Чайка Яків Ілліч

Я́ків Іллі́ч (І́лькович) Ча́йка (10 квітня 1918, с. Бродки — 25 березня 1995, м. Львів) — український кераміст та скульптор, Народний художник УРСР. Чоловік Володимири Чайки.

Чайка Яків Ілліч
Надгробок Якова Чайки на Личаківському цвинтарі у Львові
Народження	10 квітня 1918(1918-04-10)  Бродки, УНР
Смерть	25 березня 1995(1995-03-25) (76 років)
	Львів, Україна
Поховання	Личаківський цвинтар
Національність	українець
Країна	Польща→ СРСР→ Україна
Навчання	Львівський державний коледж декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша
Вчитель	Новаківський Олекса Харлампійович і Литвиненко Сергій Григорович
Діяльність	скульптор
Напрямок	кераміка, скульптура
Роки творчості	1956—1995
Вплив	О. Новаківського, С. Литвиненка
Член	СХ СРСР
Твори	пам'ятники: І. Франку (Броди, Львів), Т. Шевченку (Львів) та інші.
У шлюбі з	Чайка Володимира Павлівна
Нагороди
Чайка Яків Ілліч у Вікісховищі

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Чайка.

Життєпис

Народився в селі Бродки (нині — Миколаївський р-н, Львівської обл.) у бідній селянській родині. Вдома отримав перші уроки народної творчості (батько і старший брат різьбили по дереву, сестри — вишивали).

Початкову школа відбув у рідному селі, неповну середню — у сусідньому Миколаєві, а потім навчання та праця юнака у Львові в умовах матеріальної скрути, часто надголодь.

Хлопець вчиться малюнка у видатного живописця Олекси Новаківського, заробляє на прожиття та опановує таємниці художньої кераміки з майстерні «ОКО» скульптора Сергія Литвиненка. У великій нагоді Чайці стала стипендія, яку йому призначив Андрей Шептицький і якою він міг оплатити своє навчання. Набуті знання дозволили юнакові у 1935 році вступити на відділення скульптури Державної промислової школи та закінчити її у 1939 році, (на момент закінчення — Інститут пластичних мистецтв). А далі служба в армії, війна, участь у бойових діях в складі однієї з авіачастин.

По війні Яків Чайка повернувся до Львова, викладав у навчальному закладі, який напередодні другої світової війни закінчив сам, вів практичні заняття з художньої кераміки і водночас залучився до активної творчої праці.

Разом з митцями старшого покоління брав участь в організації Львівського відділення Спілки художників України, а згодом упродовж багатьох років очолював його.

Помер у Львові, похований на Личаківському цвинтарі, поле № 73.^[1]

Доробок

Пам'ятник-погруддя у Криворівні

Автор пам'ятників у низці населених пунктів Західної України. Портретні погруддя Миколи Гоголя, Івана Айвазовського, Антіна Манастирського, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Василя Стефаника та інших; співавтор пам'ятників Іванові Франкові у Львові і в Дрогобичі та інші.

За досягнення у розвитку образотворчого мистецтва йому присвоюють почесне звання заслуженого діяча мистецтв УРСР, у 1968 — звання народного художника УРСР. Почесна грамота Президії Верховної Ради Української РСР (6.11.1964).

Персональні виставки у 1956 та 1969 роках у Львові.

Монументальні роботи

• Пам'ятник Іванові Франку у Бродах (1956).^[2]
• Відновлення погруддя Тараса Шевченка в селі Шили Збаразького району (1958; встановлені 1914, 1926, знищені 1920, 1930).
• Перший пам'ятник Тарасові Шевченку у Львові на подвір'ї середньої школи № 63 (1960, співавтор Еммануїл Мисько).^[3]
• Відновлення погруддя Тараса Шевченка в селі Лозівка Підволочиського району (липень 1960, співавтор Еммануїл Мисько).
• Пам'ятник Богдану Хмельницькому в селі Скорики Підволочиського району (1963).
• Пам'ятник Тарасові Шевченку в селі Доброводи Збаразького району (1964).
• Пам'ятник Іванові Франку у Львові. 1964 рік. Співавтори Дмитро Крвавич, Еммануїл Мисько, Василь Одрехівський, Валентин Борисенко, архітектор Андрій Шуляр.^[4]
• Пам'ятник Іванові Франку в Дрогобичі. 1966 рік, співавтори Василь Одрехівський, Еммануїл Мисько, архітектори Ярослав Новаківський і Анатолій Консулов.^[5]
• Пам'ятник полеглим у німецько-радянській війні воїнам-односельцям у селі Пальчинці Підволочиського району (1966).
• Пам'ятник на честь 50-річчя Жовтня в місті Сколе (1967, скульптор Андрій Шуляр).^[6]
• Пам'ятник Ярославові Галану в селі Вузлове (1967, архітектор Володимир Блюсюк)^[7], у Дрогобичі (1974).^[5]
• Пам'ятник загиблим односельцям у Перв'ятичах (1967).^[8]
• Пам'ятник загиблим комсомольцям в селі Трудовач (1967).^[9]
• Пам'ятник «Слава праці» в селі Балучин (1967, архітектор Андрій Шуляр).^[10]
• Пам'ятник Карлу Марксу в Шостці (1968, архітектор А. Коломієць).^[11]
• Пам'ятник радянським воїнам, які загинули у 1944 році за свободу і незалежність нашої Батьківщини у Бродах (1969)^[12].
• Пам'ятник Іванові Франку в селі Боложинів (1969).^[10]
• Пам'ятник радянським воїнам «Ніхто не забутий, ніщо не забуто» у сквері при вул. Франка у Бродах (1969). Демонтований у 2023 році.
• Василю Пересаді при перетині вулиць Медової Печери та Пасічної у Львові (1971, архітектор Володимир Блюсюк)^[13].
• Пам'ятник комсомольцям у місті Сколе (1974).^[6]
• Пам'ятник Ю. Мельничуку у Львові (1973, співавторство — архітектор Василь Каменщик)^[14];
• Пам'ятник Леніну у Трускавці (1974, бронза, архітектори Р. Домінко, М. Марфіян.^[15], є також версія про 1977 рік^[16]).
• Пам'ятник радянській армії на західній околиці міста Сколе (1985, архітектор А. Величко).^[17]
• «Дніпро та Дністер» — алегорична композиція в Івано-Франківську (1988, співавтори Ярослав Троцько, Володимир Федорченко).^[18]
• Пам'ятник Шевченкові в місті Кременець (1995).
• Пам'ятний знак у селі Трудовач (архітектор Володимир Блюсюк).^[19]
• Декоративна скульптура «Дівчина з ланню» біля санаторію «Південний» у Трускавці (кована мідь).^[20]
• Пам'ятник Тарасові Шевченку у Бродках.

Станкові роботи

• «Ярослав Галан» (1952, штучний граніт, 158×90×87, Музей українського мистецтва в Києві).^[21]
• «За мирне будівництво» (1963, кована мідь, 140×80×86).^[9]
• «Тарас Шевченко» (1964, штучний граніт, 86×90×52).^[22]
• «Фелікс Дзержинський» (1967, штучний граніт, 135×97×65).^[9]
• «Письменник-публіцист Ю. Мельничук» (1966, штучний камінь, 90×77,5×49,5, Національний музей у Львові).^[23]
• «Карл Маркс», погруддя (1968, кована мідь, 86×69×42).^[9]
• «Ленін» (1969, штучний граніт, 94×66×52).^[9]
• «Ленін» (1970, штучний граніт, 140×40×40).^[9]
• «Леся Українка» (1971, штучний мармур, 112×110×65, Музей Лесі Українки в Києві).^[23]
• «В. І. Ленін» (1975, кована мідь, 142×138×115).^[24]
• Портрет Героя Соціалістичної Праці Н. І. Міляна (1976, штучний граніт, 44×83×57, власність Спілки художників^[23]; за іншими даними — 1975 рік^[24]).
• В. І. Ленін — трибун революції (1977, тонований гіпс, 140×162×110).^[25]
• Портрет передовика виробництва ЛАЗ М. С. Красневич (1977, тонований гіпс, 14×89×63).^[25]
• «Фелікс Дзержинський» (1977, тонований гіпс^[25], а також штучний граніт^[23], 140×100×70).
• В. І. Ленін (1977, тонований гіпс, 145×150×100).^[25]
• «Карл Маркс» (1979, штучний мармур, 84×55×50).^[26]
• «В. І. Ленін» (1979, тонований гіпс, 120×54×30).^[26]
• «Материнство» (1979, тонований гіпс, 87×52×49).^[26]
• «Будівельник» (1982, тонований гіпс, 170×80×85).^[27]
• «Господар полонини» (1982, тонований гіпс, 85×100×70).^[27]
• «Визволитель» (1985, тонований гіпс, 129×60×80).^[28]
• «Ріпники» (1984, тонований гіпс, 85×53×75).^[29]
• «Воїн-переможець» (1985, штучний камінь, 127×270×115).^[28]
• «І. Франко» (1986, тонований гіпс, 90×105×50).^[29]
• «І. Франко» (1986, тонований гіпс, 125×125×75).^[29]
• «Т. Г. Шевченко» (1989, тонований гіпс, 81×12×92).^[30]
• Композиція «Прометей».