Mit brennender Sorge

Mit brennender Sorge (укр. З величезною стурбованістю) — енцикліка Папи Пія XI, опублікована 10 березня 1937 року (датована Вербною неділею 14 березня)^[1]. В енцикліці згадуються порушення угоди з Церквою, і вона містить критику расизму та інших аспектів нацистської ідеології.

Історія та наслідки

Проект енцикліки підготував кардинал Міхаель фон Фаульхабер, передмову до неї написав кардинал Пачеллі (який став потім Папою Пієм XII). У передмові розглядаються історичні моменти конкордату Католицької Церкви та Третього Рейху. У тексті засуджуються язичницьке коріння ідеології націонал-соціалізму, міфи про расу й кров та помилковість нацистських поглядів про Бога. Документ попереджав католиків про те, що завойовує все більшу популярність нацистська ідеологія, яка ставила одну з рас над іншими, яка несумісна з католицтвом^[2][3]. За словами Мартіна Ронхаймера^[de], Пачеллі додав до проекту, написаного в обережному стилі, наступний абзац:

Якщо хтось зверхньо вип'ячує расу, етнос, державу або їх специфічну форму або іншу фундаментальну цінність людського суспільства — хоч би необхідними і шанованими були їхні функції — над рівнем їх звичайної цінності та робить їх об'єктом поклоніння, то він спотворює і перекручує світ, задуманий і створений Богом^[4].

Карло Фальконі наполягає на тому, що остаточний текст енцикліки був «не стільки посиленням формулювань, запропонованих Фаульхабером, скільки точний і навіть дослівний їх переклад»^[5]. Згідно Френка Дж. Копе, кардинал Пачеллі підготував проект, який Папі здався слабким і недостатньо сфокусованим на суті, та він замінив його аналізом з більшою часткою критики^[6]. Свого часу Папа заявив про те, що авторство енцикліки належить кардиналові Пачеллі^[7]. Сам Пачеллі вважав текст енцикліки «компромісом» між дипломатичними міркуваннями і думкою Святого Престолу про те, що він не може мовчати про свої «страхи і побоювання»^[8]. Мартін Ронхаймер писав, що Mit brennender Sorge вважає расу «фундаментальною цінністю людського суспільства», «необхідною і шанованою», але заперечує проти «вивищення раси, етносу, держави або його специфічної форми» «над рівнем їх звичайної цінності» «і робить їх об'єктом поклоніння»^[9]. У зв'язку з цим Фаульхабер запропонував внутрішньоцерковний меморандум, де єпископи сповістили би владу про те, що «Церква, слідуючи своїм правилам укладення шлюбів, які залишаються в силі, робить важливий внесок в урядову політику підтримки чистоти раси; тим самим сприяючи здійсненню демографічної політики політичного режиму»^[4].

Енцикліка була написана на німецькій мові, тоді як зазвичай офіційні документи Католицької Церкви складаються на латині. Вона була зачитана в усіх католицьких парафіях Німеччини. Про вихід енцикліки не було попереднього повідомлення, і її поширення трималося в секреті, щоб забезпечити безперешкодне її зачитування в усіх католицьких храмах Німеччини. Відмар писав, що за цим послідували переслідування проти Церкви в Німеччині, включаючи «інсценовані процеси над ченцями за фіктивними звинуваченням в одностатевому блуді, з максимальною публічністю»^[10]. Вольфганг Бенц і Томас Данлоп, навпаки, стверджували, що «монастирські процеси^[de]» мали місце в 1935—1937 рр.^[11]. Френк Дж. Копа стверджував, що нацистська влада угледіла в папській енцикліці «заклик до боротьби проти Рейху», і що Гітлер був в люті й «обіцяв помститися проти Церкви»^[8]. За словами католицьких дослідників Елера та Мораля, спочатку нацисти мали намір відреагувати на папське втручання розривом конкордату («але після роздумів уряд не став робити цього»), а в подальшому під час війни відносини двох сторін стабілізувалися. Почасти, це було пов'язано з тим, що після аншлюсу Австрії чисельність католицького населення Рейху зрівнялася з чисельністю протестантською. Після війни конкордат зберігся та статус Церкви був відновлений до статусу, який діяв до приходу нацистів до влади)^[12].

Оцінки

Дослідники розходяться в оцінках ступеня опозиційності енцикліки нацистському режимові. У ній міститься згадка «божевільного і нахабного пророка», і на думку дослідників Бокенкотера і Відмара воно відноситься до Гітлера, і як було написано цими авторами, котрі спиралися на видану в 1967 р. працю Фальконі, в світі «енцикліка стала першим великим офіційним документом, автори якого наважилися критикувати нацизм і засуджувати його»^{[13][14][15][16]}. Фальконі також стверджував, що пропозиція А. Гітлерові «оливкової гілки миру» в обмін на відновлення «спокійного процвітання» позбавило документ його «зразкової й благородної непримиренності»^[17]. Католицький дослідник голокосту Міхаель Фаєр вважав, що енцикліка «засудила расизм (але не Гітлера й націонал-соціалізм, як вважає багато хто)»^[18]. Інші католицькі дослідники розглядають енцикліку як документ, з яким «бракує бойовитості», оскільки німецький єпископат сподівався встановити якийсь «modus vivendi» з нацистами. Врешті енцикліка вийшла у світ «недостатньо полемічною», а «дипломатично помірною», на відміну від присвяченій італійському фашизмові енцикліки Non Abbiamo Bisogno^[it][12].

Див. також

• Рейхсконкордат
• Соціальна доктрина Католицької Церкви
• Список енциклік