, знов…» // Мара. — С. 9)

• А в душах наших гупали армійськими чоботами,
  Під музику інтернаціонала.

(«По вулицях тягнулася стотисячна маніфестація…» // Мара. — С. 12)

• З безодні встав червоний звір,
  Одвічний звір —
  З-за всіх залізних брам…

Ти кажеш: брат

з-за дужих грат? —

Я скажу: кат

і хам!

(«Блакитним ранкам, білим дням…» // Мара. — С. 16)

• …Нахлинули з півночі гості.
  Села в вогні…
  Спаси нас, помилуй нас, Господи,
  В ці божевільні дні!

(«…І станемо станом останнім…» // Мара. — С. 17)

Примітки

1. ↑ Датується за змістом біографії
2. ↑ Автобіографії, 2015, с. 208
3. ↑ Датується за змістом біографії
4. ↑ Автобіографії, 2015, с. 209
5. 1 2 Автобіографії, 2015, с. 210
6. 1 2 3 Автобіографії, 2015, с. 213
7. ↑ Автобіографії, 2015, с. 214

Джерела

• Загул, Дмитро. На грані: Поезії. — К.: Сяйво, 1919. — 48 с.
• Загул, Дмитро. Поезії. — К.: Радянський письменник, 1990. — 326 с.
• Юрисіч Г. [Загул, Дмитро.] Мара. Пам'ятка з червоного року. — К., 1919. — 32 с.
• Самі про себе. Автобіографії українських митців 1920-х років/ Упоряд. Раїса Мовчан. — Київ: Кліо, 2015. — 640 с. — ISBN 978-617-7023-36-3