Стаханов Олексій Григорович

Олексі́й Григо́рович Стаха́нов (3 січня 1906(1906-01-03), Лугова (Липецька область), Орловська губернія — 5 листопада 1977(1977-11-05), Торез, Донецька область) — засновник стахановського руху (соціалістичне змагання) в промисловості і сільському господарстві, використаний для підвищення норм виробітку на 25–50 %. Депутат Верховної Ради СРСР 1-го скликання.

Олексій Григорович Стаханов
рос. Алексей Григорьевич Стаханов
Олексій Стаханов, 1936
Ім'я при народженні	Андрій Григорович Стаханов[1]
Народився	3 січня 1906(1906-01-03) Лугова (Липецька область), Лівенський повітd, Орловська губернія, Російська імперія
Помер	5 листопада 1977(1977-11-05) (71 рік) Торез, Донецька область, Українська РСР, СРСР ·розсіяний склероз
Країна	Російська імперія  СРСР
Діяльність	шахтар, працівник радянської номенклатури
Alma mater	Всесоюзна промислова академіяd
Знання мов	російська
Посада	депутат Верховної ради СРСР[d]
Партія	КПРС
Нагороди	Медаль «За доблесну працю (За військову доблесть)» Медаль «Ветеран праці» Нагрудний знак «Шахтарська слава» Нагрудний знак «Шахтарська слава» Нагрудний знак «Шахтарська слава»
Медіафайли у Вікісховищі

Біографія

Народився 21 грудня 1905 (3 січня 1906)(19060103) року в селянській родині в селі Лугова, тепер Орловська область, Росія. Трудову діяльність розпочав у 1917 році пастухом.

У 1927 році приїхав на Донбас (Кадіївка), де працював на шахті «Центральна-Ірміне». 1935 року йому доручено встановити рекорд видобутку вугілля і створено для цього відповідні умови: в ніч на 31 серпня за 6-годинну зміну він нарубав відбійним молотком 104 т вугілля, виконавши 14,5 норм. У цьому йому допомагала ціла група кріпильників.

Член ВКП(б) з 1936 року.

З 1937 року навчався у Промисловій академії. 1939 року отримав власний службовий автомобіль. Після закінчення Промакадемії (1941) на керівній роботі в промисловості: начальник шахти в Караганді, старший інженер і начальник відділу Міністерства вугільної промисловості СРСР.

З 1957 року знову в Донбасі: заступник керуючого вугільного тресту, помічник головного інженера шахтоуправління.

З 1974 року — на пенсії.

Достеменно не відомо, чи було Олексій його справжнім іменем. Є версії, що Стаханов насправді називався Олександр чи Андрій, але після помилки у газеті радянська влада видала новий паспорт і відмовилася визнавати цю помилку.^[2][3]

Помер 5 листопада 1977 року на 72-му році життя в психіатричній лікарні, куди потрапив від важких наслідків хронічного алкоголізму (розсіяний склероз з частковою втратою пам'яті, біла гарячка), до того переживши ще й інсульт. Він послизнувся на шкірці яблука, вдарився головою і помер, не приходячи до тями. Похований на міському кладовищі в місті Торезі (Чистякове) Донецької області^[4].

Нагороди

• Герой Соціалістичної Праці (23.09.1970)
• два ордени Леніна (8.12.1935, 23.09.1970)
• орден Трудового Червоного Прапора (29.08.1953)
• медаль «За трудову доблесть» (4.09.1948)

Примітки

1. Николай Троицкий. «Подвиг Стаханова. Мифы и реальность» (рос.)
2. Невідомий Стаханов^{[недоступне посилання з липня 2019]}
3. Знаменитый Стаханов закончил свои дни в психиатрической больнице [Архівовано 3 червня 2019 у Wayback Machine.](рос.)
4. Памятник на могиле А. Г. Стаханова — torez.info^{[недоступне посилання]}

Посилання

• Стаханов: міське ком'юніті

Джерела

• Стаханов Олексій // Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
• Васильєв В. Ю. Стаханов Олексій Григорович [Архівовано 18 квітня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 836. — ISBN 978-966-00-1290-5.