Метамодернізм

Метамодерні́зм (з грецької: μετά — згодом, після + англ: modern — сучасний) — це комплекс здобутків філософії, естетики та культури, що утворився як реакція на постмодернізм, та перебуває в невизначеності між протиставленими аспектами модернізму та постмодернізму. Оформлення метамодернізму припадає на 2000-і роки. Ще один подібний термін — постпостмодернізм.

Історія

Вперше слово «метамодерніст» було згадане у 1975 році, в творі американського письменника Масуда Заварзаде, як реакція на літературні події у США 1950-х років^[1].

Першими хто почав використовувати термін в його сьогоднішньому значенні були нідерландські філософи Робін ван ден Аккер та Тімотеус Вермьолен, автори засадничого тексту «Нотатки про метамодернізм» (Notes on Metamodernism), опублікованого в 2010 році, що концептуалізують метамодернізм як «коливання» між модернізмом і постмодернізмом^[2].

У 2011 році Люк Тьорнер опублікував «Маніфест постмодернізму», в якому описав метамодернізм як мінливий стан пошуків множинності несумірних і невловимих горизонтів між (і за межами) іронією та щирістю, наївністю та обізнаністю, релятивізмом та істиною, оптимізмом та сумнівом. У статті вони стверджували про початок настання метамодернізму в 2000-і роки^[3], хоче окремі приклади інші автори вбачають ще в 1990-і^[4].

В українському літературознавстві концепцію метамодернізму досліджують науковець Дмитро Дроздовський^[5] і письменник Олег Шинкаренко^[6]. Проте безпрецеденний скандал, пов'язаний із доведеним звинуваченням Дмитра Дроздовського в плагіаті, зокрема, із фундаментальних англомовних праць із теорії постпостмодернізму (див. наприклад: ^[7][8]) унеможливлює довіру до генерованих ним наукових висновків. В українському філософському середовищі метамодерну структуру почуття досліджує Денис Бакіров^[9]. Метамодернізм у сучасній українські літературі у свої працях розглядають Тетяна Гребенюк^{[10] [11][12]} і Марія Шимчишин^[13].

Характеристики метамодернізму

Приклад метамодерністської архітектури: Ельбська філармонія, збудована в 2017 році, поєднує протиставлені ідеї^[2]

На відміну від модернізму, котрому притаманні радикальні ідеї та рішення, універсалізація, позбавлення від трансцендентного, постмодернізм проголошує плюралізм, визнання та прийняття будь-яких позицій, напрямів тощо. Він використовує спадок минулого, комбінуючи його елементи, вдається до гри ними та іронії, наповнюючи кожен артефакт відсилками до інших артефактів та цитатами з них. Постмодернізм пропонує несерйозність у ставленні до світу, спростовує попередні істини. В той же час частково модернізм продовжує існувати в рамках постмодернізму, з середини XX століття втративши панівне становище^[14].

Як постмодернізм виник через невдоволення однозначностями модернізму, так метамодернізм своєю чергою виник, коли люди були виснажені скептицизмом постмодернізму, за якого ніщо не може сприйматися як достовірне і негативні оцінки й емоції переважають над позитивними^[4].

Метамодернізм «коливається» між модернізмом і постмодернізмом, йому властиве розуміння всіх протилежностей як складових частин загальної істини. В метамодернізмі рівноправні масова та елітарна культура, диктатура та демократія тощо. Метамодернізм не пропонує певної «правильної» одиничної чи плюралістичної позиції, натомість стверджує, що її слід шукати особисто і лишатися в стані пошуку між протилежностями^[14]. Він не стверджує загального позитиву в ставленні до світу, містячи цинізм постмодернізму. Але при цьому приділяє більше уваги надії, ентузіазму, радості тощо^[4].

Метамодернізм використовує особливі методи, деякі з котрих перейняті з постмодернізму, але інакше використовуються:

• Гіперсаморефлексивність — людина бачить себе як «автор», «режисер», «актор» свого життя, визнається те, що вона постає в різних ролях перед іншими. Твори розглядаються не як дещо порівняно самостійне, а як відображення внутрішнього світу автора, з якого глядачі отримують конструктивні моделі для себе.
• Подвійність обрамлення наративів — як би фантастично не виглядали сюжети, вони відмежовуються від реального світу, а потім всередині окреслених рамок читачем відбуваються власні асоціації сприйнятого зі своїм життям. Зображуване сприймається щиро, без іронії, яку робить можливим пряме співвіднесення зображеного з реальністю.
• Коливання між протилежностями — метамодернізм коливається між протилежними полюсами емоційних та естетичних якостей двох епох, але не між політичними чи інтелектуальними.
• Вигадливість — те, що виходить за межі норми, постає джерелом конструктивного досвіду для загалу.
• Мінімалізм — віддання переваги меншому, простішому, що сприяє ближчому контакту з зображуваним.
• Епічність — розкриття грандіозності, героїчності, прихованої в оповідях.
• Конструктивний пастиш — упорядкування різнорідних елементів так, щоб усі вони отримали прийнятне місце там, де первісно його не мали. В результаті твори сприймаються як дещо знайоме і прийнятне, на відміну від постмодерністської строкатості з поєднанням несумісного.
• Нова щирість — використання гумору та іронії для викликання глибоко особистих емоцій, співпереживань.
• Нормкор — уподібнення інакшостей, меншин до «норми».
• Надпроєкція — перенесення людських якостей на інших істот або предмети.
• Метамилість — використання дорослими людьми дитячої безпосередності та простоти, зацікавлення дорослих у «дитячих» творах^[15].

Здебільшого метамодернізм – це сукупність культурних продуктів, створених людьми, які не складають великої єдності й часто навіть не знають терміна «метамодернізм», але поділяють спільне відчуття світу та ставлення до нього^[4].

Прояви метамодернізму

Згідно зі статтею «Нотатки про метамодернізм», прикладами метамодернізму в архітектурі є:^[2]

• 
  Центр мистецтв Вокера, Міннеаполіс, 2005 р.
• 
  Музей де Янга, Сан-Франциско, 2005 р.
• 
  Форум Сайха, Мадрид, 2008 р.
• 
  Житловий хмарочос на 56 Леонард-Стрит, Нью-Йорк, 2017 р.

Приклад плаского мінімалістичного дизайну, властивого метамодернізму

Графічний дизайн у метамодернізмі стриманий, з використанням чистих кольорів, пласких форми^[16].

Прикладами метамодерністського кіно слугують «Незрівнянний містер Фокс» (2009), «Милі кості» (2009), «Звірі дикого Півдня» (2012), «Кінь БоДжек» (2014), «Острів собак» (2018), серіали «Родина Тененбаумів» (2001), «Новенька» (2011)^[4][16], «Людина-павук: Навколо Всесвіту» (2018)^[17]. Нерідко до створення метамодерністського кіно залучаються непрофесійні актори. Мотивація головних героїв часто «дитяча», не заснована на сексуальності, кар'єрі чи прагненні до влади тощо^[4][16].

Наративні відеоігри, що звертаються до мономіфу та архетипів, також розглядаються як метамодернізм (на відміну від відеоігор в цілому, що є постмодерністськими творами). Їх прикладами є Age of Mythology (2002), Fallout 3 (2008), The Elder Scrolls V: Skyrim (2011), The Last of Us (2013), Hellblade: Senua’s Sacrifice (2014), Death Stranding (2019), Kena: Bridge of Spirits (2021), серія God of War (2004-2022)^[18].

Мотамодерністська музика й театр представлені гуртами, як «The Ben Folds Five», «Flaming Lips», «Wilco», перформативним гуртом «LaBeouf, Rönkkö & Turner»^[16].

У моді принципи метамодернізму проявляються як невигадливий, навіть стандартний за колишніми мірками одяг, який часто справляє враження замалого^[16].

В українському мистецтві

До літератури метамодернізму України належать «Музей покинутих секретів» (2009) Оксани Забужко, «Забуття» (2016) Тані Малярчук, «Інтернат» (2017) Сергія Жадана. Провідна тема цих текстів — уплив історичного досвіду на сучасність^[19].

Прикладами українського метамодерністського кіно є «Поводир» (2013), «Нескорений» (2014), «Незламна» (2015), «Червоний» (2017), які культивують національні цінності як основу віднайдення сенсу в сучасному житті^[19].