Юс малий

Мали́й юс (Ѧ ѧ) — давня кирилична літера, що нині вживається лише в церковнослов'янській мові. Мала вигляд і посідала 36-ту позицію. Була присутня також у глаголичній абетці, де мала вигляд і посідала 35-ту позицію.

Більше інформації Малий юс, Кирилиця ...

Малий юс

Unicode (hex)
велика: U+0466
мала: U+0467
Кирилиця
А	Б	В	Г	Ґ	Д	Ѓ
Ђ	Е	Ѐ	Є	Ё	Ж	З
З́	Ѕ	И	Ѝ	І	Ї	Й
Ј	К	Л	Љ	М	Н	Њ
О	П	Р	С	С́	Т	Ћ
Ќ	У	Ў	Ф	Х	Ц	Ч
Џ	Ш	Щ	Ъ	Ы	Ь	Э
Ю	Я
Неслов'янські літери
А̄	А́	А̀	Ӑ	А̂	А̊	Ӓ
Ӓ̄	А̃	А̨	Ә	Ә́	Ә̃	Ӛ
Ӕ	Ғ	Г̧	Г̑	Г̄	Ӻ	Ӷ
Ԁ	Ԃ	Ꚃ	Ꚁ	Ꚉ	Ԫ	Ԭ
Ӗ	Е̄	Е̃	Ё̄	Є̈	Ӂ	Җ
Ꚅ	Ӝ	Ԅ	Ҙ	Ӟ	Ԑ	Ԑ̈
Ӡ	Ԇ	Ӣ	И̃	Ҋ	Ӥ	Қ
Ӄ	Ҡ	Ҟ	Ҝ	Ԟ	Ԛ	Ӆ
Ԯ	Ԓ	Ԡ	Ԉ	Ԕ	Ӎ	Ӊ
Ң	Ԩ	Ӈ	Ҥ	Ԣ	Ԋ	О̆
О̃	О̄	Ӧ	Ө	Ө̄	Ӫ	Ҩ
Ԥ	Ҧ	Р̌	Ҏ	Ԗ	Ҫ	Ԍ
Ꚑ	Ҭ	Ꚋ	Ꚍ	Ԏ	У̃	Ӯ
Ӱ	Ӱ́	Ӳ	Ү	Ү́	Ұ	Х̑
Ҳ	Ӽ	Ӿ	Һ	Һ̈	Ԧ	Ꚕ
Ҵ	Ꚏ	Ҷ	Ӵ	Ӌ	Ҹ	Ꚓ
Ꚗ	Ꚇ	Ҽ	Ҿ	Ы̆	Ы̄	Ӹ
Ҍ	Э̆	Э̄	Э̇	Ӭ	Ӭ́	Ӭ̄
Ю̆	Ю̈	Ю̈́	Ю̄	Я̆	Я̄	Я̈
Ԙ	Ԝ	Ӏ
Застарілі літери
Ꙁ	Ꙇ	Ҁ	Ѻ	Ѹ	Ѡ	Ѽ
Ѿ	Ѣ	Ꙑ	ІЯ	Ѥ	Юси	Ѧ
Ѫ	Ѩ	Ѭ	Ѯ	Ѱ	Ѳ	Ѵ
Ѷ	Ꙟ	Ꙡ	Ꙣ	Ꙥ	Ꙧ	Ꙩ
Ꙫ	Ꙭ	ꙮ	Ꚙ	Ꚛ	Ꚏ̆	Ꙏ
Літери кирилиці

Закрити

У ранній кирилиці позначала також число 900. Це можна пояснити тим, що малий юс графічно дещо схожий на архаїчну (відсутню в класичному грецькому алфавіті) давньогрецьку букву сампі (Ϡ) — з тим же числовим значенням. У глаголиці й пізній кирилиці числового значення вже не мала.

Див. також: Носові голосні в праслов'янській мові

Див. також: Юси

Літера «малий юс» уперше з'являється в глаголиці, де вона мала накреслення . У хорватських джерелах відомий як «енсъ» (хорв. ęsъ). Графічне походження «малого юса» неясне, її пояснюють як варіант глаголичного («наш») або як лігатуру грецьких літер εν («епсилон» + «ню») або ον («омікрон» + «ню»), в обох випадках це пов'язане з носовим характером позначуваного звука (е^н). Відоме вживання малого юса і замість (наприклад у слові «ангелъ» у «Синайській псалтирі»). Існує гіпотеза, що символу не існувало в найдавнішій глаголиці: окреме позначення нейотованого носового впроваджено пізніше^[1]. Зрідка, тільки в Зографському і Маріїнському Євангеліях, вживається «юс з хвостом» — .

Кириличну форму Ѧ пояснюють як повернуту на 90° за годинниковою стрілкою глаголичну літеру.

У староцерковнослов'янській мові позначав носовий звук [ɛ̃] (у фонетичній транскрипції праслов'янської мови ця фонема позначається символом *ę), і відповідав сучасній польській літері ę (староцерк.-слов. сѧ, пѧть — пор. пол. się, pięć). Успадкований старослов'янською від праслов'янської, цей звук ще на початку ІІ тис. н. е. існував у південнослов'янському і західнослов'янському мовленні. Але оскільки у східнослов'янських землях на X—XI ст. малий юс втратив носове звучання і став позначати звук ['a], [ja], незабаром ця зміна відбулася і на письмі в руському ізводі старослов'янської: ѧ стали змішувати з йотованим а (староцерк.-слов. сѧ — д.-рус. ся (себе), староцерк.-слов. пѧть — д.-рус. пять).

З XVII ст. у церковнослов'янській мові вживання малого юса і йотованого «а» визначається правилами правопису, а не первісним фонетичним значенням цих символів.

У разі використання церковнослов'янського алфавіту для письма іншими мовами (українською, російською, сербською) займенник «я» (якому відповідав церковнослов'янський азъ) передавався тільки через йотоване «а», а не через Ѧ.

У польській кирилиці (варіант «юсовиця») символ ѧ передавав носовий [e] і відповідав латинському ę («e з огонеком»).

Малий юс зберігається у сучасній церковнослов'янській мові, де він є фонетичним дублером йотованого а і читається як ['a], [ja]. Різниця в їхньому вживанні регулюється орфографічними правилами й слугує для розрізнення омофонів.

Правила церковнослов'янської орфографії вимагають вживання йотованого «а» на початку слів, а малого юса — у середині та наприкінці, за такими двома винятками:

особовий займенник ѧ҆̀ («їх», 3-тя особа знах. відм. множини та двоїни) пишеться через Ѧ. Проте, похідний від нього відносний займенник я́же («яка», «котра», «які», «котрі», «яких», «котрих») — через йотоване «а»;
слово ѧ҆́зыкъ («язик», «мова») з похідними пишеться через Ѧ, слово іазыкъ («народ», «плем'я») — через йотоване «а»: наше́ствїе га́ллѡвъ и҆ съ ни́ми двана́десѧти іа́зы̑къ.

На відміну від староцерковнослов'янської мови південнослов'янських ізводів, написання літер Ѧ, звичайного і йотованого «а» у сучасній церковнослов'янській не є етимологічним: так, у формі аориста 3-ї особи однини (быша, взѧша) прикінцеве «а» походить від носового *ę (староцерк.-слов. бышѧ, взѧшѧ), у слові іазыкъ початкове йотоване «а» — до *ję, а в займеннику моѧ, твоѧ прикінцевий Ѧ сходить до *ja (староцерк.-слов. моіа, твоіа).

На відміну від східнослов'янських мов, де літера «я» ніколи не пишеться після шиплячих, заміняючись «а», у церковнослов'янському правописі Ѧ можуть писати й в цій позиції. Вживання Ѧ замість трапляється у таких випадках:

у закінченнях займенників, прикметників, дієприкметників і іменників Ѧ вказує на форми множини. Наприклад, дщѝ на́ша («наша дочка») — дщєрѝ на́шѧ («наші дочки»);
в суфіксах коротких активних дієприкметників теперішнього часу (називний відмінок однини чол. і сер. родів) іноді може використовуватися для відрізнення на письмі від тотожних їм за вимовою форм аориста. Наприклад, слы́шѧ («чуючи») — слы́ша («ти/він чув», аорист від слы́шати). Втім, Ѧ часто пишеться у суфіксах форм, що не мають омофонів, наприклад, слы́шѧй («той, хто чує»).

Малий йотований юс мав накреслення ѩ і був лігатурою літер І і Ѧ. Передавав *ję — йотований звук *ę. Відомий лише в найдавніших пам'ятках. У руському ізводі замінявся ѧ або іа.

У глаголиці мав накреслення і був лігатурою («єсть») і («малий юс»). У хорватських джерелах відомий як «йен», «єн» (хорв. ję). Існує гіпотеза, що в найдавнішій глаголиці був лише йотований варіант малого юса, а нейотований з'явився пізніше^[1].