Неокласики

Неокла́сики також Київські неокласики — група українських поетів та письменників-модерністів початку ХХ століття. До неокласиків належали Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт (псевдонім Юрій Клен), Максим Рильський. До кола неокласиків відносять також таких авторів: Віктор Домонтович, Михайло Могилянський, Борис Якубський, Ананій Лебідь, Михайло Новицький, Стефан Савченко, Михайло Калинович, Андрій Ніковський, Дмитро Борзяк. Неокласики позиціювали себе як естетів і жорстко протиставляли себе народництву і романтизму. Крім художньої творчості, члени групи були також активними літературними критиками та теоретиками українського модернізму.

Неокласики у Баришівці^[1]. Віктор Домонтович і Микола Зеров (стоять — зліва направо); Юрій Клен, Павло Филипович, Фелікс Якубовський і Максим Рильський (сидять — зліва направо). 1920-ті роки

Три неокласики, 1920-ті. Зліва направо: Максим Рильський, Микола Зеров, Павло Филипович.

Неокласики належать до так званих письменників доби розстріляного відродження. На відміну від інших груп, «Неокласики» не дбали про своє організаційне оформлення і не виступали з ідейно-естетичними маніфестами. Проте їхня присутність у літературному житті була досить вагомою, що позначилося не лише на творчому рівні, а й під час літературних дискусій 1925—1928 pp.

Передісторія

За Віктором Петровим, початки групи відсилають до 1918—1919 року, коли Зеров редагує журнал «Книгарь» і комунікує зі «старшою ґенерацією передреволюційного українства»^[2]; на той час Зеров вже знайомий із Филиповичем, а про книжку Рильського «Під осінніми зорями» він пише схвальний відгук.

Однак кристалізацією групи вважають 1920–1923-ті роки, коли майбутні неокласики через голод їдуть із Києва до Баришівки, де викладають у гімназії. Там знайомляться Зеров і Бургардт.

Остаточно група сформувалася в 1923-му році, коли всі «неокласики» повернулися до Києва; тоді ж із Кам'янця-Подільського до Києва прибуває Драй-Хмара, а Віктор Петров виступає з доповіддю «Українські неокласики».

Характеристика течії

Неокласицизм (з грецької новий і зразковий) — течія в літературі та мистецтві, що з'явилась значно пізніше занепаду класицизму як літературного напряму і знайшла свій вияв у використанні античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, проголошенні гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми, в оспівуванні земних насолод. Неокласицизм виник в західноєвропейській літературі в середині XIX ст. До групи українських неокласиків у 20-х роках XX ст. належали М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович, Юрій Клен (О. Бургардт). Вони відмежовувались від так званої пролетарської культури, прагнули наслідувати мистецтво минулих епох, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психологічній проблематиці.

Гроно п'ятірне

• 
  Микола Зеров
• 
  Михайло Драй-Хмара
• 
  Павло Филипович
• 
  Максим Рильський
• 
  Юрій Клен

У літературній дискусії

Докладніше: Літературна дискусія 1925–1928

У літературній дискусії «неокласики» підтримували модернізаційні й антиутилітаристські гасла Миколи Хвильового. Зокрема, на Київському літературному диспуті Михайло Могилянський сказав, що «враження від статей Хвильового подібне до того, ніби в кімнаті, де було так душно, що важко дихати, відчинили вікна, й легені раптом відчули свіже повітря».

Окрім спорадичних підтримок, Микола Зеров також долучився до дискусії, написавши статті «Наші літературознавці і полемісти» та «Ad fontes».

Репресії

Те, що неокласики прагнули впроваджувати в своїй творчості форми та методи грецького й римського мистецтва, представникам влади здалось невизнанням радянської дійсності. Тому в 1935 р. були заарештовані М. Зеров, Павло Филипович, М. Драй-Хмара, яких звинувачували в шпигунстві на користь чужоземної держави, в підготуванні й спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду та партії і в приналежності до таємної контрреволюційної організації, очолюваної професором Миколою Зеровим.

Проходив у цій справі і неокласик М. Рильський, але через деякий час був звільнений, погодившись на офіційне звання радянського поета. Юрій Клен, скориставшись своїм німецьким походженням, у 1932 році виїхав до Німеччини на лікування й не повернувся. А. М. Зеров був розстріляний 1937 р., П. Филипович загинув на Соловках того ж 1937 р., М. Драй-Хмара помер у концтаборі на Колимі в 1939 р.

Вплив на літературу

Попри роки забуття, значення неокласицизму для української літератури важко переоцінити. Вже в 1940-х роках на еміграції починають перевидаватися твори неокласиків, які згодом істотно вплинуть на наступні генерації мистців. Наприклад, члени Нью-Йоркської групи Юрій Тарнавський та Богдан Рубчак залишили промовисті свідчення визнання Миколи Зерова та неокласиків зокрема.^[3][4][5]

Такий самий вплив на подальший розвиток української літератури мали літературознавчі студії неокласиків. Показово, що Григорій Грабович називає статті Павла Филиповича «блискучими» й багато разів посилається на них.^[6] В той же час «перевідкриття» літературознавчого доробку неокласиків в Україні відбувається наприкінці 80-х років ХХ століття. Як зазначає Михайло Назаренко, «на другому курсі [університету] його [Зерова] лекційний курс „Українське письменство ХІХ ст.“ (1928) [перевиданий у другому томі вибраних творів Зерова 1990-го року] виявився значно кориснішим, ніж більша частина того, що на цю тему було написано до та після».^[7]

Див. також

• Київські неокласики: Антологія
• Розстріляне відродження