За спогадами брата композитора, Модеста, «успіх нового твору був великим; з шести номерів сюїти п'ять було повторено на одностайну вимогу публіки».
Академік Борис Асаф'єв так охарактеризував балет Чайковського:
«Лускунчик» — зовсім інше і зовсім особливе досконале художнє явище: симфонія про дитинство. Ні, вірніше, про те, коли дитинство на зламі. Коли вже хвилюють мрії ще невідомої юності, але ще не відійшли дитячі звички, дитячі жахи, коли ляльки — наче живі, а гра у війну — це бажання бачити себе мужнім, хоробрим. Коли сни поривають думки і почуття вперед, а неусвідомлене — в життя, яке тільки передчувається. Наче розсуваються стіни дитячої кімнати і думки — мрії героїні та героя, вириваються на свіжий простір — у ліс, природу, назустріч вітрам, хуртовинам, далі — до зірок... і в рожеве море надій
На київській сцені балет ставився неодноразово. 1956 року до нього звернувся балетмейстер Вахтанг Вронський, 1972 року постановку «Лускунчика» здійснив Анатолій Шекера, 1986 року— Валерій Ковтун, 2004 року— Віктор Литвинов.
1816 року виходить друком повість-казка Теодора Амадея Гофмана «Лускунчик та Мишачий король», головну героїню якої звати Маріхен.
1844 року Олександр Дюма переказує гофманівську казку французькою мовою. Неоготичну філософську історію письменник перетворює на легку та світлу повість про перше кохання, героїню якої називає Марі.
1892 року Петро Чайковський пише балет «Лускунчик», лібрето до якого створює Маріус Петіпа— головний балетмейстер Маріїнського театру. Чайковський читав повість-казку Гофмана. Петіпа німецької не знав і знайомився з сюжетом за переказом Дюма. Героїню Петіпа назвав Кларою. І зараз у більшості європейських та американських постановок головна героіня носить ім'я Клара. За сюжетом Клара отримує у подарунок на Різдвяні свята ляльку, яка вміє колоти горіхи. Лялька виявляється зачарованим принцем з міста солодощів. Жителі міста, серед яких Фея Драже та Принц Коклюш, радісно зустрічають Клару з Лускунчиком. Варіацію Феї Драже Петіпа написав для італійської прими Антонієтти Дель-Ера. Чайковський спеціально для цієї варіації на прем'єру балету таємно привіз в Росію новий музичний інструмент— челесту— клавішний металофон, що нагадує невелике піаніно.
1934 року— Прем'єра «Лускунчика» в Європі, у Лондоні.
1935 року у Радянському Союзі «Лускунчик» стає святковою казкою, а ялинка на сцені перетворюється з обов'язкового атрибуту спекталя на повноцінну учасницю дії.
1954 року— Прем'єра балету у США. «Лускунчик» стає одиним із символів американського Різдва. У Нью-Йорку «Лускунчик» і досі показують 50 разів за сезон. Загалом у США існує близько 150 варіантів постановок балету.
1956 року хореограф Вахтанг Вронський вперше поставив «Лускунчика» у Національній опері України.
У всьому світі ставлять «Лускунчика», у кожній країні у постановку привносить власні компоненти: у Канаді дія починається з танцю на льоду, у Китаї на сцені з'являються дракони, у Чилі частиною постановки стає бій на шаблях, у Німеччині для постановки створюють найбільшого у світі десятиметрового Лускунчика, у Лондоні ялинку на сцені прикрашають вінтажними іграшками XIX сторіччя.
1972 року Балетмейстер Анатолій Шекера представляє в Києві сумну та ліричну версію балету з трагічним адажіо.
1986 року Народний артист СРСР Валерій Ковтун ставить у Національній опері України «Лускунчика». Балет і понині йде у театрі у сценографії головного художника Марії Левитської. У Києві з'являється традиція— загадувати бажання під час балету у той момент, коли на сцені виростає велика ялинка.
2019 року Трупа Національної опери України на гастроліях в Парижі з тріумфом танцює 16 вистав «Лускунчика».
Ескізи К.Іванова до 1 акту «Лускунчика»Ескізи К.Іванова до 2 акту «Лускунчика»
