Loading AI tools
З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Антиполонізм (також полонофобія, полякожерство; пол. antypolonizm, polonofobia, polakożerstwo) — збірний термін, що зустрічається в працях дослідників багатьох країн і означає різновид ксенофобії, який виражається в упередженості, ненависті і ворожому ставленні до поляків, Польщі, польської культури, польської мови тощо. Зустрічається найчастіше в суміжних з Польщею країнах.
Термін «антиполонізм» був створений у Польщі на початку XX століття, вперше з'явившись у роботі польського історика Франтішека Буяка «La question Juive en Pologne»[1], як аналогія антисемітизму. Він був використаний прогресивними польськими мислителями в роки «Солідарності». Термін став знову активно використовуватися в польських націоналістичних колах у 1990-ті і врешті-решт став загальновживаним, використовувався у провідних польських газетах, таких як Gazeta Wyborcza. В останні роки полонофобія, або антіполонізм, була детально вивчена в наукових працях польськими, німецькими, американськими, російськими і навіть японськими[2] дослідниками.
На початку 90-х років ХХ ст. термін антиполонізм поширився в польських правих ЗМІ, як відповідь на звинувачення в антисемітизмі з боку єврейських кіл. Термін набув популярності під час суперечки про погром у Єдвабне[3].
Термін зустрічається в листі І. В. Сталіна Л. М. Кагановичу від 30 серпня 1931, де Сталін закликає не піддаватися антиполонізму і характеризує його як «всеміщанську пошесть»[4].
Сьогодні термін «антиполонізм» увійшов до широкого мовного обігу, широко використовується в пресі, він з'являється в офіційних документах польського Сейму[5] i Єпіскопату[6].
Науковці зауважують, що антиполонізм в Україні в різні періоди акцентувався більше або менше. Після другої світової війни — менше, почасти тому, що знімався мотив захисту православ'я від польського окатоличування, який був помітно сильнішим в XIX столітті. В той же час, із історії залишився дуже сильний антипольський елемент, тобто поляки залишилися поневолювачами, колонізаторами, іновірцями, які намагалися асимілювати українців, тільки Богдан Хмельницький їм цього не дав зробити[7].
Японський дослідник К. Мацузато вважає, що за часів Російської імперії «українська політика» влади в Правобережній Україні була залежною перемінною антиполонізму уряду[8], яка проявлялася в «протиставленні „ворогам“ (полякам) пригноблених ними народів». Ці народи — українці, білоруси, литовці — були для уряду виправданням для проведення і легитимації політики деполонізації, яка прийняла крайнє ліве, популістське забарвлення. К. Мацузато вводить термін «комісари антиполонізму»[2] — так він називає земських начальників, які займалися реформуванням земельних відносин у Правобережній Україні, після прийняття ряду антипольских законів, що були введені у дію як відповідь на Друге польске повстання 1863 р. Зокрема, цими законами право поляків на придбання землі було значно обмежене, в той час як «руським» покупцям при купівлі землі надавалися пільги[2].
Від часу польського повстання 1863 р. полонофобія стала реакційною державною лінією і першою ознакою «націоналізації» російської внутрішньої політики, дослідники вважають, що в той час полонофобія зумовила подальшу українофобію, через яку український культурний рух був розбитий і паралізований[9]. Науковці називають полонофобію того часу «двосічним мечем», адже спершу численні українці, наприклад, Пантелеймон Куліш, на певний час добровільно впрягалися в антипольську політику царського режиму[9].
7 липня 2009 року Прикордонна служба Польщі не пропустила на польську територію українців — учасників веломарафону «Європейськими стежками Степана Бандери», які намагались перетнути кордон через пункт пропуску «Шегині-Медика» (Львівська область). Перед тим проти в'їзду учасників веломарафону до Польщі виступили польські «кресові» організації, які звернулися до міністра внутрішніх справ та міністра закордонних справ Польщі з вимогою заборонити в'їзд учасників веломарафону через те, що він, за їхніми словами, «пропагує фашизм, антисемітизм і антіполонізм»[10].
1 лютого 2010 року депутат Сейму Богуслав Ковальскі надіслав[11] Прем'єр-міністру Польщі Дональду Туску запит щодо реакції уряду Польщі на наростання явища антіполонізму в Україні у вигляді вихваляння С.Бандери, ОУН і УПА. У запиті він зазначає, що «Застосування подвійних стандартів у артикулюванні історичних проблем по відношенню до німців і росіян з одного боку, і українців, з іншого, є причиною того, що вся наша політика недостовірна і від того несерйозна, а в результаті — неефективна». З огляду на вищезазначене він задає Туску питання — які кроки зробив або зробить найближчим часом польський уряд, щоб зупинити зростаючу хвилю антиполонізму в Україні[11].
Онук В'ячеслава Молотова громадський діяч В'ячеслав Ніконов вважає що антіполонізм був присутній в російських правлячих колах задовго до більшовиків, для цього він пропонує згадати розділи Польщі, польські повстання, придушення повстання Тадеуша Костюшка, вчинки Суворова в Польщі тощо[12].
Протягом двох століть Польща сприймалася в Російській державі як реальна загроза. У 1569 р., з підписанням Люблінської унії між Польщею і Великим князівством Литовським, якому тоді належали сучасні західні російські землі, утворилася Річ Посполита, яка стала однією з найбільших і найбагатших держав Європи[13].
Російські дослідники вважають, що засноване Свято народної єдності 4 листопада на честь звільнення в 1612 році Москви за допомогою козаків від поляків, яскраво поєднує виражені антикатоліцізм і антиполонізм[14]. Дослідники звертають увагу на історичну роль православ'я як засобу відмежування Росії від Заходу, що поклало основу концепції «Третього Риму» і яке закріплює актуальну донині традицію розуміння Смутного часу в першу чергу як війни з поляками-католиками[14].
Александр Качоровський стверджує, що в Росії вже виросло нове покоління людей, позбавлених радянських реакцій і вільних від антиполонізму[15]. Він вважає, що в Росії антиполонізм — явище, яке насаджується владою (втім, з убогими результатами), а в Польщі повселюдним є явище русофобії — страху перед «рускімі», укупі з переконаністю в їх чужості та цивілізаційною неповноцінністю по відношенню до поляків[15].
Деякі російські публіцисти вважають, що існує два джерела нового російського антиполонізму. Перший — активне небажання значної частини російської інтелігенції визнати історичну провину за Катинь, на чому наполягає польська сторона. Другий фактор, що впливає на зростання антипольських настроїв — це перенос на поляків незадоволення діями російської влади по відношенню до польських претензій щодо Катині, нібито, що російська влада, визнаючи Катинь, ніяк не намагалася «порадитися» з російським суспільством[16].
Втім, журналісти зауважують, що не зважаючи на русофобію — з одного боку і антіполонізм — з іншого, ці «фобії» дещо компенсує факт відвідування Польщі великою кількістю росіян[17].
Висвітлення полонофобії в Російській імперії в новітній історичній літературі зосереджується на найпомітніших маніфестаціях антипольської націоналістичної доктрини Росії, насамперед у третій чверті XIX ст., в який йдеться про непереборну чужість, цивілізаційний розлом, непримиренне духовне та релігійне протистояння російського і польського витоків[18]. Об'єктом вивчення стають, як правило, публіцистичні тексти М. М. Каткова, М. П. Погодіна, І. С. Аксакова, Ю. Ф. Самаріна та інших інтелектуалів та ідеологів «російської справи»[18]. В них укладена винахідлива і відверта аргументація постулату про історичну перевагу Росії над Польщею[18]. Але сучасні вчені вважають, що заснований на них підхід до розуміння полонофобії як дискурсивного процесу має свої недоліки, через те що в поглядах ідеологів полонофобії того часу присутнє «зріле» втілення масових суспільних емоцій.
Найяскравіше динаміка російської полонофобії заявила про себе у наступному парадоксі: незважаючи на те, що військово-стратегічна загроза, якої зазнала Російська імперія з боку повсталих поляків у 1831 р., була страшніша, ніж в 1863 р., втім вибух антипольських настроїв в різнорідних верствах російського суспільства виявилися помітно сильнішим саме через повстання 1863 р[18]. Дослідники вважають, що цей нібито парадокс став результатом стратегії полонофобії — маніпулюванням стереотипами Польщі та поляка в діяльності бюрократів і публіцистів, чиїм завданням було затвердження російськості імперської влади в зоні російсько-польського етнокультурного фронтиру[18].
Пропагандистська полонофобія, як вона культивувалася у Північно-Західному краї (тодішня офіційна царська назва Білорусі), була значною мірою похідною від пріоритетів символічної репрезентації і піднесення російської селянської маси як єдиного цілого. Винахідливо і витончено творці офіційного дискурсу намагалися приписати польській присутності властивості зовнішнього, поверхового, дробового, штучного, помилкового тощо, на противагу поняттям ґрунту, ядра і маси — атрибутам російськості[18].
Свій дискурсивно завершений вигляд полонофобія прийняла в шаленій кампанії проти семіотики «полонізму», зовнішніх знаків польського впливу в Північно-Західному краї, яку Віленська адміністрація повела з весни 1863 р.[18]. Образливе і принизливе для росіян нагадування про велику Польщу вбачалося у всьому — і в величних костьолах з їх розкішним оздобленням і службою, і в заповнених польською мовою ресторанних рахунках або аптечних ярличках на склянках з ліками, і в особливому поєднанні квітів у жіночому одязі, і в кінської упряжі[18]. Пошук і розшифровка слідів польського панування і переваги над росіянами приймали майже маніакальний оборот — увага самих високопоставлених адміністраторів притягалися до рутинних дрібниць побуту[18]. Прийоми такого нагнітання полонофобії розкриваються при аналізі за первинними джерелами послідовності адміністративних розпоряджень[18]. Як приклад можна навести появу циркуляра, який погрожував штрафами і стягненнями не тільки жінкам, а й тим "з осіб чоловічої статі, які будуть з'являтися публічно із знаками трауру в одязі (носіння жалоби на знак скорботи за загиблими повстанцям та іншим жертвам зіткнень з російськими військами було однією з форм політичного протесту і громадянської непокори в Царстві Польському і Західному краї)[18].
В Сполучених Штатах існує деякий рівень упередженості проти поляків. Дуже широко були поширені анекдоти про поляків. Це явище було особливо розповсюджене після Другої Світової Війни, коли німецькі біженці які опинились в Америці почали розповсюджувати нацистські стереотипи про поляків, створені ще геббельсівською пропагандою.[19][20] Антиполонізм в Америці почав стихати після обрання Кароль Войтила Папою Римським та після антикомуністичних повстань в Польщі.[21] Поступово американці перестали ставитись до поляків упереджено і сьогодні мають здебільшого позитивне відношення до польської нації.[22]
Тема єврейського антиполонізму зазвичай обговорюється публіцистами в контексті взаємних обвинувачень поляків та євреїв щодо завданої одним народом іншому шкоди в різні історичні часи[23]. Вперше антиполонізм з антисемітизмом пов'язав Едмунд Османчік в опублікованій у 1947 році книзі «Справи поляків» (пол. Sprawy Polaków)[24].
В жовтні 2010 року польський політолог Єжи Хащінський, коментуючи висловлювання політика з Литви, який звернувся до литовських поляків з такими словами: «Якщо ви не хочете інтегруватися — забирайтеся звідси в Польщу», зауважив, що «існує одна, головна причина конфлікту — націоналізм і литовський антиполонізм, який не тільки не зникає, але несподівано все більше поширюється і посилюється в той момент, коли Литва — член ЄС і НАТО — повинна відчувати себе безпечно».[25]
В листопаді 2010 року С.Шушкевич зазначив, що в Білорусі може бути присутній зовсім незначний побутовий антисемітизм і дуже малий побутовий антиполонізм[26]
Присвячений польському повстанню «напівісторичний» роман «Онучка панцирного боярина» російського письменника І. І. Лажечникова був неприязно зустрінутий сучасною письменникові «прогресивною» критикою і пізніше суворо засуджений радянською — за антиполонізм, великоруський шовінізм, консерватизм і т. д., тощо Проте, літературознавець Семен Опанасович Венгеров зауважив: «Простимо ж Лажечникову його „Онучку панцирного боярина“… адже у середині шістдесятих років, під впливом польського повстання, яке щойно закінчилося, майже у всьому російською суспільстві панувала вузька ненависть до поляків. Лажечников піддався їй…».
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
