Loading AI tools
З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Курт Дімбергер (нім. Kurt Diemberger; 16 березня 1932, Філлах, Каринтія, Австрія) — альпініст, кінооператор-висотник, режисер, письменник. Кавалер Почесного знака «За заслуги перед Австрійською Республікою». Другий після Германа Буля[К 1] і єдиний з живих сучасників, які здійснили сходження на два раніше непокорені восьмитисячники — Броуд-пік (1957) і Дхаулагірі (1960) (обидва без застосування кисню). За свою спортивну кар'єру зробив безліч сходжень в Альпах і Гімалаях. У квітні 2013 року у Шамоні на 21-й церемонії нагородження премією «Золотий льодоруб» у номінації «За досягнення всього життя» (англ. Lifetime Achievement Award) йому надана найвища міжнародна нагорода в альпінізмі.
Народився 16 березня 1932 року у місті Філлах на півдні Австрії. Середню освіту здобув у Зальцбурзі, вищу у Віденському економічному університеті (MBA [1955], M.Ed[К 2] [1962])[5][6][К 3]. З 1963 до 1968 рік працював викладачем в Академії туризму у Зальцбурзі[9].
«Жага пригод», за його словами, охопила Курта ще в юності, коли в гірській породі він випадково знайшов кристали й амоноідеї. Інтерес щодо природи їхнього походження призвів його до походів горами, зокрема по ущелині Глазенбахкламм на південь від Зальцбурга, багатого на викопні артефакти. Тоді ж йому стало цікаво, а «навіщо люди підіймаються на вершини, якщо там ще нічого не знайшли?». Відповідь це питання Дімбергер отримав вперше підійнявшись на Лармкогель[de] (1948) — «мене захопила пристрасть»[6].
Наступні десять років Курт лазив в Альпах, де набув великого альпіністського досвіду на найрізноманітніших маршрутах — льодових, скельних й інших. Літо він починав, як правило, у Західних Альпах, де крига була у гарному стані, а закінчував сезон у Доломітах[10]. У 1956 році він пройшов диретиссиму північної стіни Кенігспітце[de] (з Гербертом Кнаппом (нім. Herbert Knapp) і Ганнесом Унтервегером (нім. Hannes Unterweger) — у 1950 роках це був найбільш екстремально складний снігово-льодовий маршрут в Альпах, ключем якого було льодове нависання на передверховій ділянці, що мало назву «трубочки з кремом» (нім. Schaumrolle, англ. Whipped cream roll). Того ж року Курт пройшов першу з великої трійки північних стін Альп — північну стіну Матергорна[8], а 1958 року здійснив сходження північними стінами на Айгер і Гранд-Жорас (усі три з партнером Вольфгангом Стефаном (нім. Wolfgang Stefan). У 1960 роках отримав ліцензію гірського гіда[11][12].
Наприкінці п'ятдесятих років розпочалася кар'єра Дімбергера як альпініста-висотника. У 1957 році зробив перше сходження на Броуд-пік, а 1960 року — перше на Джаулагірі, ставши другим в історії альпіністом, який піднявся на два не пройдені раніше восьмитисячники. Протягом наступних років йому підкорилися Макалу, Еверест, Гашербрум II та К2.
У 1958 році Курт вперше заявив про себе як кінооператор-висотник, знявши фільм про сходження найдовшим альпіністським маршрутом в Альпах «Peuterey Integral» на Монблан (його партнером зі сходження був Франс Лінднер). У 1960 році знімав перше в історії успішне сходження на Джаулагірі, у 1974 році — першосходження на Шарцзе[de] (разом з Германом Вартом [нім. Hermann Warth])[К 4], а восени 1978 року зняв перший синхрозвуковий фільм про сходження на Еверест і зробив першу 360° панораму з вершини світу. Його інший фільм «Східна стіна Евересту» (1981) про спробу американських альпіністів піднятися на вершину східною стіною став лавреатом премії Еммі 1982/83[14][15]. З 1982 року розпочав співпрацю з Джулі Талліс[en], з якою протягом чотирьох років утворювали найвисотнішу знімальну групу. Результатом їх роботи стали фільми «Діамір — зачаровані Нанга-Парбат» (1982) і «K2 — невловна вершина» (1984). У 1989 році його фільм «K2 — мрія та доля» став переможцем Міжнародного кінофестивалю гірських фільмів у Тренто[it]. З 1982 до 1999 рік брав участь у семи експедиціях Шаксгамом. Крім великих гір як оператор неодноразово працював у Гренландії, Гіндукуші й Африці. Усього взяв участь у створенні понад 30 фільмів[16][17][18]. Самому Курту Дімбергеру у 2014 році італійський режисер Лука Бік (італ. Luca Bich) присвятив документальний фільм «Куди» (італ. Verso dove)[19].
За сукупністю спортивних і творчих досягнень у 2006 році Курта Дімбергера нагороджено Почесним знаком «За заслуги перед Австрійською Республікою» (Лицарським хрестом I ступеня)[20]. Був почесним президентом Mountain Wilderness International[en][5].
У 1957 році на запрошення Германа Буля, який став знаменитістю після свого безпрецедентного одиночного першосходження на Нанга-Парбат, 25-річний Дімбергер увійшов до складу групи з чотирьох австрійських альпіністів, які планували підкорення 12-го за висотою восьмитисячника світу — Броуд-піка. Ідея сходження невеликою за чисельністю альпіністською групою в альпійському стилі належала Булю. Крім них у команду увійшли Маркус Шмук[de] і Фріц Вінтерстеллер[de].
18 квітня експедиція вийшла зі Скарду, і 13 травня, після встановлення базового табору на льодовику Балторо, альпіністи почали працювати на горі. Було обрано маршрут західним відрогом, що виводив, як здавалося, практично на вершину. До 28 травня на висоті ~6950 м було розбито штурмовий Табір III («Орлине гніздо»), з якого 29 травня альпіністи зробили першу спробу штурму вершини. Близько шостої години вечора Дімбергер і Вінтерстеллер досягли, на їхню думку, найвищої точки, але після того, як гребінець став видимим на всю протяжність, з'ясували, що це не так (місце отримало назву Forepeak — передвершина, ~8028 м), найвища точка знаходилася приблизно у годині шляху. Часу та сил на подальше сходження вже не залишалося, тому всі альпіністи змушено розпочали спуск. На день пізніше вони спустилися до базового табору, де протягом тижня відпочивали. 7 червня альпіністи знову вийшли на гору і 8 числа досягли «Орлиного гнізда». Рано-вранці 9 червня вся група вийшла на повторний штурм. О 17.00 зв'язка лідерів Шмук і Вінтестеллер досягла вершини і через пів години почали спуск. Курт міг підтримувати їх темп, проте вважав за краще супроводжувати Буля, який сильно відставав, — його мучила біль у правій нозі, на якій були ампутовані пальці. Трохи не доходячи до вершини Буль остаточно здав, і Дімбергер з його дозволу вирушив далі один. Він успішно досяг вершини і з початком вечора почав спуск. По дорозі вниз він побачив Буля, який знайшов у собі сили на подальше піднесення. Дімбергер дочекався його, і в насуваючийся темряві, разом з ним знову вийшов на вершину. Вночі при світлі Місяця альпіністи спустилися у Табір III. Вперше в історії першосходження на восьмитисячник здійснили всі учасники експедиції[21][7].
Після спуску до базового табору Курт Дімбергер та Герман Буль 21-27 червня зробили спробу першосходження на вершину Чоголіза (7654 м). 27 червня вони вийшли на вирішальний штурм, проте коли до вершини залишалося менше ніж 400 метрів у висоті буря, що раптово розігралася, змусила альпіністів відступити. Під час спуску гребенем під Германом Булем обвалився сніговий карниз і він зірвався разом з ним до підніжжя північної стіни на глибину близько 400—800 метрів і загинув. Сам Дімбергер через 27 годин зміг самостійно дістатися базового табору біля Броуд-піка. За його словами, він залишився живий тільки через безглузду помилку — вони з Булем не були пов'язані мотузкою[8][21].
За успішне сходження на Броуд-пік Курту Дімбергеру надано Золотий знаку Пошани (нім. Goldenes Sportabzeichen[de]) Землі Зальцбург[22]. Вдруге він піднявся на нього через 27 років у 1984 році (у зв'язці з Джулі Талліс)[16].
До 1960 року Джаулагірі залишався одним із двох останніх непокорених восьмитисячників. Протягом попереднього десятиліття його безрезультатно штурмували сім експедицій. Остання — австрійська 1959 року, визначила оптимальний шлях підйому на вершину — північно-східним ребром. Цим самим маршрутом планувала підйом і швейцарська експедиція 1960 року (кер. Макс Айзелін[de]), до якої увійшли також альпіністи з Австрії (К. Дімбергер), Німеччини (Петер Дінер), Польщі (Адам Скочиляс, Георг Гайдукевич [лікар]) і США (Норман Діренфурт[en] — оператор-висотник). Критеріями відбору в команду у керівника були здатність і готовність альпіністів до суворих умов сходження, а також good comradeship — хороше почуття товариства. 11 квітня команда розпочала роботу зі встановлення проміжних таборів. На початок травня Дімбергер, Ернст Форер, Альбін Шельберт і четверо носіїв організували п'ять висотних таборів, останній з яких на висоті ~7400 м, з якого 4 травня в умовах ідеальної погоди вийшли на штурм. До полудня вони досягли висоти ~7800 м, коли раптове різке погіршення погоди змусило групу повернути назад. Також їм стала очевидною необхідність організації ще одного табору вище, звідки вони змогли б досягти вершини до полудня та повернутися назад до початку обідніх штормів[23][24][25].
Після невдалої спроби, Дімбергер, який страждав від кашлю й обморожених пальців, спустився на відпочинок до Табору II. Однак 9 травня, попри заборону керівника, він залишив другий табір і знову почав підйом у штурмові табори, розраховуючи на участь у першосходженні. 13 травня разом з Форрером, Дінером, Шельбертом і шерпами Німою Додже та Навангом Дордже він першим досяг вершини Джаулагірі. 23 травня, рівно через десять днів, на вершину піднялися Мішель Воше[fr] (фр. Michel Vaucher) та Гуго Вебер (нім. Hugo Weber). Його вчинок не був прикладом «…»хорошого почуття товариства«, яке Айзелін декларував як умови для відбору в експедицію… „На Броуд-піку вони випередили мене, — сказав він Ернсту Форреру, хоча я зробив всю важку роботу“»[26][25].
Дімбергер повернувся у Великі гори лише через 18 років після Джаулагірі у складі нечисленної Міжнародної експедиції на Макалу 1978 (International Makalu-Expedition 1978) під керівництвом Германа Варта. Альпіністи не ставили перед собою амбітних завдань — планувалося друге сходження французьким маршрутом 1955 року з північного заходу, що їм і вдалося. Після попередньої обробки маршруту та встановлення проміжних таборів 1 травня вершини досягли Варт і шерпа Анг Чепал, а 21 травня Дімбергер і Наванг Тензінг (Nawang Tenzing Lama). Під час сходження Курт захворів на снігову сліпоту, тому спускався вниз у супроводі керівника експедиції, який підстрахував другу штурмову двійку[27][28].
Восени того ж року Курт Дімбергер взяв участь у Німецько-французькій експедиції на Еверест під загальним керівництвом доктора Карла Герлігкоффера[de], хоча за фактом німецька та французька команди (керівник П'єр Мазо[fr]) працювали як незалежні групи. 15 жовтня Курт разом з Мазо, Ніколя Єгером[en] і Жаном Афанасьєффом[fr] піднявся на найвищу точку планети (за класичним маршрутом через Південне сідло)[29][30].
За рік, 4 серпня 1979 року серед учасників Німецько-австрійської експедиції під керівництвом Ганса Шелла[de] Дімбергер піднявся на свій п'ятий восьмитисячник — Гашербрум II (за традиційним маршрутом разом з Шеллом, Вальтером Лешем, Альфредом Швабом і Вольфом). Від спочатку задуманої програми сходження — новому маршруту південним контрфорсом довелося відмовитися через погодні умови[31][32].
У 1983 і 1984 роках Дімбергер і Джулі Талліс вже працювали на K2 з різними експедиціями як висотна знімальна група, проте в рамках цих експедицій сходження на вершину здійснити не вдавалося. Влітку 1986 року вони працювали з італійською Quota 8000 Expedition, яка марно пробувала здійснити сходження за новим маршрутом — Magic Line — південно-південно-західним гребенем (або Південним стовпом). Після відмови від спроби 5 липня шестеро учасників італійської експедиції все ж таки здійснили сходження за класичним маршрутом ребром Абруццького (6 липня Курт і Джулі дійшли до 8200, але через погіршення погоди відступили). На початку серпня, уже добре акліматизованими, Дімбергер і Талліс зробили повторну спробу підйому. 4 серпня о 17:30 вони досягли вершини, але спуститися до штурмового табору не встигли — вже на самому початку спуску Талліс зірвалася, зірвала Курта, і прослизнувши крутим схилом близько 100 метрів, зв'язка ледве уникла загибелі. Через небезпеку повторного зриву у темряві їм довелося провести «холодну ночівлю» на 8 400 м, і лише вдень 5 серпня на тлі різко погіршення погоди вони досягли штурмового Табору IV (~ 7900 м), в якому відпочивали після сходження також 4 серпня учасники австрійської експедиції Віллі Бауер, Альфред Імітзер (англ. Alfred Imitzer) і Ганнес Вайзер (англ. Hannes Weiser), польська альпіністка Доброслава Вольф[pl], а також британець Алан Роуз[33][34].
У другій половині дня пориви вітру стали досягати понад 150 км/год при температурі близько -30° C, випадала величезна кількість снігу. Шторм тривав п'ять днів. 7 серпня уві сні, ймовірно від набряку мозку, померла Джулі Талліс. 8 серпня в альпіністів закінчилися продукти та паливо. За словами Дімбергера, усі «досягли тієї стадії, коли важко відрізнити реальність від вигадки». Тільки 10 серпня з'явилася перша можливість для продовження спуску і Дімбергер, Вольф, Імітзер, Бауер і Вайзер скористалися нагодою. До цього часу Роуз був ще живий, непритомним. Спустити його у його стані було не реально. Майже відразу після початку спуску Імітзера та Вайзера залишили сили: «Ми марно намагалися їх розворушити», — говорив пізніше Дімбергер. За кілька годин упала на сніг і більше не піднялася Вольф. До базового табору, у результаті, дісталися лише Дімбергер і Бауер, які 16 серпня з численними обмороженнями кінцівок були евакуйовані гелікоптером до лікарні[34][33][35]. Пізніше Курт присвятив трагедії фільм «K2 — Traum und Schicksal» (укр. K2: Мрія та доля) (1989)[36].
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
.jpeg)
