Loading AI tools
комуніст, їдишський письменник (1913–2005) З Вікіпедії, вільної енциклопедії
| Шрайбман Іхіл Іцикович | ||||
|---|---|---|---|---|
| יחיאל שרײַבמאַן | ||||
_-_Moldova_stamp.jpg) | ||||
| Народився | 12 березня 1913 Вадул-Рашков, Шолданештський район, Молдова | |||
| Помер | 9 грудня 2005 (92 роки) Кишинів, Молдова | |||
| Громадянство |  Російська імперія→ Румунія→ СРСР→ Молдова | |||
| Діяльність | Єврейський письменник, писав на їдиші | |||
| Роки активності | 1936—2005 | |||
| Жанр | Художня проза | |||
| Членство | СП СРСР | |||
| Партія | Румунська комуністична партія | |||
|
| ||||
 Шрайбман Іхіл Іцикович у Вікісховищі | ||||
Іхіл Іцикович Шрайбман (їд. יחיאל שרײַבמאַן 12 березня 1913, Рашков, Сороцький повіт, Бессарабська губернія — 9 грудня 2005, Кишинів, Молдова) — бессарабський, пізніше радянський єврейський письменник. Писав на їдиші.
Член Спілки письменників СРСР з 1940 року . Член редколегії журналів «Совєтіш геймланд» («Радянська Батьківщина», Москва, 1961—1991), «Ді ідіше гас» («Єврейська вулиця», Москва, 1991—1993), «Афн швел» («На порозі», Нью- Йорк, 1992—2005). Останній їдишський літератор у Молдові.
Народився в містечку Рашков (Вад-Рашково, нині Вадул-Рашков Шолданештського району Молдови) на правому березі Дністра в сім'ї Іцика Іхіл-Аврумовича Шрайбмана (1887—1960), який був різноробом (пізніше бляхарем і крамарем), та Рейзл Зісевни (Рози Зусівни) Чоклер (1894—1977), домогосподарки; батьки також були уродженцями Вад-Рашкова[1] . Був старшим із десяти дітей. Дід із боку батька був синагогальним кантором. У 1918 році Вад-Рашков, як і вся Бессарабія, став частиною Румунії. Навчався в хедері та казенній школі (талмуд-торі), потім у румунській школі в Рашкові, був співучим при канторі Дудале Зільбермане (1870—1935) у прилеглих Капрештах (докладно описано в серії «Рашковських оповідань»). З 1930 року — в чернівецькій учительській семінарії (вчителів давньоєврейської мови) одночасно з літературознавцями Лейзером Подрядчиком та Берлом Ройзеном, поетами Ершлом Цельманом та Меєром Харацем; брав участь у підпільному прокомуністичному русі «Школарул рошу» (« Червоний учень»), був членом місцевої літературної спільноти, якийсь час перебував під арештом (період життя у Чернівцях описаний у романі «Сімнадцятирічні»).
У 1932—1933 роках служив у румунській армії в Яссах, потім оселився в Бухаресті, працював суфлером у знаменитому театрі-ревю під керівництвом Янкева Штернберга в єврейському районі Векерешть[2] . Цей період життя автора описаний у романі-спогаді «Сім років та сім місяців». Дебютував мініатюрами в нью-йоркському журналі пролетена «Сигнал» в 1936 році[3]; у ці ж роки друкувався в бухарестському журналі Янкева Штернберга та Шлойме Бікля «Шойбм» (« Вікна») та варшавському виданні «Фолксцайтунг» (« Народна газета»).
Перша збірка новел «Майне чефт» («Мої зошити») у вигляді двох номерів власного журналу вийшла в Бухаресті в 1938 році[4] .
Після приєднання Бессарабії до СРСР 1940 року оселився з сім'єю в Кишиневі, ставши професійним літератором; друкувався у київському журналі «Штерн» («Зірка»). У роки німецько-радянської війни в евакуації в Узбекистані співпрацював з московською газетою "Ейнікайт " («Єдність») — офіційним органом Єврейського антифашистського комітету . Повернувся до Кишинева в 1945 році і вже через рік був запрошений до Москви на вечір на свою честь, організований Перецем Маркішем, який сприяв виданню першої книги Шрайбмана в СРСР — збірки оповідань «Драй Зумерс» («Три літа», 1946).
Незабаром друк єврейською мовою в Радянському Союзі був заборонений і окремі оповідання Шрайбмана виходили в перекладі молдовською мовою, а також спорадично в польській газеті « Фолксштиме» («Голос народу»). У 1950 році був звинувачений у буржуазному націоналізмі та виключений із Спілки письменників (відновлений у 1953 році). Почав друкуватися в «Совєтіш Геймланд» («Радянська батьківщина») з першого ж номера в 1961 році, увійшов до редколегії квартальника (згодом щомісячне видання), був одним із найактивніших авторів журналу на всьому протязі його видання. Переклади творів Шрайбмана регулярно друкувалися в молдавських журналах «Кодри», «Ністру», «Горизонт» та «Басарабія» російською та молдавською мовами.
З початку 1990-х років регулярно друкувався в нью-йоркських виданнях «Форвертс» («Вперед»), «Афн Швел» («На порозі») та «Ді Цукунфт» («Майбутнє»), а також в ізраїльському журналі «Топлпункт» («Двокрапка»), паризькому «Ідіше чефтн» («Єврейські зошити»), в «Ідіше Култур» («Єврейська культура», Маямі), «Найє Вейгн» («Нові шляхи», Тель-Авів), «Дос Ідіше Ворт» («Єврейське слово», Варшава) та ін. Переклав на їдиш розповіді Ісака Бабеля, Лівіу Ребряну, а також сучасних молдавських письменників Іона Чобану, Йона Друце, В. Малєва та інших.
Був удостоєний кількох літературних премій, у тому числі премії Залмена Рейзена (Нью-Йорк, 1998) за тонкий літературний стиль, премії Ружі Фішман-Шнайдман (Швеція, 1997) та ізраїльських літературних премій ім. Герша Сегала (1998) та Якова Фіхмана (2003) за внесок у єврейську словесність. У Молдові був нагороджений титулом «Маєстру ал літературій» (Maestru la literaturii din Republica Moldova — «Маестро літератури Молдови», 1993), орденом «Глорія мунчий» («Слава праці») і медаллю «Meritul civic» («Громадянська заслуга», 1996).
Книги Шрайбмана виходили в перекладах російською, німецькою та молдовською (румунською) мовами, в останні роки життя також двомовними виданнями. Серед перекладачів — Юрій Цаленко та Рудольф Ольшевський (російський), а також Александру Козмеску та Теодор Магдер (румунський). Усі три романи Шрайбмана у перекладі молдовською мовою Александра Козмеску були опубліковані в Кишиневі (1977, 1981, 1983, 2009).
Похований на Кишинівському єврейському цвинтарі[5][6] . 2000 року кишинівський театр-антреприза «Шаліах» поставив спектакль «Біблійні мініатюри» за мотивами творів письменника. Пам'ятник письменнику було встановлено на його батьківщині в селі Вадул-Рашков 18 серпня 2009 року[7] .
Першим шлюбом (1934) був одружений з акушеркою Ольгою Юхимівною Шрайбман (уроджена Калюсська, 1905—1967), також з Вад-Рашкова. Син — Едуард Іхілович Шрайбман (нар. 1944), скрипаль, концертмейстер оркестру при «Телерадіо-Молдова», потім Молдавського театру опери та балету, диригент оркестру «Simphony-Pops» в містечку Палм-Біч (штат Флорида в США)[8] .
Після смерті першої дружини, в 1969 році одружився з Мариною (Марією) Михайлівною Шрайбман (уроджена Панькова, 1940—2015[9], викладачем сольфеджіо в музичній школі в Кургані,[10] (вивчивши їдиш) стала укладачем і редактором усіх його посмертних публікацій[10] .
Іхіл Шрайбман відомий як один із найзначніших сучасних письменників на їдиші та як блискучий стиліст. Він належав до тих єврейських літераторів, на творчість яких справив великий вплив Іцхак Перец — з ретельною роботою над мовою та стилем. У більшості його творів оповідання ведеться від першої особи, але йому не чуже і постмодерністське змішання стилів та сюжетних ліній. Так, наприклад, у «Хумеш Новелл» («Біблійні історії») традиційна структура і стиль П'ятикнижжя переломлюється через бессарабський колорит.
Творча спадщина Шрайбмана включає три романи (автобіографічна трилогія «Гріхи молодості»: «Сімнадцятирічні», «Далі» та «Сім років і сім місяців»), безліч повістей та оповідань, новел та есе на літературні теми. Улюбленим жанром письменника останніми роками була мініатюра; посмертні повні збори мініатюр письменника під редакцією Бориса Сандлера відбулися 2007 року .
Велику увагу приділяв роботі з літераторами-початківцями. З його учнів найбільшої популярності набули прозаїк Борис Сандлер та поет Мойше Лемстер.
Зі смертю Іхіла Шрайбмана фактично припинили існування на пострадянському просторі дві багаті літературні традиції, які він уособлював: радянська єврейська література і південна, бессарабська гілка літератури на їдиші.
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
