Митрополи́т Йосафа́т Булга́к (біл. Ігнацій Іасафат Булгак, світське[2] Ігна́тій Булга́к гербу Сирокомля, пол. Jozafat Ignacy Bułhak herbu Syrokomla, лат. Josaphat Bulhak; 20 квітня 1758., Берестейське воєводство Великого Князівства Литовського провінції Речі Посполитої території сучасної Білорусі — 25 лютого (3 березня) 1838[1][2],Санкт-Петербург) — білоруський[1] церковний діяч, ієрарх унійної церкви в Російській імперії, чернець ЧСВВ, предстоятель греко-католицької церкви, доктор теології та доктор канонічного права, останній греко-католицький київський митрополит перед ліквідацією унійної ієрархії в 1838 р. владою Російської імперії на Наддніпрянщині[3].
Життєпис
Народився в шляхетній католицькій родині герба Сирокомля на теренах Берестейського воєводства Великого князівства Литовського[2]. Після захоплення останнього Російською імперією його білоруська родина була записана як «польські» поміщики Слонімського повіту Гродненської губернії Російської імперії[4].
У 1763–1774 рр. навчався у василіянській школі Свято-Успенського Жировицького монастиря Слонімського повіту Великого князівства Литовського[1][2].
У 1774 р. Ігнатій Булгак вступив у чернечий орден василіян (ЧСВВ)[1] та отримав ім'я Йосафат[2]. Викладав у монастирських школах в районі Беразвеччя (зараз м. Глибоке) і у Жировичах[2].
У 1782–1785 рр. здобув освіту в римській Папській Урбаніанській колегії Пропаганди Віри, де став доктором теологічних наук та доктором канонічного права[1][2].
27 березня 1785 р. отримав пресвітерські свячення[5][6]. Хіротонію на єпископство отримав з рук Теодосія Ростоцького, Симеона Млоцького та Стефана Левинського.
Від 1786 р. — єпископ пінський[3]. 24 квітня 1787 р. був офіційно номінований на єпископа[5], турово-пінський вікарний єпископ[4].
З 1789 р. — коад'ютор Пінської єпархії (пінсько-туровська дієцезія)[2][1].
У 1790–1799 рр. — єпископ туровський (пінсько-туровська дієцезія)[1][2].
У 1795 р. насильно усунутий Катериною II від церковного керівництва[3]; вікаріатства російською владою були закриті з відправленням керівництва вікаріату на пенсію[4].
У 1797 р. письмово звертався до папського нунція в Росії кардинала Лоренцо Літа[pl] про факти релігійної дискримінації Російській імперії над греко-католиками Київської та Пінської єпархій[3][2].
Від 12 жовтня 1798 р. до 1828 р. — єпископ берестейської дієцезії (з резиденцією в м. Новогрудок, а з 1810 р. — у Жировичах)[2][1][3][5] (Володимиро-Берестейського єпископства).
У 1804 р. — призначений членом Римо-католицької колегії в Петербурзі[4].
У 1814 р. — став адміністратором дієцезії Вільно[5].
Від 1817 року — митрополит Київський, Галицький і всієї Русі (унійний «Київський митрополит»[2] без права офіційного титулування повністю на теренах Російської імперії[3], до 1838 р.); від 27 січня 1817 р. — адміністратор Києво-Галицької архидієцезії[5]; затверджений Святим Престолом як «Апостольський делегат»[3]. Номінований російською владою без згоди Святого Престолу на «уніатського митрополита для Російської імперії»[7].
З 1818 р. — голова другого департаменту Римо-католицької духовної колегії, голова перетвореної цієї колегії з 1828 р. в окрему «особливу греко-уніатську колегію»[1][2] (до 1838 р.[7]). І з 1818 р. — єпископ дієцезії Вільно, від 22 серпня 1818 р. — архієпископ Києво-Галицької архидієцезії[5]. У 1818 р. — призначений віце-президентом Російського Біблійного товариства й був причетний до популяризації перекладу Святого Письма на польську мову для римо-католиків.
З середини 1822 р. відбулося посилення тенденцій внутрішньої політики[4] російських націоналістів з подальшою державною реформою щодо керування уніатською церквою 1828 р.[2][1], що призвело до зменшення ролі уніатської єпархії та особисто Йосафата Булгака. Його оточили відступниками, котрих об'єднувала інтрига прихильності «зближення» і поступового «об'єднання» греко-католиків з Російською православною церквою Московського патріархату[2][1].
У 1828 р. — єпископ дієцезії в Жировичах[5]. У 1828–1933 рр. — єпископ Литви (Литовсько-Вільнюська єпархія[7]).
Змушуваний був російською владою виступити публічно проти польського повстання 1830–1831 років, що прогнозовано підірвало його авторитет і вплив на католиків[2][1]. Це його пастирське послання 16 грудня 1830 р. було розповсюджене у кількості 2000 копій.
Від 14 квітня 1833 р. до 1838 р. — архієпископ полоцький (архідієцезія Полоцька)[2][1][5][4][7].
6 грудня 1833 р. був нагороджений орденом святого Андрія Первозваного[8].
Після відновлення російським імператором Павлом I Берестейської «греко-уніатської єпархії», здійснював протекцію на користь василіян, користувався великим впливом завдяки підтримці князя Олександра Голіцина[4], повертав греко-католицькі парафії колись відібрані Російською православною церквою Московського патріархату[2][1][9].
Після смерті в місті Санкт-Петербурзі був похований на православному цвинтарі «Сергієвої пустині[ru]», біля Петергофу. За свого життя він протистояв тиску влади Російської імперії у справі ліквідації Берестейської унії[7]: був проти знищення Білоруської греко-католицької церкви та Української греко-католицької церкви. Підозріло саме перед Полоцьким собором одночасно він помер разом з пінським вікарним єпископом Йосафатом Жарським, котрий також був противником насильного приєднання греко-католиків до російського православ'я[10]. Його смерть зняла останню перешкоду для російської дискримінації релігії на теренах Білорусі та України[1][2]. Одразу ж відбувся Полоцький собор, інспірований інтриганами (див. Уніатська церква в Російській імперії).
Примітки
Джерела
Посилання
Wikiwand in your browser!
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
