Ян Болеслав Луцкевич

Ян Болеслав Луцкевич (пол. Jan Bolesław Łuckiewicz, біл. Ян Баляслаў Луцкевіч; 16 травня 1831 — 4 вересня 1895, Мінськ) — капітан Російської імператорської армії, учасник Кримської війни, батько білоруських національних діячів Івана й Антона Луцкевичів.

Ян Болеслав Луцкевич
Народився	16 травня 1831(1831-05-16) Російська імперія
Помер	4 вересня 1895(1895-09-04) (64 роки) Мінськ, Мінський повіт, Мінська губернія, Російська імперія
Поховання	Кальварійське кладовищеd
Громадянство	Російська імперія
Діяльність	військовослужбовець
Знання мов	польська і російська
Військове звання	капітан
Конфесія	католицтво
Батько	Юхим Луцкевич
У шлюбі з	Казимира Осецимська, Софія Личковська
Діти	Луцькевич Іван Іванович, Луцкевич Антон Іванович
Нагороди	Орден Святої Анни

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Луцкевич.

Біографія

Могила Яна Болеслава Луцкевича на Кальварійському цвинтарі

Виходець з давнього, але обіднілого й спольщеного католицького шляхетського роду герба Новина з Мінщини. Земельних володінь не мав. За бойові заслуги під час оборони Севастополя вшанований орденами святого Георгія і святої Анни та 2 медалями. На війні зазнав поранення і був демобілізований з армії.

У 1860-их роках орендував маєток Тарасевичі в Бобруйському повіті, що належав пану Войниловичу. На цю ж пору припадає знайомство Яна Луцкевича з білоруським поетом Вінцентом Дуніним-Мартинкевичем, з котрим надалі він підтримував приятельські стосунки. Останній, мешкаючи по сусідству в селі Коритне, присвятив йому вірш «Заўтра Спаса, кажуць людзе» (1868). Родина, бодай і польськомовна, не цуралася білорущини; за словами А. Луцкевича, діти «шукали у школі дружби не паничів, а синів мужицьких».

Служив на Лібаво-Роменській залізниці, попервах у Шяуляї, а потім у Лієпаї. Двічі брав шлюб. Уперше обвінчався 24 червня 1874 року з Казимирою Осецимською, у них народились дві доньки: Станіслава (1877—1953) і Марія Алоїза (1876—1914). Пані Казимира померла в 1878 або на початку 1879 при пологах. Передчуваючи відхід з життя, вона попрохала свою подругу Софію Емериківну Личковську взяти під опіку двох доньок, тобто по суті вийти заміж за Яна, що власне і сталось весною 1880.

Нова дружина була дочкою власника невеликого фільварка Ракутівщина — того самого, де в 1911 році гостюватиме Максим Богданович. Жінка дарувала п'ятеро дітей: Ян Герман (Іван; 1881—1919), Вікторія (померла в дитинстві), Антон (1884—1942), Емілія (1886—1974) і Стефан (1889—1947). Останній був названий на честь дядька — Стефана Луцкевича, загиблого учасника Січневого повстання.

Помер у 1895 році в Мінську. Похований на Кальварійському цвинтарі.

Посилання

• Крывіцкі Л. Нельга абысці маўчаннем // Спадчына. — 1991. — № 1. — С. 10-17.
• Сідарэвіч А. М. Сям’я Луцкевічаў: у якіх умовах гадаваліся стваральнікі беларускай незалежнасці // nashaniva.by. — 2014. Архівовано з джерела 13 квітня 2021. Процитовано 13 квітня 2021.
• Тамковіч Ю. В. «Належаў да беларускіх гурткоў усюды, дзе такія былі» Малодшы Луцкевіч, брат Антона і Івана // ARCHE. — 2021. — № 2. — С. 32. Архівовано з джерела 16 листопада 2021. Процитовано 16 листопада 2021.