Кумульське ханство

Кумульське ханство — напівавтономне феодальне тюркське ханство (еквівалент хошуну в Монголії^[1]) в імперії династії Цін, а потім Республіці Китай, доки воно не було скасовано губернатором Сіньцзяну Цзінь Шуренем у 1930 році. Ханство було розташоване на території сучасної префектури Хамі в Сіньцзяні.

Кумульське ханство уйг. قۇمۇل خانلىقى‎ ← 1696 – 1930 → Столиця Кумул Релігія іслам Населення Уйгури Форма правління Монархія

Історія

Хани Кумула були прямими нащадками ханів Чагатайського ханства і, таким чином, останніми нащадками Монгольської імперії.

У 1513 році Династія Мін встановила данницькі відносини з Турпанським ханством. Це поклало край пануванню держави Кара-Дел після його завоювання Мансур-ханом у Мін-Турпанському конфлікті. Турпанське ханство платило данину Мін. Під керівництвом султана Саїд-Баба-хана ханство підтримало китайських мусульман, лоялістів Мін під час повстання Мілаїнів у 1646 роціпроти династії Цін.

Починаючи з 1647 року, після поразки лоялістів Мін, під час якої князь Кумула Турумтай був убитий від рук військ Цін, Кумул підкорився Ціну та надсилав данину. Ханство потрапило під владу Цін і залишилося ханством як частина імперії Цін. У 1696 році під час Ойратсько-манчжурської воєн Абдулла Бег Тархан (син правителя Кумула Мухаммеда Шах-і-Бега Тархана) отримав титул «Джасак Тархан», правителя Хамі після підпорядкування Ціну як васалу.

Ханство воювало проти джунгарів на боці Цин. Кумул продовжував залишатися васальним ханством, коли Сіньцзян був перетворений на провінцію в 1884 році після дунганського повстання.^[2]

Хани також отримали титул Циньван (князя першого рангу) імперії Цін. Цинський суд надавав ханам величезну владу, за винятком виконання страти, яку мав дозволити китайський чиновник, призначений у Кумулі.^[3][4] Хани офіційно були васалами імператора Китаю, і кожні шість років повинні були відвідувати Пекін, щоб бути слугами імператора протягом 40 днів.^[5][6]

Воно також було відоме як князівство Кумул, а китайці називали його Хамі.^[7] Хани дружньо ставилися до китайського правління та влади.^[8]

Хан Мухаммед і його син і наступник Хан Максуд Шах обклали своїх підданих великими податками та вимагали примусову працю, що призвело до двох повстань проти його правління в 1907 і 1912 роках^[9].

При дворі хану допомагав канцлер/візир/головний міністр. Канцлером останнього хана, Максуд-шаха, був Юлбарс-хан, тигровий принц Хамі.^[10]

Хан сплачував Урумчі невелику щорічну данину, а натомість уряд Сіньцзяну виплачував йому офіційну субсидію у розмірі 1200 срібних таелів щороку — безсумнівно, на думку Ян Цзенсіня, досить мала сума для забезпечення подальшої покори стратегічно важливого ханства.^[11]

Ханьський губернатор Сіньцзяну Ян Цзенсінь був монархістом, толерував ханство та дружньо ставився до хана Максуд-шаха.

Приблизно в 1920-х роках японські секретні агенти почали досліджувати район Кумула.

Саме існування ханства завадило уйгурам повстати, оскільки ханство являло собою уряд, де правила особа їхньої етнічної приналежності та релігії. Ліквідація ханства призвела до кривавого повстання.^[12]

До 1928 року, незабаром після вбивства Ян Цзенсіня, було підраховано, що старіючий Максуд Шах правив населенням від 25 000 до 30 000 кумулліків. Хан відповідав за стягнення податків і відправлення правосуддя; його управління спиралося на двадцять одного бега, четверо з яких відповідали за сам Кумул, п'ять інших відповідали за села на рівнинах, а решта дванадцять керували гірськими регіонами Баркул і Карлик Таг. Максуд Шах також підтримував уйгурське ополчення, яке вважалося краще навченим, ніж його колега в переважно китайському Старому місті. Ґрунт оази був багатим і добре обробленим, а умови Кумулліків до 1929 року були відносно задоволеними та процвітаючими. За британськими місіонерами Мілдред Кейбл і Франческою Френч, обидві з яких особисто знали Максуд Шаха, подальше існування Кумульського ханства також мало психологічне значення для уйгурів Турфану та Тарімського басейну, які терпимо ставилися до китайського правління до тих пір, поки їхня власна резиденція уряду була міцно встановлена в Хамі під керівництвом хана Максуд Шаха, який досі носить гордий титул короля Гобі.^[13]

Після смерті Максуд-шаха в березні 1930 року Цзінь Шурен замінив ханство трьома звичайними провінційними адміністративними округами Хамі, Іхе та Іу. Це поклало початок Кумульському повстанню, під час якого Юлбарс-хан намагався відновити спадкоємця Насіра на престолі.^[14]

Список ханів

Список ханів Кумульського ханства:^[15]

Покоління	Ім'я	роки правління	інформації
1 покоління	Абдулла Бег 額貝都拉 é-bèi-dōu-lā	1697—1709	На 36-му році правління Кансі йому було присвоєно титул Джасаг Дархан першого рангу. Він помер на 48-му році правління Кансі.
2 покоління	Гапур Бег 郭帕 guō-pà,	1709—1711	Старший син Абдулла-бека. На 48-му році правління Кансі йому було присвоєно титул Джасаг Дархан першого рангу. Він помер на п'ятдесятому році правління Кансі.
3 покоління	Емін 額敏 É-mǐn	1711—1740	Старший син Гапур-бека. На п'ятдесятому році правління Кансі він успадкував титул Джасаг Дархана першого рангу. На п'ятому році правління Юнчжен він отримав звання Чженьго Гун (鎮國公) (князь, який охороняє державу); на 7-му році правління Юнчжена він отримав звання Гушань Бейзі (固山貝子) (Прапорний князь). На 5-му році правління Цяньлуна він помер.
4 покоління	Юсуф 玉素甫 Yù-sù-fǔ або Юсуп 玉素卜yù sù bǔ	1740-1767	Старший син Еміна. На п'ятому році правління Цяньлуна він успадкував титул Джасаг Чженго Гун. На 10-му році правління Цяньлуна його підвищили до Гушань Бейцзи. На 23-му році правління Цяньлуна йому було присвоєно титул Бейле Пінджі (貝勒品級). На 24-му році правління Цяньлуна йому було присвоєно титул Дуолуо Бейле (多羅貝勒) і титул Цзюньван Піньдзі (郡王品級). Помер у 12-му місяці 31-го року (січень 1767).
5 покоління	Ісхак 伊薩克 yī-sà-kè	1767—1780	Другий син Юсуфа. На 32-му році правління Цяньлуна він успадкував титул піндзі Джунван Джасаг Дуолуо Бейле. У 45-му році він помер.
6 покоління	Ардашир 額爾德錫爾 é-Ěr-dé-xī-ěr	1780-1813	Старший син Ішака. На 45-му році правління Цяньлуна він успадкував титул Цзюньван пінджі Джасаг дуолуо бейле. У 48-му році імператорським наказом йому було надано постійне престолонаслідування (всі його нащадки автоматично успадковували його титул). На 18-му році правління імператора Цзяціна він помер.
7 покоління	Башир 博錫爾 bó-xī-ěr	1813—1867	Син Ардашира. На 18-му році правління Цзяціна він успадкував (титули свого батька). На 12-му році правління Даогуана його підвищили до Дуолуо Цзюньвана 多羅郡王. На третьому році правління Сяньфена йому було присвоєно титул Ціньван 親王. На п'ятому році правління Тунчжі спалахнуло дунганське повстання, але він залишився вірним (Цин). На шостому році правління Тунчжі йому посмертно було присвоєно титул Хечжо Ціньван 和碩親王.
8 покоління	Мухаммад 賣哈莫特 mài-hǎ-mò-tè	1867—1882	Син Башира. На шостому році правління Тунчжі успадкував титул Джасаг Хешуо Цінван. На сьомому році правління Гуансюй він помер, не залишивши нікого, хто б успадкував його титул.
9 покоління	Максуд Шах 沙木胡索特 shā-mù-hú-suǒ-tè	1882—1930	Родинний племінник Мухаммеда. На восьмому році правління Гуансюй успадкував свої титули. На четвертому році правління Китайської республіки його платню цинвану подвоїли. У 19 році Китайської Республіки на шостому місяці на шостий день він помер від хвороби.
10 покоління	Насір 聶滋爾 niè-zī-ěr	1930-1934 роки	Другий син Максуд Шаха. У 19-му році Китайської Республіки на 9-му місяці на 13-й день він успадкував свої титули. На 23-му році Республіки він помер.
11 покоління	Башир 伯錫爾 bó-xī-ěr	1934—1949	Старший син Насіра. На 23-му році Республіки на четвертому місяці він успадкував свої титули. Його заарештували і відправили у в'язницю. У 1951 році він помер під час ув'язнення.

Див. також

• Тюркські народи
• Список тюркських династій і країн
• Династія Цін у Внутрішній Азії

Список літератури

1. 达远, 黄. 试论清代哈密回旗. 新疆大学中亚文化研究所.
2. James A. Millward (2007). Eurasian crossroads: a history of Xinjiang. Columbia University Press. с. 190. ISBN 978-0-231-13924-3. Процитовано 28 червня 2010.
3. Alexander Douglas Mitchell Carruthers; Jack Humphrey Miller (1914). Unknown Mongolia: a record of travel and exploration in north-west Mongolia and Dzungaria, Volume 2. Lippincott. с. 487. Процитовано 28 червня 2010.
4. Carruthers Douglas (2009). Unknown Mongoli: A Record of Travel and Exploration in North-West Mongolia and Dzungaria. BiblioBazaar, LLC. с. 487. ISBN 978-1-110-31384-6. Процитовано 28 червня 2010.
5. Alexander Douglas Mitchell Carruthers; Jack Humphrey Miller (1914). Unknown Mongolia: a record of travel and exploration in north-west Mongolia and Dzungaria, Volume 2. Lippincott. с. 489. Процитовано 28 червня 2010.
6. Alexander Mildred Cable; Francesca French (1944). The Gobi desert. Hodder and Stoughton. с. 134. Процитовано 28 червня 2010.
7. Reginald Charles Francis Schomberg (1933). Peaks and plains of central Asia. M. Hopkinson ltd. с. 78. Процитовано 28 червня 2010.
8. Royal Central Asian Society, Central Asian Society, London (1934). Journal of the Royal Central Asian Society, Volume 21. Royal Central Asian Society. с. 82. Процитовано 28 червня 2010.
9. S. Frederick Starr (2004). Xinjiang: China's Muslim borderland. M.E. Sharpe. с. 74. ISBN 0-7656-1318-2. Процитовано 28 червня 2010.
10. Kate James (2006). Women of the Gobi: Journeys on the Silk Road. Pluto Press Australia. с. 178. ISBN 1-86403-329-0. Процитовано 28 червня 2010.
11. Andrew D. W. Forbes (1986). Warlords and Muslims in Chinese Central Asia: a political history of Republican Sinkiang 1911-1949. Cambridge, England: CUP Archive. с. 247. ISBN 0-521-25514-7. Процитовано 28 червня 2010.
12. Andrew D. W. Forbes (1986). Warlords and Muslims in Chinese Central Asia: a political history of Republican Sinkiang 1911-1949. Cambridge, England: CUP Archive. с. 44. ISBN 0-521-25514-7. Процитовано 28 червня 2010.
13. Andrew D.W.Forbes «Warlords and Muslims in Chinese Central Asia» Cambridge University Press, Cambridge, 1986, page 44
14. James A. Millward (2007). Eurasian crossroads: a history of Xinjiang. Columbia University Press. с. 191. ISBN 978-0-231-13924-3. Процитовано 28 червня 2010.
15. 《清史稿》卷二百十一　表五十一／藩部世表三