Український правопис
правопис для української мови, система загальноприйнятих правил / З Вікіпедії, безкоштовно encyclopedia
Шановний Wikiwand AI, Давайте зробимо це простіше, відповівши на ключові запитання:
Чи можете ви надати найпопулярніші факти та статистику про Український правопис?
Підсумуйте цю статтю для 10-річної дитини
Український правопис — правопис для української мови, система загальноприйнятих правил, які визначають способи передавання мовлення на письмі.
До останньої чверті XIV ст. був поширений давньоукраїнський правопис[1]. Кирилична абетка загалом відповідала звуковому складу давньоукраїнської мови. Наприклад, правопис послідовно передавав м'якість і твердість звуків — після твердих приголосних завжди писали а, о, ы, оу, ъ, після м'яких приголосних писали ѧ, є, и, ю, ь. Літери ж, ч, ш, ц передавали м'які приголосні.
З XII ст. правопис зазнає змін: занепадають ъ та ь, виникає подвійне написання (чьто та что), замість цих літер уживаються о, е (хочьть і хочеть), губні й шиплячі починають утрачати м'якість (нове написання въсѣмъ замість вьсѣмь).
У XV — XVI ст. правопис письмових текстів змінюється відповідно до правил, розроблених у болгарському місті Тирнові книжниками під керівництвом патріарха Євтимія (другий південнослов'янський орфографічний вплив): у текстах насамперед конфесійного стилю з'являються форми твоа, всеа, ставляться знаки наголосу на початку та в кінці слова. Правила тирновської школи відображені в орфографії, яку нормалізував у праці «Грамматіка словєнска» Лаврентій Зизаній у 1596 р.
Від XVII ст. зміни в українському правописі відбуваються від «Грамматіки Славенския правилное Cѵнтаґма» Мелетія Смотрицького 1619 року, коли до абетки було офіційно введено літеру ґ, диграфи дж та дз, а також й, правопису «Граматики малоросійського наріччя» Олексія Павловського 1818 року, коли на позначення звуку [i] стала вживатися винятково літера і, правопису часопису «Русалка Днѣстровая» 1837 року, коли вперше було використано літеру є в її сучасному значенні, а також уперше введено диграфи йо, ьо, кулішівки 1856 року, коли вперше подовжені приголосні почали позначатися двома літерами (весіллє — зараз «весілля»), змін до кулішівки П. Житецького та К. Михальчука в «Записках Південно-Західного відділення Російського географічного товариства» в 1874—1875 рр., коли літера ї почала вживатися в її сьогоднішньому значенні, желехівки 1886 року з остаточним усталенням уживання літер е, є, и та апострофа в їхньому сьогоднішньому значенні, до правопису Бориса Грінченка (грінченківки) у «Словарі української мови» за 1907—1909 рр., що є основою сучасної орфографії.
Від початку XVIII ст. в більшості українських орфографічних систем використовується «гражданський шрифт» (спрощене написання літер кирилиці), лише Микола Гатцук у 1860 р. пропонував використовувати «допетрівську» кирилицю.
Як зазначено у передмові до українського правопису третього видання, воно «є органічним продовженням першого (1946) і другого (1960)». Орфографічна комісія при Відділенні літератури, мови й мистецтвознавства АН УРСР підготувала і 14 листопада 1989 р. затвердила третє видання (надруковане 1990 р.)»[2]. 8 червня 1992 р. Кабінет Міністрів України прийняв пропозицію Академії наук, Міністерства освіти і Міністерства культури України про запровадження в мовну практику, починаючи з 1992 року, правописних норм третього видання[3]. Надалі Видавництво «Наукова думка» НАН України перевидавало правопис. При цьому «спершу продовжували нумерувати стереотипні перевидання правопису (1993 року — 4-те видання, виправлене й доповнене, 1994-го видрукувано додатковий наклад із тими ж вихідними даними, 1996 — 5-те, стереотипне, 1997 — 6-те, стереотипне, 1998 — 7-ме, стереотипне), потім просто зазначали без нумерації, що перевидання стереотипне (1999, 2000, 2002, 2003, 2004, 2005), а в останніх (2007, 2008, 2010, 2012) бібліографічний опис взагалі відсутній»[2]. Відсутній бібліографічний опис й у чинної редакції правопису 2019 року[4].