Loading AI tools
традиційний словянський головний убір одружених жінок З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Очі́пок[1] (очепок, чепе́ць[2], чіпе́ць[3], ка́пту́р[4], ка́пор[5], чепа́к[6], керпа) — обов'язковий головний убір одружених жінок у стародавній Україні. Розрізняють твердий очіпок — шився на зразок шапки, на підкладці — та м'який очіпок (чушка), який одягався під твердий очіпок, або використовувався як самостійний.
Жінка, що була у шлюбі, знімала очіпок лише перед сном[7]. Повсякденний очіпок, у якому ходили в хаті і коло хати, виготовляли з дешевих матеріалів, тоді як святковий — з дорогих тканин (парчі, плису, тафти, шовку, оксамиту), куплених у місті. Бідніші жінки виготовляли святковий очіпок з полотна, яке рясно вишивали ґарусом.
М'які очіпки називали «чушка» (Київщина, Чернігівщина), «збірник» (Полтавщина), «зборник» (Черкащина), «капор» (Дніпропетровська та Кіровоградська області), «каптурчик» (Вінниччина), «ковпак», «чепець» (Волинь, Рівненщина, Тернопільщина)[8],«капур» (Черкащина[9]). Вони виконували функцію утримування волосся.
Збірник являв собою м'яку шапочку на підкладці, що стягувалась ззаду шнурком, щільно прилягала до голови, і волосся не вибивалось назовні.
М'які очіпки за конструкцією і способом стягування поділялись на такі види: з круговим стягуванням, з потиличним стягуванням, з пришивкою-стьожкою і зав'язками, з пришивкою-стьожкою і застібками.[10]
М'які збірники шили переважно з недорогих тканин: полотна, сатину, ситцю, байки. Вони складалися з обідка — смуги тканини, ширина якої визначалась місцевими традиціями, а довжина дорівнювала обхвату голови; і денця — часто округлого. Обідок пришивали до денця і стягували ззаду шнурком та зав'язували або застібали. Денце могли декорувати вишивкою, мереживом, складками тощо.
Крім наведеної форми у деяких місцевостях, зокрема на Лемківщині побутували зборники, що прилягали до голови, закривали скроні, вуха і волосся над чолом. Їх декорували спереду дрібним рясуванням та мереживом.[8]
На заході України також зустрічалися м'які очіпки, в'язані з білих або кольорових лляних або конопляних ниток. В'язали їх технікою плетіння на кроснах.
У XIX столітті на східній Україні поруч з м'якими очіпками-зборниками побутували очіпки, що мали твердий каркас. Їх називали: «очіпок», «капор», «шоломок», «каптур».[11]
Виготовлявся такий очіпок з купованої тканини (парчі, оксамиту, тафти, шовку) різних кольорів (як однотонних, так і строкатих). Для виготовлення очіпка використовувався шматок такої тканини, попередньо укріплений зі споду твердим папером і пришитими щільно одна до одної соломинками.[11] Ця солома називалась кичкою.
Тверді очіпки мали різноманітну форму: круглі з обідком, однорогі з виступом над чолом, дворогі, гребенеподібні з виступом над чолом і потилицею.[12]
Круглі очіпки мали високий обідок, який ззаду не зшивали, а пришивали до нього зав'язки.
Денце очіпка з двома гребенями було поділене посередині по горизонталі складкою-«перекладом», одна частина очіпка виступала над чолом, інша — над потилицею. Такі сідлоподібні очіпки з двома гребенями були відомі лише на східній Україні.
На Київщині і Полтавщині носили очіпки з двома рогами спереду.
Також використовували очіпки-«каптури» з чотирма ріжками. Їх поєднували з наміткою, тоді як з хусткою використовували лише дворогі очіпки.[13]
На Західному Поділлі м'які очіпки мали ажурне денце, до якого пришивали широку (7-10 см) смугу білого полотна.[14][7]
На заході Бойківщини м'який очіпок був червоним із зеленим мереживним денцем. Він стягувався на потилиці вовняним шнурком, який потім обкручували навколо голови, а кінці опускали на спину. Кінці завершувалися кутасами з червоних, зелених та жовтих вовняних ниток.[14]
На Закарпатті м'який очіпок мав вигляд шапочки з полотна, до якої пришивали «чічку» з «лелітками» — три фабричні стрічки, фабричне чорне мереживо і десять квіток-«леліток» блакитного та рожевого кольорів.[14] Верхню блакитну стрічку оздоблювали вишитими квітами та галузками. Задню частину очіпка збирали у складки, до яких пришивали рожеву стрічку, декоровану рослинним орнаментом.
У Великоберезнянському районі Закарпаття та Сколівському районі Львівщини м'які очіпки мали ажурне денце і невисокий обідок, обтягнутий полотном. Ззаду до нього пришивалися дві чорні стрічки, прикрашені рослинним орнаментом. Під стрічками розміщували металеві кільця.[14] У Славському та Турківському районах з-під такого очіпка опускали на спину дві вовняні коси-«уплетини», що закінчувались китичками.[15]
На Львівщині жінки носили м'який ажурний очіпок, доки не ставали матір'ю. Потім вбиралися в твердий очіпок, поверх якого зав'язували хустку.[7]
На Вінниччині побутували очіпки, які формою нагадували сучасний берет, виготовлялися з полотна, фарбованого в жовтий колір[7], а округлий верх мали рясно вишитий квітами гладдю.[16]
У Чигиринському районі Черкащини «чушки» були з випуклим верхом, підбиті клоччям, мали полотняну підкладку. По краях вони оздоблювалися кривулькою, плисом. У Чорнобаївському районі такі очіпки вишивали ґарусом.[9]
Ажурні м'які очіпки також були відомі наприкінці XIX століття на Херсонщині, де їх в'язали гачком з білих, м'яких, майже не зсуканих ниток, які купували в крамницях у вигляді круглих моточків. Крій їх був таким самим, як у очіпків з тканини, проте при в'язанні враховували форму зачіски і ззаду вив'язували мішечок, аби помістити туди скручене волосся.[15]
У Володимир-Волинському районі Волинської області очіпок з твердим обідком і ажурним денцем пов'язували ситцевою хусткою з вузликом над чолом.[15]
У рівнинних районах Буковини вбиралися у твердий очіпок — «фез», що мав чотирикутний випуклий верх із чотирьох шматків картону, вкритих сукном.[11]
У східних районах Гуцульщини носили твердий човникоподібний очіпок — «каптур».[11]
У Новгород-Сіверському районі твердий очіпок з обідком мав циліндричну форму з плоским дном, на Полтавщині та Київщині — злегка заокруглену. Денце робили у складочки на Харківщині та Полтавщині. Також на Полтавщині верх очіпка іноді розширювали. Видовжені еліпсоподібні очіпки носили у Полтавській та Чернігівській областях, гребенеподібні — на Слобожанщині та Полтавщині, біля Лубен також однорогі, круглі, конусоподібні з виступом над чолом, також там іноді робили у очіпку розрізи біля вух і називали його «очіпок з вушками».[13]
Тверді очіпки на Черкащині зустрічаються переважно на лівому березі Дніпра. Їх полотняну підкладку часто підклеювали житнім тістом. Якщо очіпок був вишитий ґарусом, то вишивку фіксували просяним тістом. Очіпок з круглим дном вистеляли соломою. Перед іноді прикрашали стрічкою.[9]
Рогаті очіпки побутували у південно-західній Бойківщині на початку XIX століття.[13] Такий очіпок вишивали червоними, зеленими та синіми нитками.
Збити очіпок жінці (дівчата очіпка не носили) — означало завдати їй сорому. Тадей Рильський у статті «До вивчення українського народного світогляду» писав: "Я пам'ятаю випадок, коли семилітній хлопчина, граючись, скинув очіпок заміжній жінці в товаристві. Жінка розплакалася від образи, що він змусив її, чесну молодицю «світити волоссям». Я пам'ятаю, наскільки безуспішними були якось мої спроби утішити гнів однієї молодиці на іншу, головним чином задля того, що остання її «розчіпчила»[17].
Наприкінці XIX — початку XX сторіччя очіпки уже виходили з ужитку. Жінки, народжені у перші роки XX століття, пам'ятали, що очіпок був у мами, але власного не мали. У західних областях очіпок протримався до 30-х років, а у Карпатах та на Поліссі ще трохи довше. Як реліктовий, цей головний убір затримався по всій Україні до середини XX століття.[13]
В наш час деякі народні майстри повертаються до виготовлення стилізованих очіпків.[18]
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
