Loading AI tools
перший президент Туреччини З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Мустафа́ Кема́ль Ататю́рк (тур. Mustafa Kemal Atatürk, Ґазі Мустафа Кемаль), ім'я при народженні — Алі́ Риза́-оглу Мустафа́[11] (тур. Ali Rıza oğlu Mustafa), до 1934 Мустафа Кемаль Паша; 19 травня 1881, Салоніки, Османська імперія — 10 листопада 1938, Долмабахче, Бешикташ, Стамбул, Туреччина) — видатний турецький державний і політичний діяч, революціонер, генерал; «батько-засновник» республіки, перший президент Туреччини з 1923 до своєї смерті в 1938; лідер турецької війни за незалежність.
| Мустафа Кемаль Ататюрк | |
|---|---|
| тур. Mustafa Kemal Atatürk | |
 | |
| Ім'я при народженні | тур. Ali Rıza oğlu Mustafa |
| Прізвисько | Türklerin babası, Father of the Turks і თურქების მამა |
| Народився | 19 травня 1881 Салоніки, Салоніки, Османська імперія[1][2] |
| Помер | 10 листопада 1938[1][3][…] Долмабахче, Бешикташ, Туреччина[4] ·цироз печінки |
| Поховання | Аниткабір[5] і Етнографічний музей Анкари[5] |
| Країна |  Туреччина.svg){kind=small} Османська імперія |
| Національність | турки |
| Місце проживання | Салоніки, Османська імперія Шахінбейd, Ґазіантеп, Туреччина[6] |
| Діяльність | політик, офіцер, державний діяч, письменник, революціонер, офіцер армії |
| Alma mater | Турецька військова академія (1902), Монастирська військова вища школаd (1938) і Османський військовий коледжd (11 січня 1905) |
| Знання мов | турецька[3][7], османська і французька |
| Учасник | 31 March Incidentd, Італійсько-турецька війна 1911—12, Балканські війни, Дарданельська операція (1915), Кавказький театр воєнних дій Першої світової війни, Синайсько-Палестинська кампанія і Турецька війна за незалежність |
| Членство | Батьківщина і cвободаd і Committee of Union and Progressd |
| Титул | Паша і ghazid |
| Посада | президент Туреччини, Член Великих національних зборів Туреччини[d], Chairman of the Cabinet of the Executive Ministers of Turkeyd[8] і прем'єр-міністр Туреччини |
| Військове звання | mareşald[9] |
| Партія | Республіканська народна партія (1938) |
| Батько | Алі Риза Ефендіd |
| Мати | Зюбейде Ханимd |
| Брати, сестри | Макбуле Атаданd |
| У шлюбі з | Латіфе Ушаклигіль |
| Діти | Сабіха Гекчен, Улькю Адатепеd, Abdurrahim Tuncakd, Афет Інан, Zehra Aylind, Rukiye Erkind, Nebile İrdelpd і Sığırtmaç Mustafad |
| Зріст | 174 см[10] |
| Волосся | біляве волосся |
| Очі | блакитні |
| Автограф |  |
| Нагороди |             |
| IMDb | ID 1130855 |
| |
Очоливши після поразки (жовтень 1918 року) Османської імперії у Першій світовій війні національно-революційний рух і війну за незалежність в Анатолії, домігся ліквідації уряду султана і окупаційного режиму, не дав відбутися поділу імперії, створив нову, засновану на націоналізмі («суверенітет нації»), республіканську державу, провів ряд серйозних політичних, соціальних і культурних реформ, таких як: ліквідація султанату (1 листопада 1922 року), проголошення республіки (29 жовтня 1923 року), скасування халіфату (3 березня 1924 року), запровадження світського навчання, закриття дервішських орденів, реформа одягу (1925 рік), прийняття нового кримінального та цивільного кодексів за європейським зразком (1926 рік), латинізація алфавіту, відділення релігії від держави (1928 рік), надання виборчих прав жінкам, скасування титулів і феодальних форм звертання, введення прізвищ (1934 рік), створення національних банків і національної промисловості. Як голова Великих національних зборів (1920—1923 роки) і потім (з 29 жовтня 1923 року) як президент республіки, переобирався на цей пост кожне чотириріччя, а також як незмінний голова ним створеної Народно-республіканської партії, набув у Туреччині незаперечний авторитет і диктаторські повноваження. Попри його жорстокі дії стосовно інших націй Туреччина це заперечує і вважає його своїм національним героєм.
Народився в 1880 або 1881 (достовірних відомостей про дату народження немає; згодом Кемаль обрав датою свого народження 19 травня — день початку боротьби за незалежність Туреччини) у кварталі Ходжакасим османського міста Салоніки (нині Греція) в сім'ї дрібного лісоторговця, колишнього митного службовця Алі Риза-ефенді і його дружини Зюбейде-ханим, і йому було дано поширене тоді серед османських мусульман ім'я Мустафа («обраний»). Його батько, мабуть, був за походженням албанцем, мати — можливо македонка (достовірних відомостей немає); в сім'ї говорили османською та сповідували іслам, хоча серед противників Кемаля в Османській імперії було поширена думка, що його батько належав до юдейської секти Денмен, одним із центрів якої було місто Салоніки. Він і його молодша сестра Макбуль Атадан були єдиними дітьми в сім'ї, які дожили до дорослого віку, решта померли в ранньому віці.
Мустафа був активною дитиною і мав запальний і надзвичайно незалежний характер. Замість спілкування з однолітками чи сестрою хлопчик віддавав перевагу самотності та незалежності. Він нетерпимо ставився до думки оточення, не любив іти на компроміси й завжди прагнув слідувати обраному для себе шляху. Звичка прямо висловлювати все, що він думає, принесла Мустафі надалі житті чимало клопоту, і з нею він нажив численних ворогів.
Мати Мустафи, ревна мусульманка, хотіла, щоб її син вивчив Коран, але її чоловік, Алі Різа, схилявся до того, щоб дати Мустафі сучаснішу освіту. Подружжя ніяк не могло прийти до компромісу, і тому, коли Мустафа досяг шкільного віку, його спочатку віддали в школу Хафіза Мехмет-ефенді, що розмістилася в кварталі, де жила сім'я. Його батько помер в 1888 році, коли Мустафі було 8 років. 13 березня 1893 року він, відповідно до свого прагнення, бувши у віці 12-и років, поступив у підготовчу військову школу в Салоніках Selânik Askerî Rüştiyesi in Selânik, де вчитель математики дав йому друге ім'я Кемаль («досконалість»).
У 1896 році його зарахували до військової школи (Manastır Askerî İdadisi) у місті Монастір (нині Бітоль в Македонії). 13 березня 1899 року він вступив до османського військового коледжу (Mekteb-i Harbiye-i Şahane) в Константинополі, столиці Османської імперії. На відміну від колишніх місць навчання, де панували революційні і реформаторські настрої, коледж у Константинополі був під жорстким контролем султана Абдул-Хаміда II.
10 лютого 1902 призначений в османську академію генштабу (Erkân-ı Harbiye Mektebi) в Константинополі, яку закінчив 11 січня 1905 року. Відразу по закінченні академії, його заарештували за звинуваченням у протизаконній критиці абдулхамідовського режиму і після декількох місяців під вартою заслано в Дамаск, де в 1905 році він створив революційну організацію Ватан («Батьківщина»).
У 1905—1907 разом із Лютфі Мюфіт-беєм (Оздешем) служив у 5-тій армії, дислокованій у Дамаску.
У 1907 підвищений у званні й отримав направлення в 3-тю армію в місто Монастір.
Вже під час навчання в Салоніках Кемаль брав участь у революційних товариствах; після закінчення Академії приєднався до молодотурків, брав участь у підготовці та проведенні Молодотурецької революції 1908 року; згодом, зважаючи на розбіжності з лідерами Молодотурецького руху, тимчасово відійшов від політичної діяльності.
У 1908 брав участь у молодотурецькій революції.
У 1910 направили до Франції, де він був присутній на Пікардійських військових маневрах.
У 1911 почав служити в Константинополі, в Генштабі збройних сил. На війні, що почалася в 1911 зі штурму Триполі італійцями, Мустафа Кемаль разом з групою своїх товаришів бився в районі Тобрука та Дерну. 22 грудня 1911 здобув перемогу над італійцями у битві під Тобруком, а 6 березня 1912 його призначили на посаду командувача османськими військами в Дерен.
Був на фронтах італо-турецької (1911—1912), Другої Балканської та Першої світової війн, де за командирські якості отримав титул «паша», який перекладається як генерал.
У жовтні 1912 почалася Балканська війна, в якій брав участь разом з військовими підрозділами з Галліполі і Болайира. Він зіграв велику роль у справі відвоювання Дідімотіхона (Діметокі) й Адріанополя у болгар.
У 1913 призначений на посаду військового аташе в Софії, де 1914 року йому присвоїли звання підполковника. Там прослужив до 1915, коли його направили Текірдаг для формування 19-ї дивізії.
.jpg)
На початку Першої світової війни успішно командував османськими військами у битві за Чанаккале (див. Дарданельська операція).
18 березня 1915 британо-французька ескадра спробувала пройти протоку Дарданелли, однак зазнала важких втрат. Після цього командування Антанти ухвалило рішення висадити десант на півострові Галліполі. 25 квітня 1915 британці та французи, що висадилися на мисі Арибурну, були зупинені 19-ю дивізією під командуванням Мустафи Кемаля. Після цієї перемоги Мустафу Кемаля підвищили до звання полковника. 6-7 серпня 1915 британські війська знову перейшли в наступ із півострова Арибурну.
Під час висадки військ австралійського та новозеландського корпусу та інших британських частин на Галліпольський півострів в ході Дарданелльської операції, в найрозпачливіший момент битви, вранці 25 квітня 1915, в наказі для свого 57-го полку Кемаль написав: «Я не наказую вам наступати, я наказую вам померти. Поки ми будемо вмирати, інші війська і командири зможуть прийти і стати на наші місця.» Весь особовий склад 57-го полку загинув до кінця бою.
6 — 15 серпня 1915 група військ під командуванням німецького офіцера Отто Сандерса і Кемаля зуміла перешкодити успіху британських сил при висадці в затоці Сувла. Наступними були перемога при Кіречтепе (17 серпня) і друга перемога при Анафарталарі (21 серпня).
Після битв за Дарданелли командував військами в Адріанополі та Діярбакирі. 1 квітня 1916 його підвищили до дивізійного генерала (генерал-лейтенант) і призначили командувачем 2-ї армії. Під його командуванням 2-га армія на початку серпня 1916 року зуміла ненадовго зайняти Муш і Бітліс, але незабаром була вибита звідти росіянами. Після короткострокової служби в Дамаску і Халебі Мустафа Кемаль повернувся в Константинополь. Звідси разом з принцом Вахідеттіном ефенді вирушив до Німеччини на лінію фронту для проведення інспекції. Після повернення з цієї поїздки серйозно захворів і був відправлений на лікування до Відня і Баден-Бадену.
15 серпня 1918 року повернувся в Халеб на посаді командувача 7-ю армією. Під його командуванням армія успішно оборонялася від атак британських військ. Після підписання Мудроського перемир'я (капітуляції Османської імперії) (30 жовтня 1918 року) був призначений на посаду командувача групою військ швидкого реагування. Після розпуску цієї армії Мустафа Кемаль 13 листопада 1918 року повернувся до Константинополя, де почав працювати в Міністерстві оборони.
У 1919 очолив національно-визвольний рух проти Антанти, що привів до проголошення Турецької республіки.
У 1921 сформував тимчасовий уряд в Анкарі.
У 1923 після проголошення республіки став її першим президентом; правив авторитарно, впроваджуючи реформи, що мали європеїзувати і модернізувати Туреччину. Серед його реформ найбільш значущі скасування багатоженства й емансипація жінок, реформа законодавства і освіти, заміна арабської абетки латинською, мусульманського календаря — Григоріанським). Дбав і про розвиток промисловості.
У 1934 турецький парламент надав йому ймення Ататюрк (перекладається як «батько турків», хоча деякі турки перекладають як «Великий турок»).
Помер 10 листопада 1938 від цирозу печінки, оскільки в останні роки свого життя зловживав алкоголем, що було пов'язане з важкими моральними навантаженнями. Похований в Анкарі на Турецькому державному цвинтарі в мавзолеї.
Підписання Портою капітуляції змусило розпочати планомірне роззброєння і розформування Османської армії. 19 травня 1919 року[12] Мустафа Кемаль як інспектор 9-ї армії прибув до Самсуна.
22 червня 1919 в Амація він оприлюднив циркуляр (Amasya Genelgesi), який свідчив, що незалежність країни знаходиться під загрозою, а також оголошував скликання депутатів на Сіваський конгрес.
8 липня 1919 звільнився з османської армії; султанський уряд видав ордер на його арешт; згодом він був засуджений in absentia (заочно) до смертної кари. 23 липня — 7 серпня 1919 року в Ерзурумі відбувся з'їзд (Erzurum Kongresi) 6-ти східних вілайєтів імперії, за яким пішов Сіваський конгрес, проведений з 4 по 11 вересня 1919 року. Мустафа Кемаль, який забезпечив скликання і роботу цих конгресів, таким чином визначив шляхи порятунку вітчизни. 27 грудня 1919 року Мустафу Кемаля з радістю зустріли жителі Ангори (Анкари).
Після окупації Константинополя військами Антанти і розпуску оттоманського парламенту (16 березня 1920), Кемаль скликав у Ангорі власний парламент — Великі національні збори Туреччини (ВНЗТ), перше засідання якого відкрилося 23 квітня 1920 року. Сам Кемаль був обраний головою парламенту і главою уряду Великих Національних Зборів, що тоді не визнавалося жодною з держав. Основним безпосереднім завданням кемалістів була боротьба з вірменами на північному сході, з греками — на заході, а також — з окупацією Антантою «турецьких» земель та продовженим де-факто режимом капітуляцій.
7 червня 1920 Ангорський уряд оголосив недійсними всі колишні договори Османської імперії; крім того, Великі національні збори Туреччини(уряд) відкинули і в кінцевому підсумку, шляхом військових дій, зірвали ратифікацію підписаного 10 серпня 1920 року між султанським урядом та країнами Антанти Севрського договору, який вони вважали несправедливим щодо турецького населення імперії.
Провів ряд реформ у галузі права, мови, культури і побуту. Дотримувався політики дружби з СРСР, вважаючи її необхідною гарантією незалежності Туреччини. Ініціатор укладення договорів Туреччини з РСФРР (16 березня 1921) та Закавказькими радянськими республіками (13 жовтня 1921). Вів переговори з Надзвичайною місією УРСР до Туреччини на чолі з М. В. Фрунзе, внаслідок чого в Анкарі 2 січня 1922 було підписано договір про дружбу і братерство між Туреччиною та УРСР. 17 грудня 1925 року уклав договір про нейтралітет між Туреччиною та СРСР.
29 лютого 1924 відбулася остання традиційна церемонія п'ятничного відвідування останнім халіфом Туреччини мечеті в Константинополі. Наступного дня, відкриваючи чергове засідання Великих національних зборів Туреччини, Мустафа Кемаль вимовив обвинувальну промову з приводу вікового використання ісламської релігії як політичного інструменту, зажадав повернути її «істинному призначенню», терміново і найрішучішим чином врятувати «священні релігійні цінності» від різного роду «темних цілей і прагнень». 3 березня на засіданні Великих національних зборів Туреччини під головуванням М. Кемаля були прийнято, серед інших, закони про скасування в Туреччині шаріатського судочинства, передачу вакуфного майна в розпорядження створюваного генерального управліннями вакуфом.
Також передбачалася передача всіх наукових та навчальних закладів у розпорядження міністерства освіти, створення єдиної світської системи національної освіти. Дані розпорядження поширювалися і на іноземні навчальні заклади, і на школи національних меншин.
Перетворення в правовій сфері:
У 1926 прийнятий новий Цивільний кодекс, де встановлювалися ліберальні світські принципи цивільного права, визначалися поняття власності, володіння нерухомим майном — приватне, спільне і т. д. Кодекс був переписаний з тексту швейцарського цивільного кодексу, тоді — найпрогресивнішого в Європі. Таким чином пішов у минуле Меджелле — звід османських законів, а також Земельний кодекс 1858 року.
Ататюрк двічі, 24 квітня 1920 року і 13 серпня 1923 року, обирався на пост спікера ВНЗТ. Цей пост поєднував у собі пости глав держави і уряду. 29 жовтня 1923 року проголошена республіка Туреччина, і Ататюрка обрали першим її президентом. Відповідно до конституції, вибори президента країни проводилися раз на чотири роки, і Великі Національні Збори Туреччини обирали Ататюрка на цей пост в 1927, 1931 і 1935 роках. 24 листопада 1934 року турецький парламент присвоїв йому прізвище «Ататюрк» («батько турків» або «великий турок», самі турки віддають перевагу другому варіанту перекладу).
В аграрній політиці держава розподіляла серед безземельних і малоземельних селян націоналізовану державну вакуфну власність, а також землі християн, що померли або залишили Туреччину. Після курдського повстання шейха Саїда були прийняті закони про скасування натурального податку ашариту та ліквідації іноземної тютюнової фірми «Режі» (1925). Держава заохочувала створення сільськогосподарських кооперативів.
Одним з основних перетворень Кемаля на початковому етапі становлення нової держави стала економічна політика, яка визначалася нерозвиненістю її соціально-економічної структури. З 14 млн населення близько 77 % проживало в селах, 81,6 % було зайнято в сільському господарстві, 5,6 % — у промисловості, 4,8 % — в торгівлі і 7 % — у сфері послуг. Частка сільського господарства в національному доході становила 67 %, промисловості — 10 %. Більша частина залізниць залишалася в руках іноземців. У банківській справі, страхових компаніях, муніципальних підприємствах, в гірничодобувних підприємствах також панував іноземний капітал. Функції Центрального Банку виконував Оттоманський банк, контрольований британським та французьким капіталом. Місцева промисловість за окремим винятком була представлена ремеслом і дрібними кустарними промислами.
У 1924 за підтримки Кемаля і низки депутатів Меджлісу був заснований Діловий банк. Вже в перші роки діяльності він став власником 40 % акцій компанії «Тюрк тельсіз телефон Таш», побудував найбільший тоді в Анкарі готель «Анкара-палас», купив і реорганізував фабрику вовняних тканин, надав кредити кільком Анкарським торговцям, які постачали на експорт тіфтік і вовну.
Найважливіше значення мав Закон про заохочення промисловості, який набув чинності з 1 липня 1927 року. Відтепер промисловець, що мав намір будувати підприємство, міг отримати безоплатно земельну ділянку до 10 га. Він звільнявся від податків на криті приміщення, на земельну ділянку, на прибуток тощо. На матеріали, імпортовані для будівництва та виробничої діяльності підприємства, не накладалися митні збори та податки. У перший рік виробничої діяльності кожного підприємства на вартість продукції, що вироблялася, встановлювалася премія в 10 % вартості.
Для підтримки курсу турецької ліри і торгівлі валютою в березні 1930 р. був заснований тимчасовий консорціум, до якого увійшли всі найбільші національні та іноземні банки, що діяли в Стамбулі, а також міністерство фінансів Туреччини. Через шість місяців після створення консорціуму було надано право емісії. Подальшим кроком в упорядкуванні грошової системи і регулювання курсу турецької ліри стало заснування в липні 1930 року Центрального банку, який розпочав свою діяльність у жовтні наступного року. З початком діяльності нового банку консорціум був ліквідований, а право емісії перейшло до Центрального банку. Таким чином, Оттоманський банк перестав грати домінуючу роль у турецькій фінансовій системі.
У 1920 турецька мова містила лише 20 відсотків слів тюркського походження. Решта були арабські, перські, французькі. Внаслідок проведеної Ататюрком мовної реформи, у 1980 в турецькій мові залишилося 10 відсотків слів іншомовного походження. Розвиток йшов шляхом відновлення давно забутих слів, осучаснення їх і навіть надання нового змісту[13]. Реформа включала також перехід з арабського письма, яке погано підходило для відображення турецької фонетики, на латинську абетку.
У прагненні очистити в етнічному та релігійному відношенні Анатолію та вважаючи християн неблагонадійними, молодотурецька влада під проводом Ататюрка розпочала етнічні чистки, спрямовані проти грецького та вірменського населення Понтійської області, які згодом переросли у геноциди понтійського та вірменського народів.[джерело?]
Згідно з Ататюрком, елементами, які зміцнюють турецький націоналізм і єдність нації, є:
У рамках цих концепцій, громадянство було законодавчо ототожнено з етнічністю, і всі жителі країни, включаючи курдів, що становили понад 20 відсотків населення, були оголошені турками. Всі мови, крім турецької, були заборонені. Вся система освіти базувалася на вихованні духу турецької національної єдності. Ці постулати були проголошені в конституції 1924 року, зокрема в статтях 68, 69, 70, 80. Таким чином, націоналізм Ататюрка протиставляв себе не сусідам, а національним меншинам Туреччини, які намагалися зберегти свою культуру і традиції: Ататюрк послідовно будував моноетнічну державу, силою насаджуючи турецьку ідентичність і піддаючи дискримінації тих, хто намагався відстоювати свою самобутність.
Гаслом турецького націоналізму стала фраза Ататюрка: Я щасливий говорити: «я турок!» (тур. Ne mutlu Türküm diyene!) Цей вислів понині написано на стінах, пам'ятниках, рекламних щитах і навіть на горах.
Складніше було з релігійними меншинами (вірменами, греками та євреями), яким Лозаннський договір гарантував можливість створювати власні організації та навчальні заклади, а також користуватися національною мовою. Однак Ататюрк не мав наміру сумлінно виконувати ці пункти договору. Була розпочата кампанія з насадження турецької мови в побуті національних меншин, під гаслом: «громадянине, говори по-турецьки!»; Від євреїв, наприклад, наполегливо вимагали, аби вони відмовилися од рідної мови джудесмо (ладіно) і перейшли на турецьку, що розглядалось як свідчення лояльності державі. Одночасно держава закликала представників релігійних меншин «стати справжніми турками» і на підтвердження цього добровільно відмовитися від прав, гарантованих їм у Лозанні.
Стосовно євреїв це було досягнуто тим, що в лютому 1926 року газети опублікували відповідну телеграму, нібито послану 300 турецькими євреями в Іспанію (при цьому ні автори, ні адресати телеграми так ніколи і не були названі). Хоча телеграма була відверто фальшивою, євреї не посміли її спростувати. У результаті була ліквідована автономія єврейської громади в Туреччині; її єврейським організаціям і установам довелося припинити або значною мірою згорнути свою діяльність. Їм також суворо заборонялося підтримувати зв'язки з єврейськими громадами в інших країнах або брати участь у роботі міжнародних єврейських об'єднань. Було фактично ліквідовано єврейську національно-релігійну освіту: скасовано уроки єврейської традиції та історії, а вивчення івриту зведено до мінімуму, необхідного для читання молитов. Євреїв не приймали на службу в державні установи, а тих, хто працював у них раніше, при Ататюрку звільнили; в армії євреїв не брали в офіцери і навіть не довіряли їм зброї — військову повинність вони відбували у трудових батальйонах.
 | Цей розділ не містить посилань на джерела. (жовтень 2022) |
Після винищення і вигнання християнського населення Анатолії, курди залишалися єдиним великим нетурецьким етносом на території Турецької республіки. Під час Війни за незалежність Ататюрк обіцяв курдам національні права і автономію, за що й отримав їхню підтримку. Але відразу після перемоги ці обіцянки були забуті. Утворені на початку 20-х рр. курдські громадські організації (такі, як зокрема товариство курдських офіцерів «Азаді», Курдська радикальна партія, «Курдська партія») були розгромлені і оголошені поза законом.
У лютому 1925 почалося масове національне повстання курдів, очолене шейхом суфійського ордену Накшбанді Саїдом Пірані. У середині квітня повстанцям було завдано рішучої поразки в Генчській долині, керівники повстання на чолі з шейхом Саїдом потрапили в полон і були повішені в Діярбакирі.
Ататюрк відповів на повстання терором. 4 березня були засновані військово-польові суди («суди незалежності»), на чолі яких поставлений Ісмет Іненю.
Суди карали за найменші прояви співчуття до курдів: полковник Алі-Рухи отримав сім років позбавлення волі за висловлені ним в кафе симпатії до курдів, журналіст Уджузу був засуджений до багаторічного ув'язнення за співчуття Алі-Рухи. Придушення повстання супроводжувалося масовими вбивствами і депортаціями мирних жителів; було знищено близько 206 курдських сіл з 8758 будинками, і вбито понад 15 тисяч жителів. За словами сучасника, «турки Мустафи Кемаля в жадобі помсти вбивали курдів з тією ж жорстокістю і лютістю, з якою турки султана вбивали греків, вірмен, болгар». Стан облоги на курдських територіях продовжувався багато років поспіль. Було заборонено використання курдської мови в громадських місцях, носіння національного одягу. Книги курдською мовою конфісковували і спалювалися. Слова «курд» і «Курдистан» були вилучені з підручників, а самі курди оголошені «гірськими турками», які з невідомої науці причини забули свою турецьку ідентичність. У 1934 прийнятий «Закон про переселення» (№ 2510), за яким міністр внутрішніх справ отримав право змінювати місце проживання різних народностей країни в залежності від того, наскільки вони «адаптувалися до турецької культури». У результаті тисячі курдів були переселені на захід Туреччини; на їх місце заселялися боснійці, албанці та ін.
Відкриваючи засідання меджлісу в 1936 заявив, що з усіх проблем, що стоять перед країною, чи не найважливішою є курдська, і закликав «покінчити з нею раз і назавжди».
Проте репресії не зупинили повстанського руху: відбулося Араратське повстання 1927—1930 року на чолі з полковником Іхсанов Нурі-пашею, що проголосив в Араратських горах курдську республіку. Нове повстання почалось в 1936 році в районі Дерсіму, населеному курдами-Заза (алавітами), і користувався до того часу значною самостійністю. За пропозицією Ататюрка, питання про «умиротворення» Дерсіму включили до порядку денного ВНЗТ, підсумком чого стало рішення про його перетворення у вілайєт з особливим режимом і перейменування в Тунджелі. Главою особливої зони був призначений генерал Альпдоган. Вождь дерсімських курдів Сеїд Реза направив йому листа з вимогою скасування нового закону; у відповідь, проти дерсімців були спрямовані жандармерія, війська і 10 літаків, які почали бомбардування району. Курдських жінок і дітей, які переховувалися в печерах, замуровували там наглухо або душили димом. Тих, хто вибирався кололи багнетами. Всього, за даними антрополога Мартіна Ван Брюйніссена, загинуло до 10 % населення Дерсіму. Однак дерсімці продовжували повстання протягом двох років. У вересні 1937 Сеїда Резу виманили у Ерзінджан нібито для переговорів, схопили і повісили; але тільки через рік опір дерсімців було остаточно зламано.
29 січня 1923 одружився з Латіфе Ушаклигіль. Шлюб Ататюрка і Латіфе-ханим, яка супроводжувала засновника Турецької республіки у багатьох поїздках по країні, закінчився 5 серпня 1925. Причини розлучення невідомі. Рідних дітей у нього не було, зате він узяв 7 прийомних дочок (Афету, Сабіху, Фікрят, Юлкю, Небіе, Рукіе, Зехру) і сина (Мустафу), а також узяв на піклування двох хлопчиків-сиріт (Абдуррахмана та Ісхана). Усім прийомним дітям Ататюрк забезпечив хороше майбутнє. Одна з прийомних дочок Ататюрка стала істориком, інша — першою турецькою жінкою-льотчиком. Кар'єри дочок Ататюрка служили широко пропагованими прикладами емансипації турецької жінки.
Після смерті Мустафи Кемаля навколо його особи було створено цілий культ — в кожному місті Туреччини стоїть пам'ятник Ататюрку, його портрети висять в усіх державних установах, на честь Кемаля названий найбільший в країні аеропорт. Крім того в Туреччині законом передбачене покарання за очорнення біографії Ататюрка. Також важливим є День пам'яті Мустафи Кемаля Ататюрка, 10 листопада (день його смерті). Кожного року цього дня о 9:05, в точний час смерті Мустафи Кемаля, в країні оголошується хвилина мовчання. Крім того протягом цього дня в країні закриті розважальні центри, а по телебаченню демонструються документальні фільми про Ататюрка[17].
Постать Ататюрка залишається центральною в історичній пам'яті Туреччини, а кемалізм досі вважається офіційною ідеологією Туреччини, але в дійсності уже з 1980-х почався відхід від закладених ним принципів — зокрема в 1982 релігійне виховання стало обов'язковим у державних школах, що означало досить серйозний розрив із кемалістським секуляризмом[18]. Надалі цей відхід лише поглиблювався, особливо після приходу в 2002 до влади помірковано ісламістської Партії справедливості та розвитку, у якій кемалісти склали одну з основних політичних опозицій[19]. Конфлікт влади з кемалізмом загострився під час протестів на площі Таксім, коли Ердоган у парламенті неявно назвав Мустафу Кемаля і Ісмета Іненю «двома пияками»[20].
Та попри відмову від багатьох принципів кемалізму, закладених у фундамент Турецької республіки, до рішучого розриву з пам'яттю про Ататюрка все ще не доходить.
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
