Loading AI tools
збірка псевдоміфічних творів англійського письменника Дж. Р. Р. Толкіна З Вікіпедії, вільної енциклопедії
«Сильмариліо́н» (англ. The Silmarillion) — збірка псевдоміфічних творів англійського письменника Дж. Р. Р. Толкіна, яку видано посмертно його сином Крістофером Толкіном у 1977 році. Події, що розгортаються в збірці «Сильмариліон», в більшості передують подіям трилогії «Володар Перснів». У ній розповідається про історію вигаданої епохи Землі, коли вона називалася Ардою: створення богом Ілуватаром айнурів, матеріального світу Еа та Арди зокрема, Дітей Ілуватара (ельфів і людей), їхню боротьбу проти злих Мелькора та Саурона.
 | |
| Автор | Дж. Р. Р. Толкін (За редакцією Крістофера Толкіна) |
|---|---|
| Назва мовою оригіналу | The Silmarillion |
| Країна | Велика Британія |
| Мова | англійська |
| Тема | легендаріум Толкінаd |
| Жанр | фентезі |
| Укр. видавництво | Астролябія |
| Видавництво | George Allen & Unwin |
| Видано | 1977 рік |
| Видано українською | 2000 (уривки) (неофіційно). 2008 (офіційно) |
| Редактор | Крістофер Толкін |
| Перекладач(і) | Айве (уривки) — 2000 рік (неофіційний переклад). Катерина Оніщук (проза), Олена О'Лір, Назар Федорак (вірші) — 2008 рік (офіційний переклад) |
| Наступний твір | Незакінчені оповіді Нуменора та Середзем’я |
| |
Складається з п'яти основних частин:
У 1978 році книга виборола премію «Локус»[2][3]. Українською перекладено Катериною Оніщук, Оленою О'Лір та Назаром Федораком у 2008 році[4].
Крістофер Толкін, який підготував до видання «Сильмариліон», написав про структуру книги у Передньому слові до першого видання наступне:[5]
| «Книга, хоч і названа для годиться «Сильмариліон», складається не лише з «Квенти Сильмариліон», тобто власне «Сильмариліона», а ще й з чотирьох коротких творів. Уміщені на початку «Айнуліндале» та «Валаквента» безпосередньо пов'язані зі «Сильмариліоном», а от прикінцеві історії «Акаллабет» і «Про Персні Влади» є цілком окремими та незалежними. Їх включено до цієї книги відповідно до чітко висловнених прагнень батька, і завдяки цьому сконструйовано цілісну історичну картину створеного ним світу: від Музики айнурів, із якої цей світ постав, до відплиття персненосців із Гаваней Мітлонду наприкінці Третьої Епохи». |
Айнулі́ндале (англ. Ainulindalë) — перша частина «Сильмариліону», це історія про створення світу, яке відбулося з допомогою Музики, створюваної богом Еру Ілуватаром і його творіннями, що звалися айнурами. Оформлено як переказ про створення Арди, що належить перу ельфа Руміла з Тіріона, створений в Першу епоху.
Створення світу описується як втілення музичних тем, запропонованих Ілуватаром айнурам. Всього було три теми, які визначили вигляд сущого. Спочатку нарізно, а потім об'єднавшись, айнури створили в Порожнечі матеріальний світ Еа Першою темою. Проте Мелкор вирішив доробити тему Еру, внісши дисонанс. Зупинений Ілуватаром, він зачаїв злобу, так породивши зло; Друга визначила обриси земель Арди і виправила дисонанс, внесений Мелкором в Першу тему, одночасно увібравши його в себе, але Мелкор знову став робити по-своєму. В Третій темі айнури участі не брали — в цій темі Ілуватар особисто створив Дітей Ілуватара і визначив їхню долю. Після цього декотрі айнури зійшли в Арду, яка через Мелкора втратила задуману початково досконалість і рано чи пізно мусила загинути.
Зміст
Валаквента — друга частина «Сильмариліону», тут містяться описи валарів, маярів і Ворога (Мелкора).
Ця частина вирізняється відсутністю сюжету: «Валаквента» — не історія, а швидше збірник характеристик основних божественних істот Еа: валарів (айнурів, що зійшли ближче до Арди та стали керувати різними аспектами її існування), маярів (духів Еа) і ворогів (Мелкора та тих маярів, що стали на його бік). Так, у тексті перераховуються валари «в порядку їх могутності», описуються їхні родинні зв'язки і «божественні функції», перераховуються і характеризуються маяри, в тому числі меліа й маги.
Останнім згадується Мелкор або інкше Морґот і ті валари, що стали його васалами. В їх числі й ті, котрі стали демонами балрогами і найвеличніший з палих маярів — Саурон.
Зміст
Ця частина названа на честь чудесних дорогоцінних каменів, які ввібрали в себе світло Дерев Валінору — Сильмарилів, створених ельфом Феанором і викрадених Мелкором. У цій же книзі описана і вся історія Першої епохи Середзем'я.
Квента Сильмариліон починається оповіддю про Першу війну між Мелкором, який забажав володіти світом та іншими валарами, котрі впорядковували Арду. В ті часи Діти Ілуватара, ельфи й люди, були створені, але іще не прокинулися для життя. Світ потребував світла, тож Ауле виготовив два свічада (Іллуін та Ормал) за яких настав вічний день. Яванна змогла проростити створене нею насіння та в лісах створити тварин. Тим часом Мелкор створював фортецю Утумно. З неї він напав разом з прибічниками-маярами, почавши війну, і розбив свічада, чим спричинив численні катаклізми. Валари більше не могли жити повсюдно в Арді, тому оселилися в землях Аману на крайньому заході, назвавши свою домівку Валінором.
Завдяки пісні Яванни виросли два Дерева Валінору (Телперіон і Лауреліна), що по черзі світили і гаснули, знову освітлюючи Валінор. Решта ж світу освітлювалися тільки зірками. Ілуватар проголосив, що після кінця світу прозвучить Друга Музика айнурів, у виконанні якої візьмуть участь люди. Вона буде ще величніша, ніж Перша, але навіть самі айнури не знають, якою їй бути.
Ауле так бажав поділитися своїми знаннями, що в таємниці створив народ гномів, які б населели світ та робили його прекраснішим, однак вони не мали власної волі. Ілуватар виправив цю недосконалість, та тільки після того як пробудив ельфів, тому ельфів також називають Первородними або елдарами. Мелкор спіймав декотрих Первородних і спотворив їх, поклавши початок народу орків, які відтоді служили йому.
Ельфи розселялися, поділилися на Три Роди, і стали частими гостями у Валінорі. Мелкора було ув'язнено, а через три віки звільнено. Проте його ненависть до інших валарів та Ілуватара тільки зросла.
Феанор з роду нолдорів задумав зберегти світло Дерева Валінору, для цього він виготовив чарівні камені Сильмарили, які містили велику силу. Мелкор забажав володіти каменями і надурив багатьох ельфів начебто валари готуються створити людей, щоб витіснити їх. Так йому вдалося посіяти ворожнечу між родами.
Павучиха Унґоліанта, яка служила Мелкору, разом зі своїм володарем досягла Дерев Валінору й випила їхню силу, від чого світ покрила темрява. Світло Дерев залишилося тільки у Сильмарилах, однак Феанор надто дорожив каменями і відмовився віддати їх для відродження Дерев. Цим скористався Мелкор, викравши Сильмарили. Феанор поклявся разом з іншими нолдорами повернути Сильмарили і знищити будь-кого, хто завадить це зробити.
Валари за якийсь час зібрали всі сили і виростили на залишках Дерев Валінору два плоди, що стали Сонцем і Місяцем, знову освітлюючи світ. Відтоді почалося літочислення за сонячними роками. З першим сходом Сонця пробудилися люди, смертність яких давала їм покидати Арду як душі, на відміну від безсмертних ельфів, що мусили змарніти і загинути разом зі світом.
Поки Феанор зі своїм військом безуспішно шукав Сильмарили, людський чоловік Берен закохався в ельфійку Лутіен. Батько Лутіен, Тінґол, погодився віддати дочку за нього тільки тоді, якщо Берен візьме до рук Сильмарил. Той добув Сильмарил з корони Мелкора при допомозі Лутіен, однак втратив його, оскільки вовк Моргота Кархарот проковтнув коштовність. Проте умова Тінґола була виконана. Переслідуваний Кархаротом, Берен загинув, та Лутіен випросила можливість прожити їм обом смертне життя. Пізніше він переміг Кархарота та заволодів Сильмарилом, який, вправлений у намисто, дістався його сину Діору.
Феанор втрачав війська і врешті опинився в оточенні сил Мелкора. У двобої з Готмоґом, лідером балроґів, він загинув, поклавши продовження пошуків Сильмарилів на своїх синів. Його старший син Маезрос, дізнавшись про подвиг Берена, впевнився, що Мелкор все ж вразливий. Об'єднавшись з людьми і гномами ельфи виступили проти військ Мелкора у битві Нірнает-Арноедіад. Але сини Феанора не змогли подолати ворогів, хоч і зуміли вціліти. Битву було програно, люди Гуора та Гуріна ще якийсь час стримували натиск. Зрештою залишки ельфів врятувалися втечею, люди були розбиті, а Гурін потрапив в полон.
Моргот намагався вивідати в Гуріна місцерозташування Ґондоліна, таємного міста ельфів, та нічого не дізнався. Моргот за це прокляв весь рід Гуріна: що б не робили його нащадки, вони приноситимуть тільки нещастя. Син Гуріна Турін Турамбар, покинувши окупований народом істерлінгів край Дор-ломін, оселившись в Доріаті. Ненавмисно вбивши ельфа Саероса, Турін покинув Доріат і став розбійником. Хоч йому і вдалося звільнити від орків, об'єднавшись із Белегом, частину земель Белеріанду, їхні війська були розбиті, а Турін опинився в полоні. Він випадково убив своїх визволителів, а за якийсь час повірив ворожому обману та пішов визволяти своїх родичів, замість допомогти в битві проти орків. Доріант було зруйновано синами Феанора в пошуках Сильмарила, а Ґондолін був знайдений і пав при навалі орків. Після поневірянь Турін одружився з Ніенор, не впізнавши в ній власної сестри. Дізнавшись правду, Ніенор викинулася в провалля, а Турін заколовся мечем.
Ельф Еаренділ вирушив у плавання аж за Валінор просити у валарів допомоги в боротьбі проти Мелкора і прощення для нолдорів за їхні злочини, які ті вчинили, шукаючи коштовності. Для цього він взяв Сильмарил, добутий Береном, і з його допомогою відшукав правильний шлях. Валари відгукнулися і, об'єднавшись з народами Арди, виступили проти Мелкора у Війні Гніву. Армії Моргота програли, а самого Моргота валари замкнули поза межами Еа. Еаренділ після цього став охоронцем кордонів світу. Багато ельфів вирушили за ним і більш не поверталися. Сини Феанора Маезрос і Маґлор отримали решту Сильмарилів. Проте Маезрос, обпалений їх світлом, зрозумів, що позбувся права володіти каменем, тож викинувся у вогненну прірву разом з Сильмарилом. Маґлор викинув свій у море. Таким чином камені опинилися в повітрі, в надрах світу і в глибинах моря.
Акаллабет — четверта частина книги «Сильмариліон», повість про заснування та загибель острівної держави Нуменор, чиї жителі, підпавши під вплив слуги Мелкора Саурона, вирішили силою взяти Аман, аби отримати безсмертя.
Декотрі люди ще назадовго від своєї появи дізналися про Аман і вирушили туди в пошуках кращого життя. Під час пошуків Феанором Сильмарилів вони досягли Белеріанду та отримали назву едайнів. Ці люди боролися з силами Мелкора разом із ельфами, за що маяр Еонве після Війни Гніву навчив їх різних наук і наділив незвичайно довгим для людей життям. Для едайнів було створено землі між Середзем'ям і Валінором — Нуменор. Жителі нуменору зробили багато досягнень в мистецтвах і науках, але їм було заборонено відпливати далеко від батьківщини. Однак іноді нуменорці запливали на Схід, деякі навіть висадилися в Середзем'ї та навчили тамтешніх людей багатьом речам.
З часом нуменорці дедалі більше бажали досягти Валінору, винячи валарів і ельфів в тому, що вони не хочуть ділитися таємницею безсмертя. В той час Саурон, що досі лишався в Середзем'ї, укріпив сили і осів у Мордорі. Він намірився вибити нуменорців з Заходу Середзем'я та навіть завоювати Нуменор. Король Нуменору Ар-Фаразон спорядив велике військо проти Саурона і змусив його стати своїм васалом. Той погодився, маючи план захопити Нуменор без бою хитрістю.
Володіючи красномовством, Саурон переконав нуменорців, що валари несправедливо покарали Мелкора. Було створено культ Мелкора і Прадавньої Темряви, нуменорці зреклися колишньої віри й союзників. Влада Саурона росла, він навчив послідовників будувати досконалі механізми і зброю, щоб тримати людей Середзем'я в страху і покорі. Зрештою Ар-Фаразон загордився і зважився піти війною проти валарів.
Ілуватар зупинив нуменорців, змінивши світобудову. Нуменор провалися в надра Арди, а землі Аману Ілуватар переніс за її межі. Як наслідок світ зменшився, виникли нові моря і материки. Деякі нуменорці, які не скорилися Саурону, врятувалися на чолі з Еленділом. Вони приплили до Середзем'я, взявши з собою свої знання і чарівні камені палантири, крізь які можна було бачити на відстані. Саурон втратив тіло, але перенісся у Мордор як дух. Шлях до Валінору відтоді могли знайти тільки ельфи.
У цій частині описується історія появи в Середзем'ї Перстенів Влади, стисло переказуються події, описані у «Володарі Перстенів».
Ще до падіння Нуменору, бачачи занедбаність світу, Саурон задумав переробити його. Саурон поступово завойовував прихильність, приходячи до людей і ельфів у прекрасній подобі. За його намовлянням було створено 20 Перстенів Влади, розданих ельфам, гномам і людям. Однак таємно Саурон виготовив Єдиний Перстень, що міг керувати рештою. Коли це було викрито, Саурон розпочав війну, щоб повернути найсильніші три Перстені, дані ельфам.
Втративши тіло в Нуменорі, Саурон втілився і зібрав військо в Мордорі. Еленділ та Ґіл-ґалад утворили Останній Союз між ельфами і людьми аби Саурон не зміг їх подолати поодинці. Військо стикнулося з силами Саурона, де той був переможений сином Еленділа Ісілдуром. Саурон знову втратив тіло, а Ісілдур забрав Єдиний перстень собі, спокусившись владою, яку сподівався отримати з його допомогою.
Ельфи продовжували володіти Трьома Перстенями, які лишилися незачепленими чарами Саурона. Ісілдур же загинув через свою самонадіяність, а Єдиний Перстень загубився на багато років. Всі забули про нього аби вважали тепер незначущим, навіть сам Саурон.
Маяр Мітрандір (також знаний як Ґендальф) першим довідався, що Перстень опинився в землях Маленького Народу (гобітів). Знаючи про його силу, Мітрандір виставив у тих землях сторожу дунедайнів, але цим привернув увагу шпигунів Саурона. У пошуках Єдиного Персня Саурон розіслав назґулів. Мітрандір провістив, що в протистоянні злу допоможуть слабкі. Перстень отримав гобіт Фродо та за порадою Ґендальфа взяв на себе тягар доставити Перстень в Мордор. Тим часом нащадок Ісілдура Арагорн привів війська під браму Мордору, які опинилися перед лицем знищення. Але тоді справдилися слова Мітрандіра і, попри переслідування слугами Саурона, Фродо вдалося доставити Перстень в жерло Ородруїну. Відтак Саурон втратив можливість повернути владу, а Арагорн отримав корону Ґондору й Арнору.
Після перемоги відкрилося, що Мітрандір оберігав Перстень Вогню, але сила всіх Трьох Перстенів вичерпалася. Світ став для ельфів старим і вони відплили у Валінор.
Джон Толкін задумав історії, що зрештою склали «Сильмариліон», як вигадану міфологію Англії. Він зауважив, що англійська міфологія, на відміну від британської, практично невідома. Вивчаючи стародавні мови і культуру Ісландії, Скандинавії та Центральної Європи, він порівняв їх з англійськими та дійшов висновку, що в останній невідома повноцінна міфологічна система. Причину Толкін вбачав у норманському завоюванні й латинізації англійської культури. Романіст та есеїст Едвард Морган Форстер також звертав на це увагу в 1910 році, говорячи, що англійський фольклор «так і не вийшов із колиски»[6].
Багато років Толкін працював над коментарями до епосу «Беовульф», з яким познайомився у 1905 році. Разом зі «Старшою Еддою» і «Молодшою Еддою» він і надихнув письменника створити суто англійський епос. Він почав писати віршований героїчний епос з вірша «Earendel The Wanderer» (Еарендел Мандрівник). У другій половині 1914 — початку 1915 року він написав ще ряд споріднених віршів. До весни 1915 Джон Толкін став описувати пригоди мореплавця Еарендела, котрий досягає берегів Валінора, де бачить два дерева із золотими та срібними плодами. Влітку того ж року він пішов добровольцем до армії, тому припинив писати. Через рік, в 1916, лежачи в госпіталі після битви на Соммі, письменник придумав назву «Книга втрачених переказів», на сторінках якої став детальніше працювати над міфологією, першою завершеною частиною якої стала «Падіння Ґондоліна»[7].
У 1917—1918 роки окремі сюжети було більш пов'язано, Толкін придумав три епохи, образ Феанора і Сильмарилів, почав працю над історією про Берена і Лутіен. Остання виникла під враженням від місцини поблизу Русса на півострові Холдернесс, де Толкін бував, перебуваючи у складі хамберського гарнізону[7]. Після демобілізації його було залучено до роботи над «Новим словником англійської мови», за якої він поглибив своє знання мов, і дано посаду старшого лектора[8]. У 1922 разом з філологом Еріком Валентайном Гордоном працював над середньоанглійською поемою «Сер Ґавейн і Зелений Лицар»[9]. У 1924 Толкін став професором в університеті Лідсу, а потім, в 1925, в Оксфорді. Він працював над «Книгою втрачених переказів», з тривалими перервами розвиваючи оповіді, присвячені створенню світу, Сильмарилам, їх викрадення Морготом[10].
Познайомившись у 1926 році в Оксфорді з Клайвом Стейплзом Льюїсом, Толкін знайшов з ним спільні інтереси, зокрема у міфології. У 1929 він показав Льюїсу поему «Про Берена і Лутіен». Той у листі-відповіді виразив схвалення: «Дві речі видно ясно: відчуття реальності тла і його безсумнівне міфологічне значення. Адже суть міфу в тому, що він не повинен бути забруднений алегоріями з боку творця і водночас повинен вселяти читачам відповідні до нагоди алегорії.»[11] У 1936 році було завершено частину «Повалення Нуменору», на створення якої Джона Толкіна надихнув міф про Атлантиду[12].
Вихід книги «Гобіт» у 1937 приніс Джону Толкіну славу, письменник подав ідею видати і його міфологію під назвою «Квента Сильмариліон» видавництву George Allen & Unwin, але її було відхилено, оскільки видавці порахували «Квенту Сильмариліон» нечіткою[13]. Тільки в 1951 він взявся писати прозову версію «Падіння Ґондоліна». Толкін повернувся до цього, завершивши «Володаря Перстенів» у 1952 році, хоча визнавав, що міфи іще не завершені і потребують редагування. Коли «Володар Перстенів» здобув популярність, особливо з 1954 року (коли книга вийшла в США), Толкін багато листувався з читачами, пояснюючи деякі аспекти світоустрою Арди. Письменник повернувся до старих рукописів, значно уточнив «Квенту Сильмариліон», оформив частину, названу «Перекази Давніх днів» як «Першу епоху»[14].
Євангеліст та професор англійської мови Клайд С. Кілбі з Вітон-Коледжу, штат Іллінойс, познайомився з Толкіном, відвідавши Оксфорд в 1964 році. Він запропонував надати Толкіну будь-яку необхідну допомогу, щоб тому легше було закінчити «Сильмариліон». У 1966 Кілбі долучився до роботи над міфами, паралельно досліджуючи релігійні аспекти творчості Толкіна[15]. Проте цілком завершити задум так і не вдалося.
Після смерті Джона Толкіна у 1973 його син Крістофер Толкін зайнявся доповненням і систематизацією вигаданих батьком міфів. Крістофер Толкін стикнувся з проблемою внутрішніх суперечностей рукописів і суперечностей з «Володарем Перстенів». Він звертався як до найбільш пізніх, так і ранніх робіт батька для заповнення наявних прогалин. Главу «Квенти Сильмариліон» «Про знищення Доріату» Крістоферу довелося самому писати, щоб пов'язати з рештою оповіді. Ще 1955 року він завершив «Список імен», що містив імена персонажів та географічні назви. До роботи приєднався канадський письменник-фантаст Ґай Кей у 1974—1975 роках. Остаточний результат під назвою «Сильмариліон», який крім міфів включав генеалогії, карти, алфавітний покажчик і перший надрукований список ельфійських слів, був опублікований в 1977 році[5].
Впродовж 1983—1996 років Крістофер Толкін опублікував більшість міфологічних текстів свого батька в 12-томної серії «Історія Середзем'я». До неї увійшли два томи «Книги втрачених переказів» (1983—1984), «Пісні Белеріанда» (1985) та ін. Поряд із «Сильмариліоном» серія детально описує світ Середзем'я[16][17].
Толкін, задумавши амбітний проект відтворення втраченої англійської міфології, через брак прийнятної кількості власних англійських переказів звернувся до спорідненої за мовою та походженням скандинавської міфології[18]. За його словами, Середзем'я (англ. Middle-earth) — це населений людьми світ в уявленні людей давнини, відомий у давніх скандинавів, як Мідґард і в англосаксів, як middan-geard[19][20]. Оплот зла у своєму світі Толкін згідно зі скандинавською традицією розташував на півночі[21]. Валари чималою мірою є образами скандинавських богів, адаптованими до християнського світогляду письменника, відповідно до якого вони — духи ангельського порядку, які створені Єдиним і правлять Землею від його імені[22][23]. Головний серед валарів, Манве, подібно до верховного скандинавського бога Одіна озирає світ із найвищої вершини, асоціюється з небом і повітрям та носить синій одяг. Тулкас, наділений величезною фізичною силою, нагадує войовничого Тора. Сковування ланцюгом повергненого Мелькора та його подальше звільнення з полону повторюють історію Локі. Мелькору та його головному прислужникові, Саурону, також віддані негативні риси Одіна, наслідуючи якого вони діють обманом, тримають біля своїх тронів величезних вовків, віддаючи їм на поживу ельфів і людей, а Саурон, до того ж, подібно до Одіна здатен змінювати подобу[24][25]. Мотив «руки у вовчій пащі» в історії Берена — відсилання до сюжету «Молодшої Едди», де величезний вовк Фенрір відкушує руку богу Тюру. Вовкулаки, що пожирають у темряві одного за одним полонених побратимів Берена та Фінрода — відгомін схожого епізоду із «Саги про Вельсунґів»[26][27].
Історія Туріна має низку паралелей із міфом про Сіґурда, зокрема мотиви драконового шолома, перекованого меча та дракона, який стереже скарби. В обох історіях герой підстерігає в засідці дракона, коли той повзе, та вбиває його, завдавши удару мечем у незахищене черево. Дракон Фафнір перед смертю від руки Сіґурда віщує жахливе майбутнє, переможений Туріном Ґлаурунґ — розкриває страшну правду[28][29]. Напис на могилі Туріна, «Даґнір Ґлаурунґа» («Погибель Ґлаурунґа»), відсилає до прізвиська Сіґурда Fafnisbani — «Погибель Фафніра»[30].
У студентські роки на Толкіна справив глибоке враження фінський епос «Калевала», сформований фольклористом Еліасом Леннрутом на основі зібраних ним народних рунічних пісень. Толкіна засмучувала надзвичайна вбогість збереженої англійської фольклорної спадщини, тому відтворена в «Калевалі» фінська міфологія по-особливому вразила його, надихнувши на створення власної «міфології для Англії». Фінська мова, що полюбилася Толкіну, послужила основою для квеньї, мови високих ельфів[31][32].
Образ Туріна Турамбара Толкін свідомо створював на основі Куллерво, одного з центральних персонажів «Калевали». Обидва герої рано втрачають сім'ю та згодом намагаються помститися кривдникам своїх рідних, вчиняють видатні подвиги, але їхні дії часто призводять до катастрофічних наслідків. В обох історіях герої вбивають себе, кинувшись на меч, після того як дізнаються, що мимоволі звабили власну сестру, яка через це топиться в річці. Як і Куллерво, Турін перед самогубством питає у свого меча, чи готовий він його вбити, і меч погоджується, бо йому вже доводилося вбивати й невинних[33][34].
Створені неперевершеним майстром Феанором сильмарили, війна за які є центральним протистоянням твору Толкіна, нагадують сампо з «Калевали» — загадкову й могутню чарівну коштовність, витвір найвеличнішого з ковалів Ільмарінена, за яку борються сили добра і зла, поки вона не розбивається на частини[35][36][37]. Змагання Фінрода із Сауроном у вмінні співати чарівничі пісні нагадує схожий пісенний поєдинок між чарівниками Вейнемейненом та Йоукахайненом у «Калевалі»[26][20].
Образ ельфів займає особливе місце у творчості Толкіна. Історії про них він створював більшу частину свого життя, і в жоден інший народ, якими він населив Середзем'я, він не вклав стільки творчої енергії та любові[38]. Толкін не переносив розпочату Шекспіром та властиву Вікторіанській епосі тенденцію зображати ельфів як крихітних крилатих істот і звертався до споконвічної традиції, що походить із середньовічних джерел, у яких ельфи постають могутніми надприродними створіннями, що не поступаються у зрості людям[39][40]. Однак при найближчому розгляді образи ельфів у історіях різних народів Північно-Західної Європи виявляють безліч протиріч і неоднозначностей. Якщо скандинавські світлі альви з «Молодшої Едди» нагадують ангелів, то збережена давньоанглійська традиція наділяє ельфів низкою негативних характеристик і асоціацій. На сторінках «Беовульфа» вони з'являються у вельми сумнівній компанії разом з орками, велетнями й іншими «нащадками Каїна»[41][42]. «Ельфійський постріл» в уявленні стародавніх англійців — внутрішнє захворювання, що з'являється внаслідок ураження людини невидимою стрілою, випущеною ельфом, таке як ревматизм чи серцевий напад[43][44]. Водночас комплімент жінці в англосаксонському суспільстві — «ельфійськи прекрасна»[45][43]. На честь ельфів англосакси називали своїх дітей, вважаючи, що це принесе їм удачу — Ельфвін, Ельфстан, Елвін, Альфред[46][43]. Середньовічний англійський поет Лайамон повідомляє, що короля Артура відразу після його народження взяли до себе ельфи, від яких повернувся з цінними дарами. Після своєї останньої битви смертельно поранений Артур відбуває на острів Авалон, де на нього чекає ельфійська королева, яка зцілить його[42][47].
Толкін, узявши до уваги всі ці відомості, зробив спробу своєрідної художньої реконструкції гаданої початкової, несуперечливої традиції, формуючи цілісний і послідовний образ[48][49]. Його ельфи прекрасні, величні й благородні[50][51], а негативні риси, які їм приписує середньовічна традиція, віднесені до розряду хибних уявлень, які побутують серед необізнаних людей[52][53]. Вираз «ельфійський постріл» постав у своєму буквальному значенні, знайшовши відображення в улюбленому ельфами мистецтві стрільби з лука[54]. Характерна для їхнього сприйняття серед людей суміш страху і привабливості пояснюється тим, що краса сама по собі небезпечна — як пояснює Сем у «Володарі Перснів», Ґаладріель «можна назвати небезпечною, бо вона така сильна … можна розбитись об неї на друзки, мов кораблю об скелі; або потонути, мов гобіт у річці. Та ні скеля, ні річка не винні»[55]. Як і в «Молодшій Едді», у Толкіна ельфи також розділені на світлих і темних, однак не за їхнім зовнішнім виглядом, а залежно від того, чи бачили вони світло Двох Дерев Валінору[49]. На думку Тома Шиппі, «сильна сторона толкінівських „реконструкцій“ у тому, що вони вбирають у себе всі наявні свідчення й намагаються пояснити як добрі, так і погані сторони загальновідомих історій»[56][49].
.jpg)
Вихід ельфів-нольдорів із Валінору та їхнє прибуття морем у Середзем'я нагадує сюжет ірландської міфології про вторгнення в Ірландію Туата Де Дананн — напівбожественних створінь, народу богині Дану. Подібно до них, нольдори досягають визначних висот у мистецтві та ремеслах у краю свого попереднього проживання, прибувають із-за моря в землю, яку вони вважають своєю по праву й після висадки на узбережжя спалюють свої кораблі. В ірландському міфі прибульці вступають у битву з мешканцями острова, що відбувається в умовах сонячного затемнення, а в «Сильмариліоні» ельфи здобувають перемогу над військами Морґота в Підзоряній битві ще до створення Сонця та Місяця. Королю народу богині Дану Нуаді перемога в битві дістається ціною втрати руки, що відобразилося в історії Маедроса, старшого сина короля нольдорів Феанора, який мусив позбутися руки, щоб звільнитися з полону Морґота. Після століть війн ельфи, яким удалося вижити, поступово відпливають назад у Валінор подібно до того, як Туата Де Дананн після їх вигнання з Ірландії безтурботно перебувають у зачарованих заморських краях[57].
Історія Берена і Лутієн має чимало спільного з повістю «Кілух та Олвен» із валлійського циклу «Мабіногіон». В обох історіях герой закохується в дівчину, наділену рисами богині весни, від кроків якої на землі виростають квіти. Батько дівчини за шлюб із нею ставить вимоги, виконання яких видається неможливим, однак герой самовпевнено погоджується і в підсумку виконує завдання[58]. Спільним епізодом в обох історіях є полювання на великого звіра (вепра Турх Труйта в «Мабіногіоні» та вовка Кархарота в «Сильмариліоні»)[26].
Впив Артурівського циклу помітний у деяких ключових географічних назвах. Белеріанд, основне місце дії «Сильмариліону», Толкін спершу найменував словом «Броселіанд», яке безпосередньо походить від зачарованого лісу з легенд про короля Артура[59]. Так само назва ельфійського порту Аваллоне на острові Тол Ерессеа майже тотожна артурівському Авалону[60]. Зі «Смертю Артура» Томаса Мелорі перетинається повторюваний у творчості Толкіна мотив світлого королівства, що оточене ворожими силами, але таїть свою загибель у собі — від Ґондоліна до Нуменору, Арнору й Ґондору пізніших епох[61].
Дослідники відзначають наближеність постатей валарів до олімпійських богів грецької міфології. Манве, повелитель повітря, який править світом із вершини священної гори Танікветіль та пов'язаний із орлами, нагадує Зевса, володар вод Улмо — Посейдона, коваль Ауле — Гефеста, суддя мертвих Мандос — Аїда, покровителька рослинності Яванна — Деметру[62][63].
Історію Берена та Лутієн Толкін називав «своєрідною легендою про Орфея навпаки»[64]. На відміну від міфічного співця, якому не вдається повернути Еврідіку зі світу мертвих, Лутієн рятує Берена тричі: спершу — з темниць Саурона, потім — з пекла Анґбанда, а після його загибелі за допомогою пісні випрошує у валінорського «бога мертвих» Мандоса дозволу повернути Беренові життя[65]. Щасливе завершення історії наближує її до поеми XIV століття «Сер Орфео»[en] — англійської версії грецького міфу, перекладеної Толкіном із середньоанглійської мови, де серу Орфео вдається визволити свою дружину з королівства ельфів. Мотив необдуманої обіцянки, яку король ельфів дає серу Орфео, повторюється в клятві Тінґола дозволити шлюб Берена зі своєю донькою, якщо той здобуде для нього сильмарил із корони Морґота[26][66].
Загибель ельфійського міста Ґондоліна нагадує міф про падіння Трої. Спільними мотивами обох історій є захоплення та знищення ворожими військами добре укріпленої, але вже приреченої фортеці, активне втручання вищих сил у події на боці обох сторін і спасіння з охопленого вогнем міста героя (Енея та Туора), який приводить рештки свого народу до нового життя в іншому краю[67].
Історію Нуменору — великого острівного королівства, поглиненого водою, Толкін із самого початку свідомо створював як власну версію міфу про Атлантиду[68]. Навіть назва Нуменору після його загибелі ельфійською мовою квенья звучить дуже схоже — «Аталанте»[69][70]. Як і атланти, нуменорці населяють багатий на природні ресурси острів, розташований на захід від Європи (у Толкіна — Середзем'я), володіють неперевершеним за могутністю морським флотом, за допомогою якого підкорюють узбережжя материка, однак через моральний занепад гинуть разом з островом під водами океану[71][72].
Значний вплив на образ сил зла у Толкіна справила творчість англійського поета XVII століття Джона Мілтона. Образ Сатани з поеми Мілтона «Утрачений рай», що став класичним для англійського літературного середовища — «бунтівника, полководця на чолі легіонів пітьми, самозваного короля на престолі Пандемоніума», — безпосередній літературний попередник Мелькора/Морґота й Саурона, а через них і «володариків сучасного фентезі, які обчислюються легіонами». Масштаб протистояння добра і зла в «Сильмариліоні» відповідає мілтонівському — війна йде безпосередньо між ангельськими та демонічними силами, очолюваними особисто дияволом. Подібно до Сатани у Мілтона, Морґот сидить на троні у своєму підземному царстві й повеліває величезними арміями[74].
Водночас образ Темного Володаря у Толкіна має виразно полемічний характер стосовно розпочатої Вільямом Блейком постмілтонівської літературної традиції виправдання Сатани на основі мілтонівського образу, який став сприйматися, як романтичний. Толкінівський Морґот, сповнений пустої та марної жаги влади, відновлює справжній, не спотворений пізнішими віяннями милтонівський задум. Існують, однак, і суттєві відмінності — якщо в «Утраченому раю» Сатана кидає відкритий виклик Богу, претендуючи на його владу, то в Толкіна Мелькор посягає на творчу силу Єдиного, не наважуючись відкрито протистояти йому. «Повстання Ангелів» і «Війна на Небесах» у «Сильмариліоні» відбуваються не на фізичному, а на духовному рівні, та проявляються у протистоянні музичних тем перед престолом Єдиного[75].
«Міфотворення виняткової краси… пречудове у найвдаліших місцях».[5]
«Іноді підноситься до рівня справжнього міфу».[5]
«Похмура, трагічна, прекрасна книга, яка змушує замислитись і виблискує героїкою та надією… від її енергетики віє містичністю».[5]
Перші спроби перекладу «Сильмариліону» українською здійснювалися у 2000 році користувачами вебсайту silverwolf.lviv.ua.
Українською «Сильмариліон» за редакцією Крістофера Толкіна було видано у 2008 році видавництвом «Астролябія», доти відомим перекладами інших творів Джона Толкіна. У 2014 вийшло друге опрацьоване видання, де у дизайн обкладинки було покладено малюнок Теда Несміта[en][4].
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
