Loading AI tools
З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Нормати́вно-правови́й а́кт — офіційний письмовий документ, ухвалений уповноваженими на це суб’єктами правотворчості у визначеній формі та за встановленою процедурою, спрямований на встановлення, зміну або скасування норми права.
Іншими словами, нормативно-правовий акт — це документ, ухвалений у визначеному порядку компетентним органом публічної влади, у якому містяться норми права.
У правовій системі України нормативно-правовий акт є основним джерелом права.
Нормативно-правовим актам протистоять акти ненормативного характеру, що мають індивідуальне спрямування.
Для нормативних правових актів характерні такі ознаки. Вони:
Суб'єктами прийняття нормативних актів є народ, органи державної влади, територіальні громади, органи місцевого самоврядування, органи автономних утворень, можуть бути — громадські організації, підприємства і інші інституції, передбачені законодавством;
Нормативно-правові акти як офіційні письмові документи створюються відповідно до усталених вимог.
I. Зокрема, це вимоги щодо реквізитів, до яких належать, зокрема: назва акта (загальна та індивідуальна), вказівка на суб'єкта прийняття, предмет регулювання, дата і місце його прийняття, підпис відповідальної посадової особи.
II. Також це вимоги щодо структури нормативно-правового акта, що залежить від його особливостей, виду. Основні елементи:
III. Нормативні правові акти підлягають обов'язковій державній реєстрації[3] та обліку. Так, нормативно-правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, що стосуються прав, свобод і законних інтересів громадян або мають міжвідомчий характер, реєструються в Міністерстві юстиції України. В Україні створено Єдиний державний реєстр нормативних актів[4].
IV. Нормативно-правові акти створюються на основі правил юридичної техніки, які, зокрема, передбачають вимоги щодо мови (в тому числі щодо юридичної термінології), прийомів і засобів викладення тексту актів (юридичних конструкцій, дотримання законів логіки тощо)[5].
Нормативно-правові акти поділяють на закони та підзаконні нормативно-правові акти.
Закони — це нормативно-правові акти, що видаються законодавчими органами (у нашій державі — Верховною Радою України), мають вищу юридичну силу та регулюють найважливіші суспільні відносини.
Закони зазвичай поділяються на конституційні та звичайні.
Усі закони мають вищу юридичну силу, яка полягає у тому, що:
Підзаконні нормативно-правові акти — нормативно-правові акти уповноважених органів держави (їх посадових осіб) та інших суб'єктів, що приймають відповідно до законів і розвивають чи деталізують їх положення.
Існують різні класифікації таких актів. Зокрема, залежно від суб'єктів, що їх видали, виділяють такі види підзаконних нормативно-правових актів в Україні:
Нормативних актів досить багато, у зв'язку з чим вони потребують систематизації.
Систематизація нормативних актів — це діяльність з їх впорядкування та вдосконалення, приведення до певної внутрішньої узгодженості через створення нових документів чи збірників. Розрізняють інкорпорацію та кодифікацію як основні види систематизації актів.
Інкорпорація — вид систематизації нормативних актів, який полягає у зібранні їх у збірниках у певному порядку без зміни змісту. Критерії систематизації: хронологічний або алфавітний порядок, напрям діяльності, сфера суспільних відносин, тематика наукового дослідження тощо. Можна також назвати кілька видів інкорпорації: за юридичним значенням вона буває офіційна чи неофіційна; за обсягом — загальна, галузева, міжгалузева, спеціальна; за критерієм об'єднання — предметна, хронологічна, суб'єктивна.
Кодифікація — вид систематизації нормативних актів, що мають спільний предмет регулювання, який полягає у їх змістовній переробці (усунення розбіжностей і суперечностей, скасування застарілих норм) і створенні зведеного нормативного акта. Різновидами кодифікації є кодекс, статут, положення.
Кодекс — кодифікований акт, який забезпечує детальне правове регулювання певної сфери суспільних відносин і має структурний розподіл на частини, розділи, підрозділи, статті, що певною мірою відображають зміст тієї чи іншої галузі права. У сучасному законодавстві України існують: Кримінальний кодекс, Кодекс про адміністративні правопорушення, Сімейний кодекс, Кримінально-процесуальний кодекс, Земельний кодекс, Водний кодекс тощо.
Статути, положення — кодифіковані акти, в яких визначається статус певного виду державних організацій та органів.
Нормативний акт як джерело права має свої переваги і недоліки. Однак за допомогою писаного права досить зручно регулювати суспільні відносини. Тому в наш час[коли?] офіційні документи, що видаються державою, є основним або одним з основних джерел права практично у всіх правових системах світу. У разі відсутності внутрішніх регулюючих норм права, правовідносини вирішується на підставі міжнародних угод.
Порядок, терміни та умови оприлюднення і набрання чинності нормативно-правових актів регулюються Конституцією України та відповідним Указом Президента України[6]. Там вказано, що закони, інші акти Верховної Ради, Президента, Кабміну мають бути опубліковані в офіційних друкованих виданнях не пізніше, ніж через 15 днів після їх прийняття. До офіційних видань належать: Офіційний вісник України, Урядовий кур'єр, Голос України, Відомості Верховної Ради України, Офіційний вісник Президента України. В інших ЗМІ акти можуть бути надруковані лише після офіційного їх оприлюднення у вказаних вище виданнях.
Є акти, що призначенні для внутрішнього користування певних органів та установ. Їх дозволено не оприлюднювати в офіційних виданнях. Чинності вони набирають з моменту надсилання їх тим посадовим особам чи керівникам установ, підрозділів тощо, яких вони стосуються.
Дія закону (нормативно-правового акта) чи навіть окремої його норми права — це обов'язковість їх виконання (всіма) громадянами, посадовими особами, державними органами та іншими суб'єктами права стосовно певної сфери (виду) суспільних відносин, за певних обставин (ситуацій), протягом певного часу, на певній території (у певному просторі) та щодо конкретного кола суб'єктів права, тобто осіб, організацій (в широкому значенні цього слова), які наділені певними характеристиками.
Отже, межі дії нормативних актів (законів) чи окремих норм визначаються такими критеріями (параметрами):
Це твердження про межі дії не суперечить тому, що вже висловлювалось раніше, а саме — судженню про загальнообов'язковість правових норм як конститутивну органічну властивість права. Норми права обов'язкові до виконання лише в рамках, окреслених переліченими критеріями. Абсолютна ж, беззастережна «загальнообов'язковість» виключала б можливість функціонувати праву як системі, тобто:
Дія норми права (закону, нормативного акту) поширюється на певні суспільні відносини, що визначається галузевою приналежністю норми. Це так звана предметна дія. Дія норми права пов'язується з певними обставинами, що визначається гіпотезою норми. Це так звана конкретно-ситуаційна дія.
Її характеризують принаймні три показники:
Дія нормативного акта (чи його окремої частини) починається з моменту набрання ним чинності.
Термінологія
У законодавстві України на позначення цього моменту використовують такі терміни, як «набрання чинності», «набуття чинності», «введення в дію», «вступ в дію». Ці терміни містяться й у тексті Конституції України. У переважній більшості випадків усі перелічені терміни використовуються як синоніми.
Усі ці терміни зазвичай позначають одне поняття — початкову точку темпоральної дії/чинності нормативно-правового акта, тобто календарну дату, з якої починається юридична сила акта, тобто його владний регулятивний вплив на відносини, який полягає у «забезпечуваній державою формальній можливості використання або формальній необхідності виконання (дотримання) закріплених у ньому норм»[7].
Час від часу український законодавець вдається до розрізнення понять «набуття чинності» та «введення в дію» (див. рішення Конституційного Суду України № 21-рп/2010 від 06.10.2010 року [Архівовано 1 грудня 2016 у Wayback Machine.]), що відображає погляди на це питання, що не є усталеними в правовій доктрині. Іноді це призводить до істотних проблем у правовому регулюванні[8].
Поняття «введення нормативного акта в дію» має й інше, ширше значення — «завершальна стадія законодавчого процесу, що включає визначення порядку й умов набрання чинності законом, порядку й умов його впровадження в систему законодавства, а також порядку й умов застосування закону в цілому чи окремих його положень», комплекс заходів (організаційних, інформаційних, матеріально-технічних, фінансових, кадрових, техніко-юридичних тощо), які здійснюються для уможливлення функціонування такого акта[9].
Умови введення нормативного акта в дію визначаються в самому акті одночасно з його прийняттям, або окремим актом про введення відповідного акта в дію. Складні, великі за обсягом акти (конституційні закони, кодекси тощо) можуть бути введені в дію окремим актом.
Порядок набуття чинності
В Україні законодавець визначає три способи визначення моменту набрання чинності нормативно-правовим актом:
Як правило, названі способи як обов'язкову умову набрання чинності нормативно-правовим актом (і найбільш раннім можливим строком цього), визнають його офіційне опублікування[9].
Відповідно до ст. 57 Конституції України нормативно-правові акти, що визначають права й обов'язки громадян, не доведені до відома населення в установленому законом порядку, є нечинними і не мають діяти.
Законодавство України закріплює такі загальні правила набуття чинності нормативними актами:
Загалом порядок дії нормативно-правових актів закріплений, зокрема, в Конституції України (ст.ст. 57, 58, 94, 102, 117); Законах України «Про регламент Верховної ради України» [Архівовано 6 жовтня 2014 у Wayback Machine.](ст. 138.), «Про місцеве самоврядування в Україні» [Архівовано 12 червня 2014 у Wayback Machine.](ст.59), «Про місцеві державні адміністрації» [Архівовано 26 травня 2015 у Wayback Machine.](ст. 41), «Про Національний банк України» [Архівовано 7 червня 2014 у Wayback Machine.](ст. 56), «Про міжнародні договори України» [Архівовано 3 липня 2013 у Wayback Machine.] (ст. 14), Митним кодексом України [Архівовано 5 червня 2014 у Wayback Machine.] (ст. 9), в Положенні про порядок підготовки і внесення проєктів указів і розпоряджень Президента України, затвердженого Указом Президента України № 346/93 від 20.08.93 р. «Про порядок підготовки і внесення актів Президента України» [Архівовано 14 жовтня 2015 у Wayback Machine.]; в Указі Президента України № 503/97 від 10.06.97 р. «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» [Архівовано 14 лютого 2014 у Wayback Machine.]; в Указі Президента України № 493/92 від 03.10.92р. «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» [Архівовано 29 листопада 2013 у Wayback Machine.]; в Положенні про державну реєстрацію нормативних актів міністерств, інших органів державної виконавчої влади, органів господарського управління та контролю [Архівовано 5 серпня 2013 у Wayback Machine.], що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 22.12.92 р. № 731, Положення про порядок укладення, виконання та денонсації міжнародних договорів України міжвідомчого характеру [Архівовано 14 жовтня 2015 у Wayback Machine.], затверджене постановою Кабміну від 17.06.94 р. № 422.
Напрям темпоральної дії — часовий показник, що визначає дію нормативного акта стосовно юридичних фактів, правових відносин, які виникли до і після набуття ним чинності.
Темпоральна дія новоприйнятої норми відрізняється в залежності від того, одномоментні чи тривалі явища піддані правовому регулюванню. Відповідно вона може мати або два види: зворотну і перспективну (пряму) — стосовно одномоментних явищ, або три: зворотну (ретроактивну), негайну (пряму, звичайну) і перспективну (майбутню) — стосовно триваючих відносин. Відповідні напрями дії в часі має норма, що припиняє чинність — дострокове припинення, негайне припинення, ультра активність.
Загальна характеристика напрямів дії в часі нормативних актів
Лише щодо дії правових норм на триваючі відносини (2 і більше днів) можна говорити про такий вид темпоральної фактичної дії як негайна дія.
Негайна дія — це дія новоприйнятої норми на відносини (права і обов'язки), що тривають на момент набуття нею календарної чинності. Під негайною дією розуміється поширення дії норм, що містяться у новому нормативно-правовому акті на ті правові наслідки, які хоча й випливають з юридичних фактів, що виникли під час дії старого нормативного акта, проте настають уже після моменту набрання чинності новим. Іншими словами, норми нового акта з моменту набуття ними чинності діють на права й обов'язки учасників правовідносин, які виникли до цього моменту, змінюючи при цьому на майбутнє їх зміст, порядок реалізації тощо, або взагалі припиняючи їх.
Зворотна дія — це дія новоприйнятої норми на відносини (права і обов'язки), які завершилися на момент набуття нею календарної чинності. Згідно зі статтею 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Це така дія акту на відносини, що існували до його прийняття, за якої припускається, що новий нормативний акт існував на момент їх виникнення. Але бувають винятки, скажімо, у кримінальному, адміністративному законодавстві. Так, якщо нормативний акт, прийнятий після вчинення правопорушення, пом'якшує чи звільняє від юридичної відповідальності, то такий акт має зворотну силу, [7] а якщо встановлює чи обтяжує відповідальність — то не має. Так, згідно з КК (ст. 4) злочинність і караність діяння визначаються законом, який діяв на час вчинення цього діяння — це загальне правило.
Наприклад, Закон України "Про введення в дію Закону України «Про Державний бюджет України на 1997 рік» прийнято 15 серпня 1997 р. Але подивимось, коли введено в дію Закон про державний бюджет. Стаття 1 Закону про введення його в дію зазначає: "Закон України «Про Державний бюджет України на 1997 рік» набирає чинності з 1 січня 1997 р. в частині статей, що відповідають Закону України «Про порядок фінансування видатків з державного бюджету України у 1997 році до прийняття Закону України „Про Державний бюджет України на 1997 рік“, а решта — з 1 липня 1997 року…»[12].
Перспективною дією правових норм є їх поширення на будь-які юридичні факти, права і обов'язки учасників правовідносин, цілі правовідносини, які виникають після моменту набуття ними чинності. Перспективна дія норм має різні підвиди, які визначаються віддаленістю від указаного моменту тих явищ, на які розповсюджена їх дія: повна й обмежена (останній підвид може мати різні ступені). Указаний вид дії нововведених правових норм часто відбувається у поєднанні з переживаючою дією скасованих правових норм. Це означає звуження меж його дії (нового закону), але розширення меж дії старого закону. Проте він можливий і сам по собі — коли відповідні відносини стають предметом правового регулювання вперше.
Ультраактивна (переживаюча) дія норм скасованого нормативного акта — це їх дія після втрати календарної чинності таким актом. У процесі дії нормативного акта у часі іноді виникає особлива ситуація, яку умовно можна визначити як «залишкову дію чи залишкову силу закону». Наприклад у Законі України від 17 січня 2002 р. «Про особливості державного регулювання діяльності суб'єктів господарювання, пов'язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування»[13] (ст. 10 «Прикінцеві положення») зазначається: «Протягом одного календарного місяця з дня набрання чинності цим Законом суб'єкти господарювання, які були зареєстровані і здійснювали свою діяльність до набрання чинності цим Законом, здійснюють діяльність з виробництва, експорту, імпорту дисків для лазерних систем зчитування, експорту, імпорту обладнання та сировини для їх виробництва у порядку, що діяв до дня набрання чинності цим Законом»[14].
Закріплення в українському праві
Законодавство України (окрім деяких міжнародних договорів) не містить визначень жодного напрямку дії в часі нормативних актів. Проте окремі суперечливі визначення існують в практиці Конституційного Суду України.
З зазначеного питання є кілька рішень цього органу:
В зазначених рішеннях знайшли відбиття як викладений вище підхід до визначення напрямків дії в часі (правильніший), так і інший підхід, що свідчить про колізії в інтерпретації цього поняття в рішеннях КСУ. Згідно з цим другим підходом, зворотною дією вважається поширення нового нормативно-правового акта і на правовідносини, які завершилися до моменту набрання ним чинності, і на ті, що тривають на цей момент, а значить негайна означає — дію закону та іншого нормативно-правового акта на правовідносини, які виникли після набрання чинності цим нормативно-правовим актом. Відповідні корективи мають і визначення інших напрямків дії в часі[15].
Загальна характеристика
Цей принцип має багато назв: принцип неретроактивності, принцип «закон не має зворотної сили», lex retro non agit або lex ad preteraim non valet.
Принцип неретроактивності — принцип, за загальним правилом якого норма права не може мати зворотної дії в часі.
Принцип є важливим елементом принципів законності, правової визначеності.
Доктрина та законодавча практика знають різні можливі винятки з цього принципу. Такими винятками можуть бути: надання зворотної сили закону, що скасовує чи пом'якшує юридичну відповідальність особи, або закону, який встановлює сприятливіші умови для особи, або взагалі будь-якого закону за відповідною вказівкою законодавця.
Історія
Проблема «закон зворотної дії не має» є надзвичайно давньою — вона досліджувалася ще в Античності, звідки йдуть її історичні витоки, та Середньовіччі.
Вперше цей принцип простежується у промовах Цицерона. Відповідно до тодішніх поглядів на процес, новий закон не застосовувався до уже завершених правочинів, але застосовувався до усіх правочинів, що були в процесі, незалежно від часу виникнення вказаних правовідносин.
Під час пізньої Римської імперії Феодосій I в конституції 393 р. встановлює принцип незворотності кримінальних законів.
Пізніше з'являється т. зв. «Феодосійська норма», названа на честь імператора Феодосія II, яка вказувала, що дія будь-якого закону спрямована на майбутні відносини, якщо тільки законодавець не надав закону зворотної сили. Згодом ці положення дістали відображення і в Кодексі Юстиніана.
У ранньому Середньовіччі питання про дію закону в часі не піднімалося, адже основним джерелом права був звичай, що існував з давніх часів. Під час останнього етапу феодалізму принцип незворотності закону часто визнавався, але де-факто воля законодавця не мала обмежень. Наприклад, у Франції існували декларації — акти, які діяли зі зворотною силою через їх роз'яснювальний характер.
В епоху буржуазно-демократичних революцій їхні ідеологи виступали проти ретроактивних законів. Ці погляди відображені як у Декларації прав людини і громадянина 1789 р., так і у Французькій декларації прав людини і громадянина 1795 р., в якій було зазначено, що прийняття ретроактивного закону можна вважати злочином.
Важливий внесок у дослідження цього питання зробив Савіньї, який поділяв закони на дві групи: 1) ті, які регулювали процес набуття прав; 2) ті, які регулювали права, що вже існують. За його переконаннями, незворотність закону мала застосовуватися лише до першої групи законів. Савіньї вважав, що принцип незворотності закону полягає в наданні особі правової безпеки та збереженні її довіри до закону.
Отже, у різні періоди було різне ставлення до принципу про незворотність дії закону: від повного заперечення до покладення його застосування на розсуд законодавця, що було притаманне авторитарним та тоталітарним режимам.
Актуальність принципу незворотності дії закону в часі протягом багатьох століть постійно зростала, про це свідчить закріплення останнього в багатьох відомих документах: у Конституції Сполучених Штатів Америки (1787 р.), Французькій Декларації Прав Людини і Громадянина (1789 р.), Французькій Конституції (1791 р.).
Сьогодні він закріплений в конституціях більшості країн світу[16].
Закріплення в міжнародному праві
Принцип закріплений у Загальній декларації прав людини (1948 р.), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (1966 р.), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), Африканській хартії прав людини і народів (1981 р.), Арабській хартії прав людини (1994 р.) тощо.
Закріплення в українському праві
Першорядне значення має ст. 58 Конституції України, положення якої відтворені і в галузевому законодавстві: «Закони й інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують чи скасовують відповідальність особи.
Ніхто не може відповідати за діяння, які на момент їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення».
Таким чином в Україні винятком з принципу є дія нормативних актів, що пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Зазначені конституційні норми поширені на всі галузі права, види правопорушень і юридичної відповідальності, незалежно від галузі (позиція суддів Конституційного Суду України М. Козюбри, М. Савенка, В. Скоморохи).
Принцип неретроактивності нормативних актів закріплений у Розділі II Конституції України «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» у зв'язку з чим, в інтерпретації Конституційного Суду України, він поширюється лише на фізичних осіб (рішення від 9 лютого 1999 р. № 1-рп/99 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів).
Відповідно до позиції Конституційного Суду щодо юридичних осіб зворотна дія можлива (не тільки, коли скасовується або пом'якшується юридична відповідальність, а й у всіх інших випадках), але, зрозуміло, на підставі відповідної вказівки, яка зазвичай робиться на рівні окремого нормативного акта і стосується виключно дії його приписів[17].
Усі нормативно-правові акти за часовим критерієм, тобто тривалістю їх дії, законодавці поділяють на два види:
Дія нормативного акта у часі завершується з моменту припинення його дії — календарної дати, з якої нормативний акт остаточно втрачає чинність[18].
Виходячи з цього, можна виділити такі фактори (моменти), з настанням яких акт припиняє свою дію:
Публічно-правові спори щодо конституційності законів, міжнародних договорів, підзаконних актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України згідно зі ст. 14 Закону України від 16 жовтня 1996 року № 422/96-ВР «Про Конституційний Суд України». Відповідно до п.1 ч.2 ст.17 частини першої статті 171 та частини першої статті 171-1 Кодексу адміністративного судочинства України до юрисдикції адміністративних судів належить вирішення питання щодо законності (крім конституційності) підзаконних правових актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, а також законності та відповідності правовим актам вищої юридичної сили правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, інших суб'єктів владних повноважень.
Резолютивна частина постанови судового органу про визнання нормативно-правового акта незаконним або таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, і про визнання його не чинним невідкладно публікується відповідачем у виданні, в якому його було офіційно оприлюднено, після набрання постанови законної сили[23].
Нормативний акт, визнаний нечинним за судовим рішенням, може втрачати чинність принаймні з двох альтернативних моментів:
В Україні на 2014 рік існує здебільшого саме перший варіант.
Так, за рішенням Конституційного Суду України нормативно-правові акти втрачають чинність з дня ухвалення цього рішення. Проте, якщо КСУ надав своєму рішенню преюдиціальне значення, то, як правило, фактично акт втрачає своє реальне значення з більш ранньої дати в минулому.
Відповідно до правових позицій адміністративних судів нормативний акт, його окремі приписи, визнані нечинними цими судами, втрачає чинність з набранням законної сили рішенням суду[24].
І нарешті четверте: скасування рішення про державну реєстрацію; ця підстава врегульована такими нормативними актами: Постанова Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 року № 731, якою затверджено Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади (із змінами та доповненнями), Наказ Міністерства юстиції України від 31 липня 2000 року № 32/5, яким затверджено Порядок скасування рішення про державну реєстрацію нормативних актів, занесених до державного реєстру.
Скасування рішення про державну реєстрацію застосовується до нормативно-правових актів, які пройшли державну реєстрацію в Міністерстві юстиції України або його територіальних органах і є чинними на дату скасування рішення про державну реєстрацію, а також зареєстрованих нормативно-правових актів, визнаних судом незаконними або такими, що не відповідають правовому акту вищої юридичної сили, та нечинними.
Підставами для скасування рішення про державну реєстрацію нормативно-правового акта є:
Скасування рішення про державну реєстрацію нормативно-правового акта здійснює орган державної реєстрації, який здійснив державну реєстрацію цього акта[25].
У разі надходження до Міністерства юстиції України скарги на нормативно-правовий акт, зареєстрований територіальним органом Міністерства юстиції України, або в разі виявлення Міністерством юстиції України під час перевірки зареєстрованого територіальним органом Міністерства юстиції України нормативно-правового акта, що суперечить чинному законодавству, Міністерство юстиції України має право скасувати рішення про державну реєстрацію такого акта за встановленою процедурою.
Порядку скасування рішення про державну реєстрацію акту передує здійснення реєструючим органом наступних заходів: попередньо пропонується відповідному органу, привести акт у відповідність до законодавства шляхом внесення змін або визнати його таким, що втратив чинність, і відповідний нормативний акт в цей же термін подати на державну реєстрацію, при невиконанні такої вимоги, реєструючий орган самостійно скасовує рішення про державну реєстрацію цього нормативно-правового акту шляхом складання.
Скасування рішення про державну реєстрацію нормативно-правового акта здійснюється незалежно від часу його державної реєстрації.
Зупинення дії нормативного акта
Від припинення дії нормативно-правового акту в часі слід відрізняти зупинення дії в часі.
Зупинення дії нормативного акта — це тимчасове переривання його дії в часі — на певний визначений чи невизначений строк.
Зупинити дію акта має право як орган, що прийняв його, так і інший орган, уповноважений на це законом. Наприклад, згідно з п. 15 ст. 106 Конституції України Президент України зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності цій Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності[26].
Дія нормативно-правового акта у просторі — це здатність нормативно-правового акта створювати юридичні наслідки на певній території.
Дія нормативно-правового акта в просторі відбувається відповідно до територіальних і екстериторіальних принципів.
Територіальний принцип є основним принципом дії нормативного акта в просторі. Дія акта в межах усієї території відповідної держави пов'язана з концепцією державного суверенітету й обумовлена територіальним верховенством державної влади, необхідністю для тих, хто перебуває на території даної держави, підкорюватися створеним нею правовим нормам. Держава може встановлювати права та обов'язки для осіб, які перебувають на її території, а також визначати юридичний статус суб'єктів права і майна.
Слід звернути увагу, що окрім «традиційної» території держави в межах кордонів, до неї прирівнюються: космічні об'єкти під прапором і гербом держави; трубопроводи; підводні кабелі та нафтові морські вишки; повітряні, військові та торговельні судна у відкритому морі, які ходять під державним прапором; території дипломатичних представництв і консульств за кордоном.
Норми права (і, відповідно, закони, нормативно-правові акти) можуть розрізнятися між собою за просторовими сферами дії. Існує декілька варіантів дії норми права (закону) за масштабами охоплення території держави. Закон (норма права) може діяти відповідно до одного з наведених правил [27].
Екстратериторіальний принцип означає, що дія нормативних актів певної держави не обмежується її територією, а виходить за її кордони. Так, екстратериторіальну дію мають нормативні акти приватного права, які регулюють відносини за участю іноземного елементу (іноземців та іноземних юридичних осіб). Вихід за межі національних кордонів актів публічного права розглядається як виняток, який забезпечує реалізацію суверенних прав і інтересів держави. Наприклад, акти можуть діяти на:
За загальним правилом учасники приватноправових відносин мають автономію волі, тобто можуть самостійно здійснювати вибір права, що підлягає застосуванню до їх відносин[27].
Екстериторіальний принцип означає, що дія нормативних актів певної держави не поширюється на частину її території. Наприклад, подібна ситуація відбувається при спеціальному обмеженні суверенних прав держави на визначених територіях у силу їх зобов'язань згідно з міжнародним правом (наприклад, територія посольств, військових баз), а також у випадку військової окупації. Так, правом екстериторіальності користуються військові кораблі та літаки, що з дозволу певної держави перебувають на її території, але розглядаються як частина території іншої держави
Передусім з'ясуємо зміст поняття «простір» та його співвідношення з іншим поняттям — «територія». Як загальне родове поняття, що визначає межі дії закону ще за одним, просторовим параметром, виступає категорія «простір». Простір включає такі складові частини (сфери): сухопутний, водний, підземний, повітряний та космічний простір, а також морське дно. Термін «територія» за обсягом охоплюваного ним простору вживається в трьох значеннях:
До території держави (державної території) умовно відносять так звані «плавучі території», тобто такі, що законно несуть прапор своєї держави військові та торговельні судна, які знаходяться у відкритому морі і, з деякими винятками, в іноземних портах.
До території держави прирівнюються повітряні та космічні апарати, що мають розпізнавальний знак своєї держави, а також деякі інші об'єкти (трубопроводи та інші споруди), які належать державі й знаходяться в межах так званої міжнародної території (відкрите море тощо).
Так, згідно зі ст. 12 Повітряного кодексу України «при виконанні повітряним судном польоту в міжнародному просторі над ним здійснює юрисдикцію протягом всього його польоту та держава, де зареєстровано повітряне судно. Перебуваючи у міжнародному повітряному просторі, повітряне судно є недоторканним і незалежним від будь-якої держави, за винятком тієї, де це повітряне судно зареєстровано, та підкоряється і діє на підставі лише її законів».
Отже, термін «територія» може вживатися у значенні, що наближається до поняття «простір», але все ж таки він не охоплює усі види середовища (наприклад, космічний простір — завжди простір, але ніколи не територія). Проте з метою розгляду проблеми про дію закону у просторі вони можуть вживатися як взаємозамінні.
Водний простір держави складається з: 1) вод річок, озер, штучних водосховищ, водних шляхів та інших водойм, які розташовані в межах суходільної території держави, а також 2) з морських внутрішніх та територіальних вод, які омивають узбережжя даної держави (до 12 морських миль; миля морська міжнародна дорівнює 1,852 км). Стосовно водного простору іноді за аналогією зі словом «територія» використовують термін «акваторія» (лат. aqua — вода), який має більш вузьке значення — це ділянка водної поверхні в певних межах (водний простір в межах кордонів порту, гідроаеродрому тощо).
Повітряний простір держави включає простір над її суходільною та водною територією. Побудований за типом слів «територія» та «акваторія» термін «аероторія», який іноді вживається, має суто спеціальне значення. Аероторія — це повітряний простір над аеродромом та прилеглою до нього місцевістю в радіусі близько 50 км.
Екстериторіальність (від лат. ех — префікс, що означає відокремлення, позбавлення, звільнення, зміну якості) випливає із дипломатичного імунітету (від лат. immunitas — звільнення, свобода). Дипломатичний імунітет — це сукупність привілеїв, що надаються певному колу осіб — громадянам іноземної держави на засадах взаємності. Проте екстериторіальність не вичерпує всього обсягу дипломатичного імунітету, оскільки йдеться лише про імунітет територій, територіальний імунітет. Можливий ще особистий імунітет, тобто імунітет осіб незалежно від конкретного місця — території їх знаходження.
Розрізняють такі види екстериторіальності (територіального імунітету):
Екстериторіальність (імунітет) дипломатичного представництва іноземної держави полягає в недоторканності приміщення дипломатичного представництва. Представники влади держави перебування не мають права проникати (проходити) в це приміщення інакше ніж за згодою глави дипломатичного представництва. Водночас представники влади держави перебування зобов'язані вживати всіх необхідних заходів для того, щоб забезпечити недоторканність приміщення дипломатичного представництва, його архівів та документів незалежно від місцезнаходження останніх. Аналогічні правила застосовуються й щодо консульських приміщень та архівів консульства. Приміщення представництва (власні та орендовані) звільняються від усіх податків, зборів та мита, крім тих, які є платою за конкретні види обслуговування.
Екстериторіальністю представництва тісно пов'язане з правом дипломатичного притулку, що практикується в деяких країнах, тобто надання захисту в дипломатичному або консульському представництві держави особам, які переслідуються за їх політичну або наукову діяльність (крім того, існує ще й територіальний притулок).
Екстериторіальність військових частин, літаків та кораблів, що перебувають на території іноземної держави за спеціальним дозволом. Отже, екстериторіальність за своїм змістом означає непоширення на ті чи інші спеціальні території держави законів цієї держави. Тут маємо своєрідну юридичну фікцію, коли якась частина території держави, не перестаючи нею бути, сприймається в певних межах як територія іншої держави (принаймні доти, доки там розташований відповідний спеціальний об'єкт — дипломатичне представництво тощо).
Дія нормативно-правового акта за колом осіб — це здатність акта створювати юридичні наслідки для певних суб'єктів права[28].
Дія закону за колом осіб визначається за такими правилами :
Відповідно, дію нормативно-правових актів за колом осіб можна класифікувати залежно від її обсягу:
Спеціальна дія
Нормативно-правові акти можуть поширюватися тільки на певну категорію осіб (спеціальних суб'єктів) унаслідок диференціації правового регулювання. Такий спеціальний характер можуть мати як закони, так і підзаконні нормативно-правові акти, які визначають правовий статус окремих категорій осіб (наприклад, правовий статус ветеранів війни, біженців, народних депутатів та депутатів місцевих рад, громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи)[29].
Обмежене коло адресатів мають також відомчі акти, дія яких спрямована лише на співробітників відомства (органу), яке видало нормативно-правовий акт, а також на підприємства, установи та організації, що входять до сфери його управління.
Відповідні вказівки про дію акта щодо певних категорій суб'єктів, якщо це необхідно, даються в самому акті. В цьому аспекті показовим є Закон України від 17 вересня 1992 р. «Про державну статистику» (в редакції Закону від 13 липня 2000 р.). У ст. 4 Закону зазначається, що суб'єктами, на яких поширюється його дія, є органи державної статистики та працівники, які від імені цих органів на постійній або тимчасовій основі беруть участь у проведенні статистичних спостережень; респонденти та користувачі даних статистичних спостережень.
Дія нормативних актів держави поширюється і на іноземних громадян та осіб без громадянства (апатридів), крім винятків, зокрема тих, які невіддільні від громадянства як особливого політико-правового зв'язку людини з конкретною державою, що знаходить вираз у взаємних правах та обов'язках.
Так, приміром, на іноземних громадян та осіб без громадянства не поширюється обов'язок військової служби у лавах Збройних Сил України; вони не можуть обирати та бути обраними до виборних державних органів, на виборні державні посади, а також до органів місцевого самоврядування; не можуть брати участь у всеукраїнських та місцевих референдумах, у дорадчих опитуваннях громадян (консультативних референдумах). Іноземні громадяни не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо згідно із законодавством призначення на ці посади або зайняття такою діяльністю обумовлено належністю до громадянства країни (України). Так, відповідно до Закону України «Про прокуратуру» прокурорами і слідчими можуть призначатися громадяни України (ст. 46). Але, наприклад, якщо Повітряний кодекс колишнього СРСР передбачав, що до складу екіпажу цивільних повітряних суден можуть входити лише громадяни СРСР, то Повітряний кодекс України такого застереження не містить.
У зв'язку з питанням про дію закону за колом осіб гостро стоїть специфічна проблема про подвійне громадянство, а саме: закон якої держави застосовувати до біпатридів? Відповідно до Закону України від 18 січня 2001 р. «Про громадянство України» (ст. 2) одним із принципів законодавства України про громадянство є принцип єдиного громадянства. Щоправда, Закон України від 8 жовтня 1991 р. «Про громадянство України», який втратив чинність у зв'язку з прийняттям вищевказаного Закону, передбачав існування подвійного громадянства на підставі двосторонніх міждержавних договорів.
Проживання або тимчасове перебування громадянина України за межами держави не позбавляє його громадянства України.
Параметри дії нормативно-правових актів за колом осіб визначаються за допомогою принципів персональної та територіальної юрисдикції.
Винятки дії актів за колом осіб спостерігаються стосовно осіб, які на підставі міжнародного чи національного права користуються імунітетами, зокрема, дипломатичним імунітетом — повним чи частковим звільненням від поширення на них дії загальних правових норм держави, де вони офіційно перебувають[30].
Дипломатичним імунітетом згідно з чинними законами та міжнародними договорами користуються посадовці міжнародних організацій та деякі інші категорії фізичних осіб, дружини (чоловіки) дипломатичних представників, їх неповнолітні діти, а також, згідно з міжнародним звичаєм, дорослі неодружені доньки дипломата, які проживають разом з ним і перебувають на його утриманні. В дещо меншому обсязі, ніж дипломатичні представники, дипломатичним імунітетом користуються консули. У внутрішньодержавному аспекті недоторканність як правовий інститут (переважно конституційно-правовий) випливає з відповідного загальносоціального права людини, яке набирає різного юридичного вигляду. В цьому контексті недоторканність переважно розуміється як свобода від довільного та необґрунтованого притягнення до юридичної, зокрема кримінальної, відповідальності, затримання та арешту. Недоторканність може бути загальною та спеціальною.
Загальна недоторканність поширюється на всіх людей в однаковому обсязі. Згідно зі ст. 29 Конституції України «кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність»[30].
Дія законів щодо громадян України, які знаходяться за кордоном, визначається за правилами відповідних галузей права.
Зокрема, у кримінальному праві діють такі правила:
Іноземні громадяни за злочини, вчинені за межами України, підлягають відповідальності за законом України у випадках, передбачених міжнародними договорами.
Проте із загальних правил є винятки, які мають два аспекти: міжнародно-правовий та внутрішньодержавний. В міжнародно-правовому аспекті таким винятком є інститут особистого імунітету від дії законів окремих осіб (про територіальний імунітет мова йшла у темі про екстериторіальність). У внутрішньодержавному аспекті йдеться про трансформацію зазначеного інституту у вигляді особистої правової недоторканності.
Міжнародно-правовий аспект представлений дипломатичним імунітетом та деякими його різновидами.
1. Дипломатичний імунітет, тобто імунітет дипломатичного представника іноземної держави. За набором (обсягом) привілеїв він виходить за межі лише особистої недоторканності.
Він включає такі основні привілеї: а) дипломатичний представник користується особистою недоторканністю — він не може бути арештований або затриманий, а держава країни перебування зобов'язана вживати всіх належних заходів до запобігання будь-якого посягання на його особу, свободу або гідність;
б) приміщення, в якому проживає дипломатичний представник, є недоторканним;
в) вилучення з-під кримінальної, адміністративної, цивільної юрисдикції, тобто непідсудність з відповідних категорій справ судам країни перебування (України). Це, звичайно, не означає абсолютної безкарності таких осіб у разі порушення ними законів.
Так, згідно з КК (ст. 6) питання про кримінальну відповідальність дипломатичних представників іноземних держав у разі вчинення ними злочину на території України вирішується дипломатичним шляхом.
Аналогічно вирішується питання й за КпАП (ст. 16). Юрисдикції суду України у цивільних справах ці особи підлягають лише у межах, визначених нормами міжнародного права або міжнародних договорів України. Імунітет від цивільної юрисдикції не поширюється на випадки, коли дипломатичні представники вступають у цивільно-правові відносини як приватні особи у зв'язку з діяльністю, що здійснюється ними за межами офіційних функцій;
г) звільнення від усіх прямих податків і зборів, за деякими винятками. Порушення дипломатичним представником законів країни перебування може бути підставою для оголошення його «небажаною особою» («persona non grata») та для вимоги про його відкликання.
2. Похідними від дипломатичного імунітету є деякі інші різновиди особистої недоторканності. В дещо меншому обсязі, ніж дипломатичні представники, дипломатичним імунітетом користуються консули. Дипломатичним імунітетом згідно з діючими законами та міжнародними договорами користуються також посадовці міжнародних організацій та деякі інші категорії фізичних осіб, дружини (чоловіки) дипломатичних представників, їх неповнолітні діти, а також, згідно з міжнародним звичаєм, дорослі неодружені доньки дипломата, які проживають разом з ним і перебувають на його утриманні.
У внутрішньодержавному аспекті недоторканність як правовий інститут (переважно конституційно-правовий) випливає з відповідного загальносоціального права людини, яке набирає різного юридичного вигляду. В цьому контексті недоторканність переважно розуміється як свобода від довільного та необґрунтованого притягнення до юридичної, зокрема кримінальної, відповідальності, затримання та арешту. Недоторканність може бути загальною та спеціальною.
Загальна недоторканність поширюється на всіх людей в однаковому обсязі. Згідно зі ст. 29 Конституції України «кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність».
Особиста недоторканність включає ряд гарантій та прав:
Спеціальна недоторканність — це недоторканність певних, визначених законом категорій посадових осіб. Спеціальна недоторканність в юридичному вигляді залежно від конкретної категорії осіб, яким вона надана, має різний обсяг та форми гарантування.
Депутатський імунітет, або депутатська недоторканність — це недоторканність особи — члена законодавчого органу, яка полягає в тому, що він не може бути притягнений до кримінальної відповідальності, затриманий чи заарештований без згоди законодавчого органу, тобто Верховної Ради (ст. 80 Конституції України, ст. 27 Закону України від 17 листопада 1992 р. «Про статус народного депутата України» (в редакції Закону від 22 березня 2001 р.).
Інститут недоторканності депутата весь час піддається серйозній та аргументованій критиці. Вже V грудні 1994 р. при обговоренні Верховною Радою проєкту Закону «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні» окреслювалось деяке несуттєве звуження обсягу депутатської недоторканності.
Особливо гострою була критика щодо недоторканності депутатів місцевих рад (місцевого самоврядування). За даними засобів масової інформації з посиланням на практику майже жодна рада не дає згоди на притягнення депутатів до кримінальної відповідальності. Лише за останні два роки в Україні понад тисячу депутатів різних рівнів скоїли злочини — і не були притягнуті до відповідальності, оскільки правоохоронні органи не отримали на це згоду відповідних рад. Результатом цього мабуть і стало те, що Верховна Рада у Законі від 11 липня 2002 р. «Про статус депутатів місцевих рад» вже не передбачила положень щодо депутатської недоторканності депутата місцевої ради.
Щодо недоторканності народних депутатів (членів Верховної Ради), то ця проблема надзвичайно загострилась у зв'язку зі справою Лазаренка, колишнього прем'єр-міністра, згоду на притягнення якого до кримінальної відповідальності Верховна Рада обговорювала 17 лютого 1999 р.
Тому не дивно, що одним з питань, винесених на всеукраїнський референдум (16 квітня 2000 р.), було таке: «Чи згодні Ви з необхідністю обмеження депутатської недоторканності народних депутатів України і вилученням у зв'язку з цим частини третьої статті 80 Конституції України: „Народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані?“»
Питання про обмеження особистої недоторканності будь-кого мало б вирішуватись у порядку, передбаченому ст. 29 Конституції України, тобто за вмотивованим рішенням суду. Що ж до народних депутатів — цим судом нехай була б найвища ланка у системі судів загальної юрисдикції — Верховний Суд України. Таке вирішення проблеми сприяло б чіткішому розмежуванню повноважень між гілками влади та виключало б можливість втручання органу законодавчої влади в сферу діяльності органів судової влади.
Президентський імунітет — це право недоторканності Президента України. Президент України користується правом недоторканності на час виконання повноважень (ст. 105 Конституції України).
Суддівський імунітет — це недоторканність судді. Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом (статті 126, 149 Конституції).
Імунітет деяких посадових осіб. Згідно із Законом України від 11 липня 1996 р. «Про Рахункову палату» кримінальну справу щодо Голови Рахункової палати, Першого заступника і заступника Голови, головних контролерів та Секретаря Рахункової палати може бути порушено лише Генеральним прокурором України (ст. 37 Закону).
Недоторканність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Уповноважений користується правом недоторканності на весь час своїх повноважень. Він не може бути без згоди Верховної Ради України притягнутий до кримінальної відповідальності або підданий заходам адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку, затриманий, заарештований, підданий обшуку, а також особистому огляду. Кримінальну справу проти уповноваженого може бути порушено лише Генеральним прокурором України (ст. 20 Закону України від 23 грудня 1997 р. «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини»).
На завершення розгляду теми про дію норм права у часі, просторі та за колом осіб слід звернути увагу ще на одну проблему, яка може при цьому виникнути. Йдеться про так звану колізію норм права, чи колізію законів (від лат. colisio — зіткнення). Колізія законів — розходження змісту (суперечність) двох або більше формально діючих нормативних актів, виданих з одного й того ж питання, тобто регулюють однакові правовідносини, але по-різному.
Колізія законів розв'язується шляхом вибору того нормативного акта, який має бути застосований до випадку, що розглядається. Залежно від характеру колізійної ситуації керуються такими правилами:
Конкретні вказівки щодо таких ситуацій дають, як уже зазначалось, спеціальні колізійні норми.
Колізійна норма — норма, що вказує, право якої держави повинно бути застосовано до цивільних, сімейних, трудових та інших правовідносин міжнародного характеру (або з так званим іноземним елементом).
Правовідносини носять міжнародний характер в таких випадках:
За наявності правовідносин такого роду перед судом чи іншим органом держави виникає питання про те, яке право належить застосувати до конкретних правовідносин — національне право відповідної держави (України) чи іноземне право? Це питання розв'язується на підставі колізійної норми, що міститься у внутрішньому, національному законодавстві України або міжнародному договорі. Колізійна норма формулюється звичайно у вигляді абстрактного правила, яке вказує не право будь-якої конкретної держави, а лише сам принцип, яким визначається право, що підлягає застосуванню. Це можуть бути:
Так, згідно зі ст. 8 КЗпП трудові відносини громадян України, які працюють за її межами, а також трудові відносини іноземних громадян, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях України, регулюються законодавством держави, в якій здійснене працевлаштування (наймання) працівника, та міжнародними договорами України.
Ряд норм з екстериторіальною специфікою містить ЦК 1963 p. в розділі VIII, присвяченому, зокрема, застосуванню цивільних законів іноземних держав і міжнародних договорів. Так, у ч. З ст. 569 зазначається: право власності на річ, що знаходиться в дорозі за зовнішньоторговельною угодою, визначається за законом країни, з якої цю річ відправлено, якщо інше не встановлено погодженням сторін (норма диспозитивна; резервне правило: закон місця відправлення речі). Статтею 569-4 ЦК 1963 p. передбачено: права і обов'язки сторін за зобов'язаннями, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, визначаються за законом країни, де мала місце дія чи інша обставина, що послужила підставою для вимоги про відшкодування шкоди (закон місця настання юридичного факту).
Згідно зі ст. 570 ЦК 1963 p. відносини зі спадкоємства визначаються за законом тієї країни, де спадкодавець мав останнє постійне місце проживання.
Угодою про порядок вирішення спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності (ратифікована Верховною Радою України 19 грудня 1992 р.) передбачені можливість і правила застосування цивільного законодавства однієї країни — учасниці Співдружності Незалежних Держав на території іншої держави — учасниці СНД.
Розгорнутий перелік правил, за якими на території України застосовується щодо різних ситуацій цивільне законодавство інших держав (в минулому союзних республік колишнього Союзу PCP) містить ст. 8 ЦК 1963 p.). Колізійні норми містить також Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» у ст. 6, яка називається «Договори (контракти) суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та право, що застосовується до них».
При розв'язанні колізії норм права (нормативно-правових актів) беруться до уваги такі фактори:
Нормативний акт — це прийнятий уповноваженим державним чи іншим органом у межах його компетенції офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, носить загальний чи локальний характер та застосовується неодноразово. Що ж до актів ненормативного характеру (індивідуальних актів), то вони породжують права і обов'язки тільки у того суб'єкта (чи визначеного ними певного кола суб'єктів), якому вони адресовані[31].
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.