Антикваріанізм
З Вікіпедії, безкоштовно encyclopedia
Антикваріані́зм (англ. antiquarianism) — дослідження реальності (переважно минулої) за матеріальними та нематеріальними фрагментами, «старожитностями». У римській античності термін «антикварій» (лат. antiquarius) означав як поціновувача та знавця старожитностей, так і фахівця зі стародавнього письма, переписувача та реставратора рукописів. Остання конотація була зафіксована в Кодексі Феодосія. Захоплення стародавніми текстами та взагалі свідоцтвами про минуле стало популярним заняттям інтелектуалів у Італії починаючи з XIV століття.
В епоху Відродження та Просвітництва (XV — початок XIX століття) антикваріанізм був самостійною дисципліною, частиною гуманістичного знання про світ і про історію. Основною працею антикварів (таких як Флавіо Бйондо й Конрад Геснер) було складання всеосяжного зводу знань, який будувався як нескінченний каталог усіх наявних деталей із досліджуваного питання. Антиквари вперше були змушені звернутися до критики історичних джерел, і згодом ці заняття зумовили появу археології, нумізматики, палеографії, сфрагістики[1]. У своїх історичних дослідженнях антиквари були схожі на ерудитів — публікаторів середньовічних джерел, що викликало критику просвітителів епохи енциклопедизму[2].
У XVI—XVII століттях представники антикваріанізму були зачинателями наукової думки, оскільки вирішували питання першорядного культурного значення. Ренесансне суспільство було орієнтоване на античну традицію, тому минуле було найважливішим джерелом легітимності як у політичній, так і в культурній та, навіть, технічній галузі. Антиквари могли надати докази права на престол, що було важливим у епоху становлення абсолютизму та перших національних держав. Ерудити-гуманісти відіграли величезну роль у богословських суперечках Реформації та Контрреформації. Католицькі теологи зверталися до святоотцівської спадщини та церковної історії; церковні антиквари змушені були працювати також у сфері східної філології та біблійної герменевтики, які стали найбільш інноваційними в гуманітарній галузі того часу. Навіть після початку наукової революції XVII століття антикварні дослідження та експериментальне природознавство не відділялися одне від одного, тому в обох сферах могли однаково успішно працювати навіть такі творці сучасної науки як Ньютон і Ляйбніц. Антикварна ерудиція застосовувала емпіричний метод досліджень, який був зорієнтований минуле у всій його повноті[3]. Роберт Гук для емпіричного пізнання природи використовував поняття «natural antiquary»[4].
Антикварна історія та природничо-історичні дослідження стали поступово розповсюджуватися до початку XVIII століття. На їхній основі виникли нові гуманітарні та природничі науки[1]. До кінця XX століття антикваріанство протиставлялося сучасній науці. За словами П. Міллера та Ф. Луї, воно проявлялося в «дилетантизмі та донауковій поліматії», але поступово стало сприйматися й вивчатися як галузь, у якій сформувалися сучасні історичні дисципліни й музейні практики[5].