Loading AI tools
стаття Миколи Костомарова З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Дві руські народності (рос. дореф. Двѣ русскія народности) — програмна публіцистична[1] стаття Миколи Костомарова 1861 року[2]. Вперше опублікована російською мовою у журналі Основа в № 3 1861 року.
Автор | Микола Костомаров |
---|---|
Назва мовою оригіналу | рос. дореф. Двѣ русскія народности |
Країна | Російська імперія |
Мова | російська |
Тема | росіяни, українці, поляки |
Жанр | публіцистика, історія, етнопсихологія |
Місце | Петербург |
Видано | 1861 |
Видано українською | 1886 |
Перекладач(і) | Олександр Кониський |
Сторінок | 47 |
|
У переробленому вигляді включена до першого тому «Історичних монографій» (рос. «Исторических монографій») Костомарова, що вийшов у 1903 році. Була включена до зібрання творів Миколи Костомарова в серії Руська історична бібліотека 1886 року. Видавалась французькою мовою 1916 року, німецькою. Також опублікована за передмовою та редакцією Дмитра Дорошенка 1923 року та іншими виданнями[3].
Стаття обґрунтовує тезу його магістерської дисертації про відмінність українців та росіян. У статті він спростовує думку про існування лише однієї руської народності. Микола Костомаров вказує на декілька народів, що існували в часи Київської Руси[4]. За переконанням Миколи Костомарова, українці та росіяни доповнюють один одного, їхнє зближення є корисним для обох за умови дотримання автономності у відносинах[5].
Наперекір того, що він не применшує роль українців та росіян публікація викликала звинувачення автора в сепаратизмі після польського повстання[6], українофільстві, згодом в москвофільстві та українському націоналізмі[5]. Наперекір того, що вчений стояв на монархічно-лоялістських («федеративних») позиціях за використання в літературі української мови — стаття викликала критику в імперській («великодержавній») публіцистиці. Російський часопис «Русский Вестник»[ru] назвав статтю «позорною»[7].
Дослідники вважають, що робота започаткувала українську етнопсихологію [8], є однією із перших спроб інтерпретації українського національного історичного процесу[9]. Праця є найвідомішою його роботою за кількістю посилань, оскільки думки вченого виходили за межі можливої дискусії. Історична достовірність, послідовність та виваженість висновків Миколи Костомарова зробили статтю «Дві руські народності» як науково-політичну студію з відкритим антиімперським виступом[1].
Стаття стала каталізатором шовіністичної політики Російської імперії в питанні вживання окремої української мови, яка у 1863 році завершилась урядовим рішенням Валуєвського циркуляра[10].
Стаття за жанром є програмною публіцистичною[1] статтею та продовженням дискусії про роль українців та їхнє становище в Російській імперії з російськими істориками[2]. Микола Костомаров акцентував на моральних, духовних чинниках у своїй аргументації[11]. У дусі роздвоєння подій, явищ і цілих епох під впливом Фрідріха Вільгельма Шеллінга та протиставлення. Автор розглядає також побутування козацтва[12]. Він пов'язує побутування народу й нації, його феноменологічні риси як певної духовної субстанції з темпоральними характеристиками[13].
Микола Костомаров поєднав романтичний та народницькі підходи в стилі написання для аргументації виокремлення українців. В статті він розглянув три типи політичної організації аристократичного, деспотичного та демократичного штибів, як властиві національним характерам відповідно поляків, росіян та українців[14]. Найбільш аргументованою є частина статті у питанні відмінності росіян та українців[14]. Для нього українці відзначалися однозначно слов'янською приналежністю й європейськими впливами, то росіяни поінтерпретовані як змішаний слов'яно-азіатський характерологічний пласт[15].
На думку історика, існування різних мов на території Російської імперії не є ознакою роз'єднання[6].
Він пише про «одну спільну слов'янську сім'ю», розгалужену і поділену. На думку Миколи Костомарова поділ єдиного слов'янського племені на окремі народи, як читаємо у ній, «губиться в глибокій древності»[16]. Ототожнює визначення «руський» і «слов'янський» як окремо-рівноцінні та загальні, трактуючи їх зміст як нероздільний та взаємодоповнювальний[17]. Також на думку Костомарова термін «руські» та поняття «руський народ» використовують як інструмент насильного приєднання[1].
До українців він вживає винятково термін тодішньої етнографічної дискусії південорус, до росіян — великорос.
Історичні судження нагадують погляд на минуле британського публіциста Томаса Карлайла[11]. Акцентування на своєрідності українського народного типу Микола Костомаров запозичив у Михайла Максимовича[18]. Історик опонував імперському світогляду російського історика та представника державної (юридичної) школи російської історіографії XIX століття Сергію Соловйову[19].
Починається стаття з актуалізації проблеми. Микола Костомаров пише, що журнал Основа порушує одне із найважливіших питань, яке необхідно вирішити. Він стверджує, що руська народність не цілісна, а є також й інша. Припускає, що також можливі й інші. Водночас стверджує що всі вони мають спільне походження[20].
Він каже, що, крім росіян, існує інша, яка має отримати рівні громадянські права слова та думки. Ставить запитання для розгляду проблеми: у чому відмінність та схожість цих народностей та аргументацію, що дає право вважати їх іншим народом, але все одно руськими[20].
Зовнішні відмінності між південорусом (українцем) та великоросом (росіянином) можна побачити з етнографічного вбрання, домашнього ужитку, звичаїв, культів, господарства, наріччя, що аргументує відмінність внутрішнього світогляду[21]. Виокремлює географічну різницю у проживанні та асиміляційні впливи[22].
Стверджує, що народна література є «душа народного життя»[23]. У викладі він покликається на минуле розроблення слов'янських племен[24]. Пояснює, що назва Русь перейшла до іноземців з Києва та південної Русі, яка є нинішньою Україною[25]. Описує, що в XIV столітті існував східнослов'янський світ Новгорода, Московії, Литви та Русі[26].
Вказує на знищення Новгорода Московією в XVI та XVII столітті. Костомаров зауважує, що суздалець, москвич та смолянин були руськими за ознаками влади, походження та віри та за князівським ярликом[26]. Киянин, волинець та червонорус були руськими за місцевістю та особливістю народного побуту, звичаями[26].
Зазначає, що поєднання території Московського царства придало загальні форми та місцеві традиційні ознаки. Тим самим вони запозичили назву руський[27]. Микола Костомаров пише, що «у південноруського народу неначе вкрали його назву»[28]. На його думку, Україна, Малоросія, Гетьманщина — це нові назви XVII століття, які є архаїзмами. Назва південорусів є новою вигаданою книжковою формою[28].
З назв, які прийняв в окремішності іншого народу великорос вживає несмішливу форму — хохол. Під ним великороси розуміють окремий народ, який говорить наріччям та мають окрему поведінку й ставлення для господарства[29].
З короткого історичного огляду різниці, що виникла в далекі від нас часи між двома руськими народностями, можна зробити висновок, що українці вирізняються перевагою особистої свободи, а росіяни перевагою общинності. Згідно з корінним розумінням перших, зв'язок людей засновується на взаємній згоді й може розпадатися за умови незгоди, другі ж намагалися встановити необхідність та нерозривність одного разу встановленого зв'язку, й саму причину встановлення пояснити Божою волею, а отже, відгородити його від людської критики. — Микола Костомаров[30]
Автор не погоджується, що можна назвати народ постановою, і наводить приклади Катерини II, яка своїм указом дала московитянам назву руські та заборонила вживати слово московитян[29]. Далі описує етногенез північнослов'янських народів з їхнім минулим[31]. Подається описова частина аргументації про відмінність великоросів та південнорусів з виховання дитинства[32], правову та владну оцінку[33], питання деспотії[34]. Описує історію козаччини[35], монгольської влади, московських царства та їхнє ставлення до влади[36]. Відмінності українців та росіян у церковних питаннях[37], освіти[38]. Стверджує про те, що Київ та люди південної Русі мали значні контакти з іншими народностями у своїх містах на противагу великоросів[39]. Описує толерантність до інших народностей у південнорусів та новгородців, протиставляючи великоруською нетерпимістю[40].
Описує високий матеріалізм великоросів та бажання руйнації всього навколо з південноруською протилежністю мирного співіснування[41]. Порівнює ставлення до жінки та любові в південнорусів і великоросів, вказуючи, що чоловіки великороси не звеличують у піснях своїх партнерок[42]. Високо оцінює народні пісні та любов до поезії південнорусів[42].
Оглядає побут господарств та порівнює казки й легенди[43]. Вказує, що великорос схильний до афектації в літературі в порівнянні з південорусом[44]. Ставить у відмінності ставлення до церкви[45]. Далі описує ментальне відчуття прекрасного та бажання допомогти іншим у двох народностях[46]. Він стверджує, що зазвичай великороси в порівнянні з південорусами роблять добро на матеріальній основі, не думаючи про користь іншій людині[47].
Порівнює ставлення до організації громади у південнорусів та принцип «кожному своє» з протилежністю організації життя великоросів[30]. Описує характер права на земельну власність, де у великоросів воно вкрає обмежене з ознаками самодержавних принципів організації, південноруси — протилежність[48].
Громада в українському розумінні — це зовсім не те, що мир в російському. Громада є добровільне зібрання людей, хто хоче — бере участь, хто не хоче — виходить з неї, як на Запорожжі: хто хотів — приходив і виходив звідти добровільно. Згідно з народним розумінням, кожен член громади сам собою є незалежною особистістю, самодостатнім власником; обов’язок його стосовно громади полягає лише у сфері тих стосунків, які встановлють зв'язок між її членами для взаємної безпеки та вигоди кожною, годі як у російському розумінні мир є ніби абстрактним виразом загальної волі, що поглинає персональну самобутність кожного. — Микола Костомаров[48]
Пише про різницю до ставлення кріпосного права. На його думку, великороси як раби чи кріпосні частіше можуть любити свого господаря, тоді як у південнорусів це зустрічається рідко[49]. Автор також описав, що південноруський народ має більше спільних рис з поляками в побуті та характері, аніж з великоросами. Схожість великоросів та південнорусів лише в мові[50].
Вбачає, що південноруси через історичне минуле та свою самобутність мають отримати державну автономію («державне життя»)[50].
Різницю з поляками автор вбачає у тому, що поляки більш аристократичні з неприйняттям інших, а південноруси в формі демократичні. В цьому він вбачає конфлікт в часи Хмельниччини, адже поляк бачив у південнорусі свого підлеглого, а південнорус у полякові пана не може побачити[51].
Завершує статтю словами, що малоруси усвідомлюють важливість зв'язку з великоросами через порядок та організації. Малоруси не будуть зайвими для великоросів, чим допоможуть культурно підняти їхній рівень. З поляками, на думку автора, нічого спільного неможливо робити, а культурний обмін виключний через схожість. На його думку, поляки пропонують лише форму панства, яка на думку Миколи Костомарова лише вбиває південноруську народність[52].
Вперше опублікована у журналі «Основа» 1861 року. У зібраннях творів Миколи Костомарова з виправленим варіантом. Українською мовою вперше видано в Тернополі 1886 року в перекладі Олександра Кониського. Окремим виданням вийшло у Львові 1906 року та Лейпцигу 1920 року. У Києві у 1990, 1993, 2012 та 2020 роках. У Харкові 1991 року. Російською мовою в Москві 2018 року[5].
Російський юрист та доктор права Олександр Лохвицький у роботі рос. «Губерния, её земские и правительственные учреждения» («Губернія, її земські та урядові установи») розкритикував працю Костомарова, адже йому важко зрозуміти яку саме автор хоче Русь, федеративну чи провінціальну[53]. Позитивно оцінив роботу Олександр Котляревський в бібліографічному огляді рос. «Старина и народность» («Старовина та народність») за 1861 рік. Котляревський визнав історичну важливість спроби Костомарова визначити корінні відмінності великоруської та південноруської народностей. Він побажав авторові підтвердити вказані судження у порівняльному аналізі внутрішнього побуту (мови, релігії, порядків та звичаїв), які, на його думку, недостатньо описані[54]. Російський консервативний публіцист, літературний критик Михайло Катков негативно постався до статті, стверджуючи, що: «Обурливий і безглуздий софізм! Начебто можливі дві руські народності та дві руські мови, начебто можливі дві французькі народності та дві французькі мови!»[55].
Історик Михайло Грушевський назвав працю «євангелієм українського сепаратизму». Історик Дмитро Дорошенко висловився про книгу як «євангеліє українського націоналізму». Історик В'ячеслав Заїкин вважав характерологічні особливості росіян та українців в роботі класичними[13]. Прикметні риси українців описані в статті Костомарова стали неодмінним елементом романтичної теологічної філософії й слов'янофільства та ранньої української історіографії[14].
У роботі також вперше проаналізовано українську ментальність. Дослідники української ментальності вважають статтю однією із символів українського відродження другої половини ХІХ століття[8].
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.