Loading AI tools
З Вікіпедії, вільної енциклопедії
[1]Алеба́рда (від сер.-в.-нім. helmbarte через італ. alabarda і фр. hallebarde)[2] — різновид держакової холодної зброї поліфункціонального призначення. Складається з держака та прикріпленої до нього бойової частини, яка спочатку була комбінацією двох головних елементів: бойової сокири та списа (на Сході — келепа та списа), а також додаткових: чекана, бойового молота, гаків тощо. Основне призначення алебарди — завдавання січних, колючих, іноді пробивних (або розбивних) ударів. Для бойової частини алебарди також характерні деякі додаткові функції — захват бойових частин зброї, або частин тіла супротивника, стягування вершника з коня тощо. Від XIV до XVIII ст. алебарда була на озброєнні піхоти багатьох європейських країн.
| Алебарда | |
 | |
 | |
 Алебарда у Вікісховищі |
,_Nordisk_familjebok.png)
Слово алебарда походить від сер.-в.-нім. helmbarte, утвореного від helmo («руків'я») і barta («сокира»). Етимологічно спорідненими термінами є «бердиш» і «бартка»[2].
Сокири на довгих держаках були відомі ще в доісторичну добу: їхні наскельні зображення знайдені в Долині чудес[3] у Франції. Уперше алебарди з'явилася в Давньому Китаї у III ст. до н. е. Її бойова частина поєднувала спис та китайський різновид келепа. Пізніше келеп було замінено на лезо-гарду у формі півмісяця. Існували найрізноманітніші різновиди такої зброї (варіювалися довжина держака — від 1 до 3,5 м і більше, розміри та кількість елементів бойової частини), що робило її придатною для бойового використання як вершниками, так і пішими.
У Європі алебарда відома з XIV ст., вперше з'явившись у Швейцарії. Можливо, сам селянсько-міщанський характер армій швейцарських кантонів, з переважанням піхотинців, сприяв створенню цієї високоефективної як проти піхоти, так і проти кінноти зброї[4]. Перші згадки алебард містяться в повідомленнях про битву під Моргартеном[4], де армія недавно створеної швейцарської конфедерації 3-х кантонів розбила військо австрійського герцога Леопольда I; можливо, алебарди зіграли вирішальну роль у битві під Земпахом.
Бувши поєднанням сокири та вульжа, алебарда із самого початку була спеціально розробленою для бою зброєю, а не розвитком іншої зброї чи пристосованим для бою сільськогосподарським знаряддям[4]. Такою алебарду роблять її характерні риси:[4] довгий наконечник і прямокутне сокирне лезо під ним, прикріплені до держака 2 кільцями[5]. Надалі кільця були замінені втулкою, а ближче до 1400 р. з'являється і гак на обусі[5] (що міг виконувати функцію бойового багра). Наконечник набуває ромбоподібної або трапецієподібної форми[5], і нарешті відокремлюється від сокирного леза потовщенням[5]. Зі Швейцарії алебарда потрапляє до Німеччини. У XV—XVII століттях вона використовується у військах ландскнехтів. Протягом XV століття алебарда отримує поширення в європейських арміях, поступово витісняючи бойову сокиру[6]. У Франції вона з'являється, ймовірно, наприкінці Столітньої війни[7] (1337—1453), або дещо пізніше — за часів Людовика XI, який, під враженням успішних дій швейцарців проти бургундців у Бургундських війнах (1474—1477), озброїв нею частину своїх піхотинців[6]. Ударом алебарди був вбитий бургундський герцог Карл Сміливий[8] у битві під Нансі[9]. Також припускають, що алебардою (або білгуком) був зарубаний англійський король Річард III у битві при Босворті[10]. У XVI столітті форма швейцарської алебарди продовжує зазнавати змін: наконечник списа зміщається відносно осі держака (як багнет на рушниці), потім він подовжується, стаючи в три рази довшим за довжину леза сокири; а саме лезо набуває опуклої, увігнутої або місяцеподібної форми.
Алебарди були основною зброєю швейцарської піхоти у XIV — початку XV століття[11]. Пізніше стали застосовуватися піки, півтораручні мечі, а для сутичок на близькій відстані — швейцарські кинджали. Німецькі ландскнехти, запозичивши швейцарські бойові прийоми, також використовували піки при підтримці алебард, але їхньою допоміжною клинковою зброєю був кацбальгер[12].
Алебарда була зручною зброєю, коли на полях битв звичайними були сутички між пікінерами. Коли ті перейшли до оборонної тактики — захисту аркебузирів і мушкетерів від стрімких кавалерійських атак, кількість алебардників стала скорочуватися. У другій половині XVI ст. їх число зменшується на користь мушкетерів, а з XVII ст. алебарда починає зникати з полів битв, залишаючись тільки в охороні бойового прапора в задніх рядах[6]. На 1588 р. голландська піхота складалася з 39 % аркебузирів, 34 % пікінерів, 13 % мушкетерів, 9 % алебардників і 2 % меченосців з одноручними мечами. Ближче до 1600 р. меченосці зникають, а алебарди залишаються лише в сержантів[13].
Так, в арміях Католицької ліги в 1625 р. алебардники становили всього 7 % піхотинців, у той час як мушкетери — 58 %, а пікінери — 35 %. На 1627 р. мушкетерів було вже 65 %, пікінерів 20 %, а алебардників 15 %[14]. Алебарда з того часу стає переважно відрізнювальним знаком піхотних унтер-офіцерів[5], у зв'язку з цим її розміри зменшуються (у Франції такі сержантські алебарди називалися sergentines)[4]. В умовах зрослого значення вогневого бою алебарди рідко використовувалися за прямим призначенням[15]. Вони швидше були орієнтиром в строю, позначаючи місце унтер-офіцера[15], виконуючи роль своєрідної «віхи» для вирівнювання шикування[16] і служачи для подачі сигналів і команд[15] (подібно офіцерському протазану), але разом з тим скорочували число військовослужбовців, які могли вести вогонь[15]. Протягом XVIII ст. алебарда зберігає функцію зброї палацової охорони, замкової і міської варти та парадної зброї. Порівняно зі шпагою алебарда була зручніша для перекриття вулиць при стримуванні юрби: її можна було використовувати як шлагбаум[6]. У Франції у середині XVIII ст. вона ще широко використовувалася (відомий ордонанс короля Людовика XV щодо її вжитку), але в кінці століття алебарда практично зникає, ставши анахронізмом на тлі використовування рушниць з багнетами[17]. У Британії алебарда залишається зброєю сержантів до 1793 року, після чого її змінюють на еспонтони[18].
На території сучасної України алебарди в XV—XVIII ст. використовувалась військами Речі Посполитої, Росії, Великого князівства Литовського, Руського, Жематійського. У Російській імператорській армії у кінці XVII — початку XIX століть алебарди були зброєю деяких унтер-офіцерів (фур'єрів, каптенармусів, сержантів). До 1730 року алебарди різних унтер-офіцерських чинів розрізнювалися за формою і розміром леза: великим візерунчастим у сержантів, меншого розміру у каптенармусів, і маленьким серпоподібним — у фур'єрів (капрали, як і рядові, замість алебард мали фузії; підпрапорщики допомагали прапорщикам носити ротні прапори, тому їм алебарди теж мати не належало). У 1730 році алебарди уніфікуються, а фур'єри починають носити їх тільки в строю, використовуючи в поході замість них фур'єрський значок. З 1740 по 1798 рік алебарди в армійських полках скасовуються (ненадовго повертаючись у 1761—1762 рр.), залишаючись тільки в гвардії. Імператор Павло I повертає алебарди унтер-офіцерам фузилерних рот (молодшим унтер-офіцерам, підпрапорщикам, портупей-прапорщикам, фельдфебелям). У 1802 році число унтер-офіцерів, озброєних алебардами, в полках скорочується, а в 1811 році унтер-офіцерські алебарди остаточно скасовуються[15]. До 1856 року алебарда служить зброєю нижнім чинам міської поліції («будочникам»).
Один з останніх випадків бойового застосування алебарди — Січневе повстання 1863 року, коли в загонах косинерів старою алебардою був озброєний один з добровольців[19]. Оскільки кіс бракувало, повстанці мусили виготовляти саморобну держакову зброю, яка вважається різновидом алебард — сокири на довгих держаках[20]. Деякі з алебардників взяли участь у битві під Меховом[20].
У теперішній час алебарда є церемоніальною зброєю деяких військових формувань (наприклад, Швейцарської гвардії Ватикану[21], роти «Алабардерос»[22] Королівської гвардії Іспанії)[23].
Довжина алебард коливалася в межах 200—240 сантиметрів, а вага при цьому могла бути від 2,5 до 5,5 кілограмів. Наймасивнішими були алебарди XV—XVI століть, коли леза ще часто виготовлялися за технологією зварювання, а головним завданням було пробиття суцільного лицарського обладунку. У XVII столітті застосовувалися алебарди меншої ваги. Середня довжина європейської алебарди становила 180—220 см. Із XVII століття запанував, ставши класичним, тип алебарди з вузькою сокиркою, розвиненим списом-вістрям і одним гаком.
Розрізняють німецькі й італійські алебарди: перші мали більш вузьке і довге лезо, клинки італійських алебард були різноманітніших форм і часто прикрашалися декором. Гак на протилежному сокирі боці міг використовуватися як бойовий багор — для стягання вершника з коня[11]. Пізніше спис та сокира бойової частини трансформувалися в оригінальні різновиди: з широким дволезовим клинком (глефа), кривим клинком, клинком у вигляді півмісяця тощо.
З алебардою мають конструктивну схожість такі види держакової зброї, як бердиш, білгук, вульж, гвізарма, глефа, полекс, фошар та деякі інші.
Значно довші — іноді понад 300 сантиметрів, — були морські «абордажні» алебарди, призначені здебільшого для стягання бортів кораблів при абордажі, для чого вони споряджалися дуже великим гаком. З іншого боку, ними ж можна було і перешкоджати абордажу, вражаючи ворога ще на борту його судна.
Алебарда є однією з негеральдичних гербових фігур: наприклад, вона присутня на гербах Ааса, Бардієва, Лічау, Стразького, Ярославля та інших міст і сільських громад, а також на родинних гербах.
Галябарда (пол. Halabarda) — одна з назв герба Окша, незважаючи на те, що на ньому зображена звичайна бойова сокира.
У західноєвропейському мистецтві алебарда є атрибутом апостола Фадея[24].
.jpg)
_(Italian,_Florentine)_-_Portrait_of_a_Halberdier_(Francesco_Guardi%3F)_-_Google_Art_Project.jpg)
.jpg)
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
