Намітка
архаїчний східнослов'янський жіночий головний убір З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Намі́тка — вид традиційного головного убору одружених українок для виходу в люди у вигляді полотняного або тонкого прозорого видовженого відрізу тканини, довжиною до 5 м, шириною близько 50 см, який зав'язували навколо голови поверх очіпка або кибалки. Виготовлялася переважно з льону, рідше — з бавовни, конопель або шовку[1]. Часто зав'язувалася на пишний бант ззаду. Мала оберегове значення. Інші назви — наме́тка, пере́мітка, нами́тець, серпа́нок, ранту́х, склендя́чка.
Історія побутування
Узагальнити
Перспектива
У княжу добу жінки накривали голову обрусом[2] — прямокутним шматком полотна розміром 2 м на 40-50 см білого або пурпурового кольору з прикрашеними кінцями. Існувало два способи пов'язування обруса: його накидали на голову, залишаючи шию вільною або обмотували навколо шиї під підборіддям. Перший спосіб ношення побутував на Бойківщині ще на поч. XX століття.
В Іпатіївському літописі також згадується подібний головний убір — повойник[3].
У XVI—XVIII столітті жінки також носили обрус. Але починаючи з XV—XVI столітті на мініатюрах починають з'являтися жінки в намітках. У писемних джерелах термін «намітка» згадується під 1565 роком у Львівській міській книзі, а також у «Актовій книзі житомирського міського уряду XVI ст.». У Лохвицькій ратушній книзі другої половини XVII ст. з'являються терміни «намєтка» і «перемєтка».
Але найпоширенішою назвою цього головного убору на той час була «серпанок». Намітка і серпанок відрізнялися матеріалом. Намітка виготовлялася із звичайного полотна, серпанок — із дуже тонкого.
Намітка була обов'язковим атрибутом одруженої жінки. Якщо удома жінка могла ходити тільки в очіпку, на люди мала обов'язково вдягнути серпанок, інакше її піддавали зневазі. Але, зважаючи на консервативність тогочасного українського суспільства, такі випадки ніколи не траплялися.
У XVIII столітті було налагоджене промислове виробництво серпанків на фабриках[4].
У XIX столітті намітка була відома по всій території України. У цей час її ткали з найкращих сортів льону у домашніх умовах тонкими, як марля.
У XIX — поч. XX століття на Київщині та Черкащині у спадок від бабусі також отримували прозорі зеленуваті або сизуваті намітки із шовку-сирцю, але виготовляти їх уже не вміли.
На початок XX століття по всій території України, окрім центрів на Рівненщині, уже не ткали тонких лляних наміток. Намітки залишились виключно полотняні.
У кінці XIX — на початку XX століття намітки ще побутували у селянок Полісся, Буковини та Західного Поділля[5].
На початку XX століття вони майже повністю вийшли з ужитку в Східній Україні. У передвоєнні роки перемітки ще носили в західних областях, а в Карпатах і на Волині вони затрималися й до другої половини XX століття. Ще й тепер там можна зустріти намітки в скринях літніх жінок.
Нині намітки є частинами музейних колекцій, крамом на антикварних ярмарках, одягом фольклорних колективів. Підвищується інтерес до них у сучасних одружених жінок, які хочуть вбиратися традиційно на події в стилі етно. Майстер-класи з давніх способів вив'язування проводять у Музеї Івана Гончара, Національному музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття, Національному музеї У Львові.
Регіональні найменування
На Волині намітку називали «плат», на Поліссі — «завивало», на Лемківщині — «рубок», на Буковині — «рушник»[6]; на Волинському Поліссі — «намітець»[7]; на Гуцульщині, сході Закарпаття, заході Буковини, півдні Західного Поділля — «перемітка»[7]; Буковині[7] та Східному Поділлі[8] — «рантух»; на Західному Поліссі — «серпанок», на Чернігівському Поліссі — «зав'язка»[7]; на Східному Поділлі — «нафрама»[8][9].
Орнаменти за регіонами
Узагальнити
Перспектива
На західному Поліссі намітки були переважно полотняні, лише в селі Крупове[5] Дубровицького району Рівненської області виготовляли тонке серпанкове полотно. Орнаментували кінці прямокутними смугами вишивки або ткання, а також часто чоло — вузьку смужку, що при вив'язуванні опинялася над обличчям. Чоло не обов'язково знаходилось посеред намітки, а могло бути розташоване ближче до одного з країв. Це залежало від планованого способу вив'язування. Також, внаслідок того, що при вив'язуванні намітка складалась у декілька разів, частина її поверхні залишалась прихованою, тому поліські жінки мали можливість робити декілька варіантів узорів на кінцях і два різних чола[10], які опинялися назовні почергово залежно від бажання власниці. Декорування здійснювали перебірним тканням червоною ниткою чи вишивкою заволіканням червоним з вкрапленням чорного (синього) або вирізуванням («риззю») з додаванням прямої гладі і верхоплуту білим (або з додаванням червоного і синього).
Покутські та гуцульські перемітки були полотняні і прикрашені на кінцях перебірним тканням із сухозліткою срібного та золотого кольорів, також мали кутаси[11].
На Західному Поділлі кінці переміток — «забори» — мали орнаменти, ідентичні з лиця і вивороту. Для цього різні техніки: стебнівку, косу і пряму гладь, двобічний хрестик виконують так, щоб отримати двобічну вишивку. Краї викінчують петельним швом. Поблизу міста Заліщики забори виконують шовковою ниткою чорного кольору, де-не-де додаючи темно-червону. Часто поміж основною вишивкою і покрайницею заборів проводять стрічку ланцюжком металевою (золотою або срібною) ниткою[12].
У Східному Поділлі побутували світлі намітки з білими рельєфними орнаментами бавовняними, лляними та шовковими нитками на кінцях та чолі[9]. Також зустрічались тут сіруваті, жовтуваті і чорні[9] намітки, а також білі намітки, оздоблені тканням або вишивкою кольоровими нитками і тороками з кольорового бісеру[8].
У Хмельницькому (і де-коли Вінницькому) Придністров'ї нафрами ткалися в домашніх умовах із фабричних бавовняних ниток і вишивалися металізованими нитками. Техніки вишивки були ідентичними притаманним традиційному рушнику південно-східного Поділля, проте композиція мала лише один ярус орнаменту.[13]
Наприкінці XIX століття на Буковині ткали перемітки, у яких поєднувалися перебірний візерунок зі смугами, витканими човниково-ремізною технікою. Як і на Поділлі узори були білими, рельєфними на світлому тлі і сполучали в собі лляні, бавовняні, шовкові нитки.[14]
Регіональні особливості вив'язування
Узагальнити
Перспектива
Особливості вив'язування залежали від того, якої форми використовувались очіпок та кибалка у визначеному регіоні. Це впливало на спосіб укладання намітки на голові, також методи вив'язування різнилися способом складання намітки та напрямком орієнтування кінців, що звисали.
Способів вбратися в намітку в Україні існувало безліч. Декілька різновидів могло існувати в одному селі. Технологію вив'язування ще пам'ятають старі жінки на Поліссі та у Карпатах, щодо решти регіонів — залишились замальовки етнографів XIX — поч. XX ст., які показують кінцевий зовнішній вигляд, проте не дають остаточної відповіді про спосіб завивання.
При вив'язуванні у західному Поліссі намітку складали по довжині в п'ять разів, обкручували її навколо голови і зав'язували на потилиці вузлом. Вільні кінці спадали вниз по плечах, сягаючи іноді стегон. У північно-західних районах Полісся намітку обвивали довкола дерев'яного обручика-кибалки, закріплювали один кінець, а інший залишали вільно звисати ззаду. Зверху по намітці горизонтально накладали кілька рядів стрічок[15]. Стрічки перейшли на жіночий головний убір наслідуючи дівочий і виконували ту саму оберегову функцію.
У с. Дібрівськ Зарічненського району Рівненщини намітку перед вив'язуванням «ладили» — згортали поздовжні кінці до середини, а потім ще раз вдвоє. Для міцності мастили зверху вареною картоплею. Перед вив'язуванням отриманий згорток розгортали в області вишитого «чола». Розгорнутою частиною намітки накривали голову, залишаючи один кінець (коротший) звисати збоку, а іншим обкручували підборіддя і двічі — голову, а потім протягували його через задню частину полотнища на перед, прилаштовуючи вишитий кінець прямо над чолом. Інший кінець підтикали біля вуха.[10]
У с. Люхча Сарненського району Рівненщини намітку вив'язували складніше, залишаючи ззаду звисати обидва кінці і петлю із частини полотнища.[10]
У с. Озеряни Олевського району Житомирщини намітку складали увосьмеро і перев'язували на відстані третини довжини від правого кінця. Коротший кінець розгортали і клали на голову так, щоб перев'язка опинилась над правим вухом. Нерозгорнутий кінець притримували лівою рукою над вухом, а правою перегинали його, завертали до потилиці і обгортали навколо голови справа наліво. Далі просовували крізь утворену петлю над правим вухом і залишали петлею на спині, закріплюючи кінець над лівим вухом. Старші жінки розгорнутим кінцем обгортали підборіддя і закріплювали його біля правого вуха.[16]
На Покутті намітку зав'язували півколом над чолом, на Гуцульщині (село Яворів) над чолом рясували, зверху білої перемітки пов'язували червону квітчасту хустку, з'єднуючи її кінці у вузлик на маківці[15]. У піст хустку не вив'язували, а вбиралися лише в білу перемітку.[17]
На Бойківщині наміткою-«завійкою» обгортали обличчя, а один чи два кінці опускали на спину або груди. Інколи один кінець намітки опускали на спину у вигляді довгої петлі «циби»[15].
У деяких місцевостях Західного Поділля та Східної Галичини у середині ХІХст. додатково до намітки на плечі кидали синю або червону хустку. Інколи хусткою обв'язували навколо очіпок, обводячи нею і підборіддя. Кінці хустки і кінці намітки опускали по спині і вони сягали майже краю свити[15].
У буковинській намітці довге полотнище стелилось по спині[18].
На східному Поділлі намітку зав'язували спереду. Подекуди один вишитий кінець намітки опускали на плече, інший — на груди[19].
На Чернігівщині носили «склендячку», яка була коротша від намітки і, як правило, не закривала верх голови. Її завжди одягали поверх очіпка і часто прикрашали стеклярусом[20].
На Лівобережній Черкащині намітку вив'язували поверх рогатого очіпка, повністю закриваючи його. Кінці зав'язували на потилиці вузлом або бантом[21].
На Правобережній Черкащині намітку в'язали «з вушками» по круглому високому очіпку. Кінці залишали звисати по спині до пояса. Старші жінки один кінець обводили під підборіддям, зав'язуючи обидва ззаду[21].
Жінка в намітці на замальовці Домініка Де ля Фліза, Київщина
Жінка в намітці на замальовці Домініка Де ля Фліза, Київщина
Жінка в намітці на замальовці Домініка Де ля Фліза, Київщина
Українська селянка. Акварель Ю. Глоговського
Українська селянка у святковому вбранні. Акварель Ю. Глоговського
Заможна жінка у давньому одязі. Акварель Ю. Глоговського
Селянка з Яворівщини. Акварель Ю. Глоговського
Молодиця з-під Стрия. Акварель Ю. Глоговського
Селянка з с. Гошів Долинського району Івано-Франківської області. Акварель Ю. Глоговського
Київщина, робота Ф. Солнцева
Київщина, робота Ф. Солнцева
Київщина, робота Ф. Солнцева
Буковина
с. Шешори, Гуцульщина
с. Брустурів, Гуцульщина
Бабуся у намітці, Полтавщина
Застосування в обрядовості та народній магії
Узагальнити
Перспектива
Весільна обрядовість
Перемітка має особливе значення у весільному обряді гуцулів. Зокрема в с. Довгопілля Путильського району перед виряджанням «князя» до шлюбу, він з дружбами сідає перед весільним деревцем, а мама кладе перед ним колачі й покриває його переміткою на знак того, що він уже не парубок[22]. За день до весілля молодий відсилає до нареченої гінців з подарунками, серед яких два калачі, пляшка напою, перемітка або рантух, червона хустка і чоботи.
У деяких регіонах України наміткою зв'язували руки молодих при вінчанні[23]. У інших регіонах для цього використовували хустку або рушник. Ця дія мала забезпечити міцну сім'ю. Побутував також обряд перев'язування молодої наміткою навхрест[24]. Це мало символізувати набуття дівчиною нового соціального статусу — «з дівиці в молодиці».
Основна роль намітки на весіллі полягала в обряді «Покривання молодої». Ця дія була присутня у всій етнічній Україні і утверджувала наречену в новому статусі одруженої жінки. Нюанси покривання молодої відрізнялися регіонально. Цей ритуал у давнину виконував батько або молодий, ближче до поч. ХХст головна роль у більшості регіонів перейшла до матері[25]. Обряд, як правило, проводився в останній день весілля у домі молодої або коморі, наречена сідала на хлібну діжу або вивернутий кожух[26](символи плодючості), їй знімали дівочі знаки (вінок, стрічки), розплітали косу, мати двічі накидала на дівчину намітку, але молода її скидала, лише на третій раз[25] погоджувалась попрощатися з дівуванням.
Покривали не лише наречену, а жінку чи дівчину, яка завагітніла і виношувала до шлюбу. Одружені жінки приходили до «покритки» (як тепер маркувало її суспільство) і пов'язували їй голову «по-заміжньому»[25]. Такі дії підтримували мораль традиціоналістського суспільства і мали розвантажити психологічний стан покритки.
Родильна обрядовість
На намітку, якою покривали матір на весіллі, баба-повитуха приймала новонароджену дівчинку — щоб була доброю господинею і мала довгий вік[27]. Зберігали таку намітку все життя.
На Гуцульщині, прощаючись з повитухою в перший день після пологів, породілля дарувала їй намітку (або хустку, або вишиті рукави тощо), що мало забезпечити певне оберігання матері та дитини[22].
На Гуцульщині, а також Покутті й Поділлі після хрещення дитини в церкві жінки дарували породіллі перемітки[22]. Перемітка в родильній обрядовості виступала в ролі уявного посередника між світами, що в народній уяві мало сприяти народженню, була одночасно подарунком і платою за послуги тим, хто сприяв продовженню роду.
Поховальна обрядовість
Щоб показати, що в хаті хтось помер, на Гуцульщині ззовні на вікні вішали білу перемітку[22]. Перемітка призначалась не лише для живих, а й для душ померлих родичів: для них вона повинна була послужити дорогою з потойбічного у земний світ, запрошенням до поминальної трапези.
Якщо помирала одружена жінка, перед похованням її вбирали в намітку, намітку і три хустки клали у руки, намітками обкладали труну, намітку вішали на надмогильний хрест. На західному Поліссі на намітках опускали домовину у могилу. Їх також вішали на хоругви і роздавали тим, хто несли труну. Намітками та іншими тканими виробами обдаровували всіх присутніх, інколи це жертвувалось на церкву[28].
На Черкащині наміткою в домовині могли накривати як жінку, так і чоловіка[21].
Народна магія
Вірили, що наміткою можна розігнати хмари і зупинити руйнівну негоду[27].
Аби зупинити епідемію холери, усі жінки та дівчата села збирались на цвинтарі біля церкви, приносячи з собою намітки. Усі зібрані намітки зшивали одна з одною і отриманим довгим полотнищем двічі обводили навколо церкви, а кінці заносили всередину і протягували до Царських Врат і Престолу[29]. За народним віруванням, ця дія мала допомогти.
Намітка у традиційному строї інших народів
Намітка побутувала не лише на території України: вона була невід'ємною частиною традиційного строю жінок Білорусі, а також Брянської та Смоленської губернії Росії[30] (рос. намётка). У Польщі жінок, які вбиралися в намітку (пол. podwika), називали «білоголовими»[1][30]. У Словаччині жінки, ідучи вперше після пологів до церкви, накривали плечі білим покривалом — наміткою — яке називали «уводніца»[1].
Католицькі черниці і послушниці носять намітки під головним убором — аналогічно православному апостольнику.
Див. також
Примітки
Джерела
Посилання
Wikiwand - on
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.