Loading AI tools
українська акторка театру і кіно З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Кадочникова Лариса Валентинівна | |
---|---|
Народилася | 30 серпня 1937[1][2] (87 років) Москва, СРСР |
Країна | СРСР Україна |
Діяльність | акторка, художниця, кінорежисерка |
Alma mater | Всеросійський державний інститут кінематографії |
Знання мов | українська[3] |
Заклад | Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки |
Членство | Національна спілка кінематографістів України |
Роки активності | 1959 — тепер. час |
Провідні ролі | «Тіні забутих предків» |
Нагороди | |
IMDb | ID 0434389 |
|
Лари́са Валенти́нівна Ка́дочникова (нар. 30 серпня 1937, Москва) — радянська і українська акторка театру і кіно, лауреат Державної премії України ім. Тараса Григоровича Шевченка (1991). Народна артистка України (1992). Член Національної Спілки кінематографістів України.
Народилася в родині художника та режисера Валентина Івановича Кадочникова і акторки Ніни Улянівни Алісової. Батько помер 1942 року в Алма-Аті від запалення легенів. Мама — лауреат Сталінської премії, заслужена артистка РРФСР. Молодший брат — кінооператор Вадим Алісов, народний артист Росії[4].
1955 року поступила на акторський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії. Займалася у майстерні Ольги Пижової і Бориса Бібікова.
1959 року дебютувала у кіно, зіграла у фільмі «Василь Суриков» дружину художника.
1961 року завершила навчання і несподівано потрапила до театру «Современник», допомагала знайомому показати етюд. Галина Волчек відмовила актору, а Ларису Кадочникову взяли до трупи Олега Єфремова.
1963 року знялася у фільмі «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (роль Марічки).
З 1964-го — актриса Київського театру російської драми імені Лесі Українки (нині «Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки»)[5].
Була музою художника Іллі Глазунова[6], після чого 18 років прожила у шлюбі з кінематографістом Юрієм Іллєнком. Другим чоловіком став директор театру імені Лесі Українки Михайло Саранчук[7], спільно з яким під псевдонімом Мішель Кадо актриса написала п′єсу «Музика кохання», присвячену коханню видатної французької письменниці Жорж Санд та геніального польського композитора Фридерика Шопена[8]. Прем′єрний показ вистави «Музика кохання. Бенефіс Лариси Кадочнікової» відбувся на сцені театру імені Лесі Українки у грудні 2021 року[9].
Лариса Кадочникова — відома художниця, свій дар успадкувала від батька, який добре малював. Майстриня відтворює на папері свої сни, її роботи вишукані, незвичайні, вражають багатством асоціацій[10]. Персональні виставки художниці проходили у Києві, Москві, Німеччині, Швеції та інших країнах[11].
Авторка книги спогадів, яка 2008 року вийшла друком у вінницькому видавництві «Глобус-Прес»[12].
2013 року кінорежисер Дмитро Томашпольський створив повнометражний документальний фільм «Лариса Кадочникова. Автопортрет» (співрежисер Лариса Кадочникова)[13].
Після повномасштабного вторгнення Кадочникова стала головною героїнею документального фільму Д. Томашпольського «Лариса Кадочникова. Війна» (2022)[14], який отримав відзнаку «Найкращий документальний фільм про війну» на Українському міжнародному кінофестивалі у Великій Британії «ПТАХ» (2023)[15].
Грала у виставах «П′ята колона» за Ернестом Гемінґвеем (Аніта) «Призначення» Олександра Володіна, в казці «Голий король» за п′єсою Євгена Шварца (Принцеса), «Третє бажання» за за п′єсою Братислава Блажека (Віра)[11][16].
У театрі ім. Лесі Українки актриса зіграла понад 50 ролей, зокрема Дездемону в «Отелло», Ларису в «Безприданниці», Ольгу Кніппер-Чехову у спектаклі «Насмішкувате моє щастя», який ішов на сцені вродовж понад 50 років[17].
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.