Штундизм

Штундизм (від нім. Stunde — година) — застаріла, історична, народна^{[джерело?]} назва руху протестантів на південному-заході царської Росії, на землях сучасної України, Білорусі, Польщі, започаткованого серед німецьких колоністів (лютеран, реформатів, менонітів)^[1]. Назва охоплювала вірних різних течій євангельських християн: п'ятидесятників, баптистів, адвентистів, штундистів тощо^{[джерело?]}.

Карта поширення штундистів в Україні, Південній Росії та на Кавказі. Ламана червона лінія від Варшава-Берестя-Орел-Вороніж-Волгоград-Астрахань є північною межею штундистів. Кожна червона точка приблизно дорівнює тисячі штундистам

Штундисти, штунди — прийнята в православ'ї назва членів ряду християнських конфесій, які виникли в другій половині XIX століття в царській Росії під впливом протестантів, що переселилися сюди із Західної Європи.

Історія

Сім'я штундів з Київської губернії

Штундизм поширився на півдні України у середині XIX століття. Місцевому православному населенню подобалися молитовні години німецьких колоністів-менонітів, з читанням Біблії, співом гімнів та активною участю вірян.

Склалися дві основні течії штундизму — біблійські християни (великоросійська штунда) та духовні християни (південноросійська штунда), які утворили основу російського баптизму.

Михайло Тимофійович Ратушний (1830—1915), один з піонерів українського штундизму й баптизму

У висліді діяльності неофітів (селяни Онищенко і його учень Михайло Ратушний на Одещині, Вітенко і Герасим Балабан на Київщині, Іван Рябошапка на Херсонщині) та інших штундизм швидко розповсюджувався і виявився у різних формах, між ними як віровизнання с. Чаплинки, що його склав селянин Я. Коваль.

У 1870-х роках штундисти і баптисти почали відокремлюватися від православної церкви^[2], закладаючи громади євангельських християн, які 1879 року були офіційно визнані як секта, що сприяло їхньому розвиткові, творенню домів молитви, друку збірників релігійних пісень тощо. 1884 року відбувся з'їзд штундистів, баптистів і молоканів з пашковцями. 1894 року міністерство внутрішніх справ заборонило молитовні збори штунд, і лише революція 1905 року скасувала це й попередні обмеження. Тоді євангельські християни настільки зміцніли, що заснували у молоканській Астраханці (Таврія) місіонерську семінарію.

Революція 1917 року спершу сприяла поширенню штундизму, пробуджуючи серед вірних також національну свідомість (хоч мова проповідей і тексти гімнів ще лишалися переважно російською).

Між двома світовими війнами штундизм (в його п'ятидесятницькому варіанті) поширився також серед православного населення Волині й Поділля. В 1930 році у Рівному оформилося Об'єднання слов'янських євангельських християн, яке мало 95 громад і нараховувало понад 30 000 вірних та мало 20 проповідників і 6 місіонерів.

З приходом радянської влади групи штунд зазнали дискримінації, проте, попри переслідування, кількість євангельських християн сягало до 2 млн в СРСР. В 1926 році українські євангельські християни мали окреме Всеукраїнське об'єднання, що входило до Всесоюзного об'єднання штунд (як різні групи євангельських християн-баптистів). В 1960 році на Харківщині було 56 громад, на Київщині 170, відбувалося близько 15 000 хрещень щороку. Більше половини усіх штунд в СРСР жило на українських землях. Прохання про захист від переслідувань радянської влади, з якими вони зверталися до міжнародних релігійних і гуманітарних організацій, залишилися без наслідків.

З початку XX століття термін «штундизм» втратив самостійне значення.