Loading AI tools
З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Анато́лій Іва́нович Гай (15 жовтня 1952, Бірки Другі — 16 квітня 2021, Біла Церква, Київська область) — український письменник і журналіст.
| Анатолій Гай | ||||
|---|---|---|---|---|
 Анатолій Гай (Київ, 2015) | ||||
| Народився | 15 жовтня 1952 Олександрівський район, Кіровоградська область, Українська РСР, СРСР | |||
| Помер | 16 квітня 2021 (68 років) Біла Церква, Київська область | |||
| Громадянство |  СРСР→ Україна | |||
| Національність | українець | |||
| Діяльність | прозаїк | |||
| Alma mater | ННІ журналістики КНУ ім. Т. Шевченка | |||
| Мова творів | українська | |||
| Роки активності | від 1979 | |||
| Жанр | оповідання, повість | |||
| Членство | Національна спілка письменників України | |||
| Нагороди |
| |||
| Премії | Міжнародні літературні премії: імені Івана Кошелівця (2012), імені Миколи Сингаївського (2015), імені Данила Бакуменка за кращу військово-патріотичну книгу року (2018), імені Володимира Винниченка (2019); всеукраїнські: імені Богдана Хмельницького за краще висвітлення військової тематики у творах літератури та мистецтва (2011), імені Івана Нечуя-Левицького (2014); обласна літературна премія імені Григорія Косинки (2007); Білоцерківська міська літературно-мистецька премія імені Івана Нечуя-Левицького (1995). | |||
|
| ||||
 Гай Анатолій Іванович у Вікісховищі | ||||
Член Національної спілки письменників України (1986).
Народився 15 жовтня 1952 р. у селі Бірки Другі (нині Бірки) Олександрівського району Кіровоградської області. Батьки й дід брали участь у Другій світовій війні, мати як підпільниця потрапила до концтабору в Німеччині. Деякий час навчався в інтернаті.[1].
Закінчив факультет журналістики Київського держуніверситету (1974). Як військовий журналіст побував у багатьох «гарячих точках» планети: В'єтнам, Ангола, Афганістан, Нікарагуа, з квітня 2016 р. по листопад 2017 р. редагував військовий вісник 72-ї механізованої бригади «Знамено перемоги» в зоні АТО.
Працював кореспондентом газет «Радянська Житомирщина» та «Київська правда».
3 1989 року — голова правління Білоцерківського ВАТ «Афганець» (об'єднання воїнів-інтернаціоналістів і воїнів запасу), яке спорудило колишнім учасникам афганської війни — жителям Білої Церкви 320 упорядкованих квартир. З 1991 р. очолює на громадських засадах Київське обласне творче об'єднання «Культура», яке займається питаннями життєдіяльності обласних відділень творчих спілок та людей творчої праці столичної області.
Був депутатом чотирьох скликань Білоцерківської міської ради, де обирався головою постійної депутатської комісії з питань культури, та двох скликань Київської обласної ради, де очолював постійну депутатську комісію з питань розвитку культури, мов, національних та інтернаціональних традицій, охорони історичної спадщини.
З 2003 р. — голова Київської обласної організації НСПУ. У 2005—2010 роках призначався керівником Всеукраїнських нарад молодих літераторів у Коктебелі та в Ірпені, був упорядником альманахів творів учасників нарад.
З 2015 — заступник голови Українського фонду культури.
Заступник голови комісії з присудження Київської обласної літературної премії ім. Григорія Косинки; член Комітету з присудження премії Міністерства оборони України ім. Богдана Хмельницького; комісій з присудження премій ім. Миколи Сома та Данила Бакуменка. Понад 10 років очолював комісію з присудження Білоцерківської міської літературно-мистецької премії ім. І. С. Нечуя-Левицького.
Член Громадської ради при Державній прикордонній службі України.
Проживав у Білій Церкві Київської області. Помер від наслідків коронавірусної хвороби, як і його дружина-письменниця Галина Гай. Раніше, 2019 року, трагічно загинула їхня донька, художниця Олеся Гай-Курило[2]. Син Юрій Гай, член Національної спілки письменників України, житель Білої Церкви.
Автор художніх і документальних книжок для дітей і дорослих: «Зажинки» (1979), «Хамаль — місяць весняний» (1984), «Сім струн райдуги» (1985), «Тиша над полігоном»(1986), «На тих афганських рубежах»(1991), «Біла Церква. Шлях крізь віки» (у співавторстві, 1994), «Чорна рота» (1995), «Вужик» (1998), «Палаючий перевал» (1999), «У нас „афганцями“ їх звуть» (1999), «Блаженна Марія» (2002), «Дивізія гвардійського гарту» (2002), «Золото колосся і зірок» (2003), «Біла Церква — Афганістан — Вічність» (2004), «Т. Г. Шевченко і Київщина: історія трьох поезій» (2004), «Київщина в творчості Т. Г. Шевченка» (у співавторстві, 2004), «Мальовнича Київщина Т. Г. Шевченка» (укр., рос., англ., 2004), «Там, за Гіндукушем» (2006, 2009), «Розхристане буття» (2007), «Іменна гільза» (2009, 2012), «Відлуння двох воєн» (2010), «Далекі гарнізони» (2011, 2014), «Вірність гвардійському знамену» (2012), «Крапля нашої крові на чужім знамені» (2014), «Вогненні рубежі „Прапороносців“» (2018).
Упорядник антології поетів Київщини «…Ота стежина в нашім краю» (2007), Київського обласного тому Національної книги пам'яті жертв Голодомору 1932—1933 років (2008), двотомника «Сльоза пекучої пам'яті» (2009), антології письменників Київщини до 65-річчя Перемоги над гітлерівською Німеччиною «З глибини всенародного подвигу» (2010), антології письменників — членів Білоцерківської міської організації НСПУ «Літературна Білоцерківщина» (2008) та ін.
Член «Золотого фонду» Білої Церкви.
За участь в АТО нагороджений як військовий журналіст відзнакою Міністра оборони України «За сприяння Збройним Силам України», подякою начальника Генштабу України, почесним знаком 72-ї окремої механізованої бригади ЗСУ та Історичного товариства «За збереження історії».
Лауреат міжнародних літературних премій:
Лауреат всеукраїнських літературно-мистецьких премій
Лауреат:
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
