Loading AI tools
З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Бібліофілія (грец. βιβλίον, bíblion— «книга» і грец. φίλος, philos — «друг») — любов до книги, бібліофіл — збирач книг, зокрема рідкісних або коштовних видань. Окрім великого значення для розумового і духовного розвитку самого збирача (бібліофіла), бібліофілія виконує чималу суспільну роль, сприяючи утворенню видатних колекцій творів друку, збереженню рідкісних видань, стародруків та окремих екземплярів книг, чудових за якістю друку, ілюстрацій, палітурок, книг, що мають автографи або записи їхніх колишніх власників і читачів, що становлять історичний і науковий інтерес. Багато колекцій бібліофілів лягли в основу відомих громадських бібліотек.
![Thumb](#/media/Файл:Carl_Spitzweg_-_"The_Bookworm".jpg)
Термін походить з грецької мови від грец. βιβλίο, biblíon — книга та грец. φίλος, philos — друг. Поняття «філобібл» (книголюб) відоме з давньогрецьких творів I—III століття. За сучасною версією, термін «бібліофіл» з'явився наприкінці VII століття.[1]
Чи не найпершим бібліофілом в світовій історії був ассирійський цар Ашшурбаніпал (7 століття до н. е.), який заснував у місті Ніневія одну з перших бібліотек, щоправда замість книжок у бібліотеці були зібрані глиняні таблички з клинописними письменами. Любив книжки чи радше сувої з текстами афінський тиран Пісістрат, що в 540 році до н. е. заснував бібліотеку в Афінах. Багато давньогрецьких письменників і вчених були бібліофілами, до нас дійшли відомості про багаті приватні бібліотеки Евріпіда, Евкліда і Аристотеля. Приватна бібліотека Арістотеля стала взірцем для майбутньої Александрійської бібліотеки. У Давньому Римі бібліофільство було переважно захопленням заможних патриціїв. Велику приватну бібліотеку зібрав Цицерон.
У західноєвропейських країнах бібліофільство було захопленням Людовика Святого, Карла II Лисого, Медічі , Сфорца, Джуліо Мазаріні та багатьох інших аристократів. Серед бібліофілів нового часу можна згадати такі імена, як брати Гонкур, Вільям Гладстон, Жульєн Леопольд Буаї, Жан-Луї Барту, Джон Мейнард Кейнс, Анатоль Франс, Жак Лакан, а також Хорхе Луїс Борхес, який казав, що уявляє собі рай у вигляді велетенської бібліотеки.
Одним з перших київських бібліофілів, відомих з історії, був князь Ярослав Мудрий, який заснував легендарну Бібліотеку, як припускають, на території Софійського монастиря в Києві. Відомими бібліофілами були Інокентій Гізель, Стефан Яворський, Симеон Полоцький, Феофан Прокопович.
Захоплювалися бібліофільством і деякі українські гетьмани, насамперед Іван Мазепа, Пилип Орлик, Кирило Розумовський.
Відомим бібліофілом був український поет-неокласик Микола Зеров, який написав про своє захоплення в сонеті «Самоозначення», щоправда заради іронії Зеров замість терміна «бібліофіл», вживає радикальніше слово «бібліофаг» (пожирач книжок).[2]
Український перекладач Микола Лукаш настільки кохався в книжках, що, за легендою, викинув з кухні газову плиту, щоб мати більше місця для книжкових полиць.[3][4][5]
Бібліофілом був також і Володимир Іванович Вернадський, засновник першої наукової бібліотеки в Україні, сьогодні це Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського.
Видатним українським бібліофілом був Михайло Гузов (1943-2008), науковець Інституті ендокринології і обміну речовин НАН України, який ще з 70-х років минулого століття збирав рідкісну україніку. У Музеї книги і друкарства України пройшло дві виставки видань з колекції Гузова.[6]
Бібліофіли нерідко об'єднуються в спілки й товариства. Товариство книголюбів, засноване ще за радянських часів, лише частково виконувало функцію клубу бібліофілів, оскільки перебувало під контролем радянських органів влади. Цікавішими були неформальні клуби книголюбів на кшталт Клубу прихильників книги «Субота у Бегемота», який зорганізувався при літературно-меморіальному музеї Михайла Булгакова в Києві.
_p_001.jpg)
Для бібліофілів цікавими є насамперед перші й прижиттєві видання автора, а також книги з автографами, але тут вже відбувається тісне переплетення з колекціонуванням автографів. Малотиражні книги часто приваблюють колекціонерів, хоча не завжди є раритетами. Проте для бібліофілів існують стійкі орієнтири, наприклад інкунабули, альдини, Ельзевіри, плантени тощо.
Загалом бібліофільними можуть вважатися такі видання:
Найдорожчими виданнями є насамперед:
Прикладом українських бібліофільних видань є факсимільне відтворення першого видання «Енеїди» Івана Котляревського, «Кобзаря» Тараса Шевченка.
Напередодні святкування 1000-ліття хрещення України-Руси канадські українці здійснили 1983 року у Вінніпезі перевидання Острозької Біблії.
Бібліофільські клуби — громадські об'єднання бібліофілів (книголюбів). У Радянському Союзі такі клуби виникли в 1970-х роках, коли на піднесенні був рух книголюбів[7].
У Літературознавчій енциклопедії Юрія Коваліва (К., 2007) наводиться така крайня форма бібліофільства, як бібліолатрія, а також дається характеристика таких типів збирачів книг, як бібліоман і бібліотаф.
Тема бібліофільства та образ бібліофіла присутні в багатьох творах художньої літератури насамперед XVIII і XIX століття. Для прикладу можна згадати капітана Немо з роману Жуля Верна «20 тисяч льє під водою», який у своєму підводному човні «Наутілусі» серед інших скарбів мав велику бібліотеку раритетів.
Декілька назв художніх творів, у яких йдеться про бібліофільство:
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
