Сон (поема)

«Сон» («У всякого своя доля…») — поема Тараса Шевченка 1844 року, ліричний памфлет, перший у його творчості і в новій українській літературі твір сатири спрямованої проти соціального й національного гніту, проти тодішнього соціально-політичного ладу ― самодержавства, кріпосництва, церкви, проти «рабської покірливості мас» і «національної зради верхівки українського суспільства, що пішла на службу імперській владі».

Сон
Титульний лист рукопису з поемою «Сон»
Жанр	поема
Автор	Тарас Шевченко
Мова	українська
Написано	1844
Цей твір у Вікісховищі
Цей твір у Вікіцитатах
Цей твір у  Вікіджерелах

Історія створення і публікації

Автограф — в альбомі «Три літа», де поему датовано «8 июля 1844 С.- Петербург». Збереглися численні списки твору. Свою гостро політичну поему Шевченко створив, не розраховуючи на друкування. Уперше «Сон» видано окремою книжечкою 1865 року у Львові за списком. У Росії вперше надруковано уривок (рядки 75-156) з цензурними купюрами в «Кобзарі» (СПб, 1867), повністю — в «Кобзарі» за редакцією В. М. Доманицького (СПб, 1907).^[1]

Поема є своєрідним підсумком роздумів автора про час і долю свого народу. Шевченко написав поему після першої подорожі в Україну під безпосереднім враженням від соціальної дійсності того часу. Створення поеми було підготовлене всім попереднім розвитком автора «Кобзаря»: засвоєння ним традицій української сатиричної літератури, народного гумору, бурлеску, пародії, сатиричної творчості М. В. Гоголя (є певний зв'язок між гоголівським гротеском і фантастично-гротесковими образами «комедії»), російської волелюбної поезії (О. С. Пушкін, М. Ю. Лермонтов, декабристи, анонімні антицаристські твори, що поширювалися в списках). Багато спільних типологічних рис твір має з поемами А. Міцкевича («Дзяди») і Г. Гейне («Німеччина. Зимова казка»). Під час слідства у справі Кирило-Мефодіївського братства поема «Сон» була одним з основних доказів антиурядової діяльності Шевченка і підставою для суворого покарання автора.^[1]

Особливості жанру, сюжету і композиції

«Сон» — ліро-епічна поема, що є одночасно політичним памфлетом. Шевченко назвав свій твір «комедією» (у тому розумінні, в якому назвав свій твір Данте), змалювавши митарства своєї змученої національною трагедією душі. Авторський підзаголовок указує і на жанрові властивості твору, і на характер відображення дійсності. Сюжетно-композиційний кістяк поеми — фантастичний політ оповідача уві сні над просторами Росії в пошуках «раю» в імперії Миколи І.^[1]

Щоб художньо виразити в поемі багатогранну проблематику, Шевченко вдався до своєрідної «фрескової» побудови твору, до форми «сну», відомої у світовій літературі як такої, що дає максимальну можливість розгортання фантастичних ситуацій, тим більше гротескного характеру. Поет вільно оперує сюжетом, своєю думкою ширяє у «часі і просторі». Після вступу, який має характер філософських роздумів, подано три картини: авторові сниться, що він летить над закріпаченою Україною, звідти переноситься в Сибір, на каторгу, а потім — у Петербург, у царський палац. Завдяки такій композиції поеми Шевченко створив широку соціальну панораму всієї Російської імперії.^[1]

Своєрідністю архітектоніки поеми є також те, що поет-оповідач (при створенні цього образу автор використав прийом очуднення) у бурлескній масці простака виступає одночасно і дійовою особою, він висловлює свої роздуми й почуття. Особливістю поеми є також наявність численних ліричних відступів, які виступають не лише засобом переходу від однієї картини до іншої, а й тривкою основою всієї ідейно-художньої концепції твору.^[1]

Ідейно-тематичний зміст

У поемі «Сон» Шевченко вперше в українській літературі створює узагальнену художню панораму соціально-політичного буття Російської імперії у його найсуттєвіших виявах. Це насамперед кріпосництво (образ українського села), рекрутчина й солдатчина, політичний терор (образ сибірської каторги). Це цар і його поплічники (сцени в палаці). Це суспільно пасивний загал («недобитки православні»). Це зденаціоналізовані перевертні, що пішли служити імперському режимові («землячок з циновими ґудзиками»). Це колоніальне гноблення України — винищення на канальних роботах козацьких полків — квіту народу; розправа над гетьманом Павлом Полуботком, що зображений як ідеальний захисник України та мученик за її волю.^[1]

На конкретному тлі ідилічного пейзажу («Летим. Дивлюся, аж світає…») автор малює узагальнені до символу картини покріпаченої України («опухла дитина, голоднеє мре, а мати пшеницю на панщині жне»), сибірської каторги (перший в українській літературі образ покараного «царя волі», художньо ототожненого з Христом, розіп'ятим між двома розбійниками). У цих фрагментах партія ліричного героя-розповідача набуває трагедійної тональності юродивого. Описові фрагменти змінюються монологами-інвективами ліричного героя. Із сибірського епізоду слово забирає ліричний оповідач з властивим йому ліричним звертанням до персонажів. Контрастні й картини петербурзької дійсності: з одного боку — розкіш і бундючність царського двору, з другого — низи, вбогі, що «на труд поспішають», «заспані дівчата», дрібні чиновники, муштровані солдати. Глибоких соціально-політичних узагальнень поет досягає в сценах у царському палаці. Це — «висока карикатура» політично-філософського наповнення. Поет викриває не тільки Миколу І, а й самий принцип самодержавства як брутального й не обмеженого законом самовладдя. Так, гротескова сцена «генерального мордобиття» (І. Франко) — це сатиричний символ державної «механіки» царизму, своєрідна політична метафора, що образно унаочнювала ієрархію насильства, на якому трималася царська влада. Кінцевий гротесковий епізод поеми, у якому від безглуздого крику царя зникає під землю його «челядь», а він залишається один — безсилий і смішний, — сатиричний символ, що розкриває примарність злої сили царизму. Такої інтелектуальної насиченості, високої ідейності, глибини соціально-філософської думки до Шевченка українська література ще не знала.^[1]

Так, магічна сила самодержавства – у сліпому послухові люду. Чи не перший на теренах російської імперії Шевченко висловив цю думку так підкреслено, подавши її в соковитій картинній метафорі. А в нього самого вона визрівала давно. Вона логічно випливала з його «козацького» волелюбства, з духу непокори, заповіданого українською історією. Тим-то так зверхньо ставиться він до «священних» для обивателя ритуалів самодержавства, так убивчо профанує його «високі» ідеологеми і так уїдливо шпигає землячків-перевертнів, що «по-московській так і ріжуть //Сміються та лають // Батьків своїх...» — Іван Дзюба[1]

Стилістичні особливості

Поема багата на розмаїті інтонації: окремі картини мають трагічне забарвлення, елегійний тон часто змінюється енергійними інвективами. Численні тематичні та лірико-емоційні переходи відображено в поетичній мові твору, його тропах, віршовій побудові, зокрема в багатстві ритмомелодики. У поемі є елементи романтичної фантастики. Гротескно-фантастичне перетворення образів у сцені в царських палатах засвідчує перевагу ліричного первня; це стосується й містичної, на перший погляд, сцени коло пам'ятника Петру І. Однак «містика» у Шевченка позбавлена ірраціональності й жаху: душі загублених царем на будівництві Петербурга українських козаків і гетьмана Полуботка, в образі фольклорно-традиційних білих пташок, мають засвідчити тяжкий злочин самодержця.^[1]

У процесі творення образів царя і цариці поет застосував засоби сатиричного викриття: іронію, гротеск, карикатуру, протиставляючи свою характеристику царефільським одам «тупорилих віршомазів». При всій гротескності образів царя і цариці (цар — «вилупив баньки з лоба», «одутий, аж посинів»; цариця — «Мов опеньок засушений, // Тонка, довгонога») Шевченко як поет-трибун, виразник інтересів поневоленого народу, подав у них і справжні портретні риси, відомі з нелегальної літератури, мемуарів і сатиричної графіки тих часів.^[1]

У багатьох місцях поеми автор використовує фольклорні засоби. Поет звертається до народнопоетичної персоніфікації в зображенні краси української природи, вводить елементи рекрутських пісень, у відступі про П. Полуботка — початок історичної пісні «У Глухові у городі». Царя, царицю і панство змальовано засобами української народної сатири. У зниженому плані поет порівнює придворних, царя і царицю з тваринами, що стали засобом негативно забарвленої народної символіки («мов кабани годовані — пикаті, пузаті», «тупорилі віршомази», «мов сичі надуті», «як індики», «неначе з берлоги медвідь виліз», «мов та чапля» тощо).^[1]

Розкриваючи разючі контрасти й суперечності зображуваної дійсності, Шевченко спрямував нищівний вогонь на такі соціальні явища, у яких найповніше виявлялася жорстокість і потворність усієї прогнилої самодержавно-кріпосницької системи.^[1]

Значення

Поема «Сон» — перша політична поема, у якій самодержавство викрито з позицій кріпосного селянства, яке усвідомило себе (в особі Шевченка) політично. Цей твір поставив автора в один ряд з найвидатнішими сатириками світової літератури. Поема засвідчила остаточну кристалізацію антиімперського стрижня демократичного світогляду Шевченка, була відгуком на найпекучіші проблеми суспільно-політичного життя України в складі Російської імперії у 1840-х роках.^[1]

Культурні інтерпретації

Літературознавці порівнювали «Сон» з «Пеклом» (частиною «Божественної комедії») Данте.

Поему «Сон» широко ілюстрували художники І. С. Їжакевич, В. І. Касіян, О. С. Пащенко, К. Г. Агніт-Следзевський, В. І. Масик, Ю. В. Северин й інші.^[1]

Епізоди поеми, сцену «генерального мордобитія» і назву використали автори сценарію кінофільму «Сон» Д. В. Павличко і В. Т. Денисенко.^[1]

Література

• Гнатюк М. П. «Сон» // Шевченківський словник. Том другий.- К., 1977.- с. 230—232.
• Дзюба І. М. «Поет супроти імперії» // Тарас Шевченко. Життя і творчість. — К., 2008— с. 236—259.
• Зайцев П. І. «Життя Тараса Шевченка». Нью-Йорк — Париж — Мюнхен, 1955. — с.164.
• Івакін Ю. О., Смілянська В. Л. «Тарас Шевченко» // Історія української літератури XIX століття. Книга друга. — К.: Либідь, 1996. — С.114 -116.

Примітки

1. Поема «Сон» litopys.org.ua Процитовано 27 листопада 2022

Посилання

• Шевченківська енциклопедія: — Т. 5: Пе—С : у 6 т. / Гол. ред. М. Г. Жулинський. — Київ : Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2015. — С. 869-873; 896-904.