Фінарфін

Фінарфін (англ. Finarfin) — у легендаріумі Дж. Р. Р. Толкіна третій, наймолодший син Фінве, правитель нольдорів, які залишилися у Валінорі. Брав участь у Війні Гніву (6 битві за Белеріанд), де очолював військо валінорських нольдорів.

Фінарфін

Finarfin
Інформація
Титул	правитель нольдорів, які залишилися у Валінорі
Родичі	Дружина: Еарвен Діти: Фінрод, Ородрет, Анґрод, Аеґнор, Ґаладріель
Раса	ельфи-нольдори

Згідно з переказами, Фінарфін був найпрекраснішим і мав наймудріше серце серед своїх братів.

Життєпис

Дім Фінве

Дім Фінарфіна

Фінарфін був третім сином Фінве, Верховного Короля Нольдорів. Він мав старшого рідного брата Фінґольфіна та старшого зведеного брата Феанора.  

Клятва Феанора

Коли Феанор проголосив клятву та вирішив покинути Аман і податися до Середзем’я, Фінарфін теж пішов за ним, адже не хотів покидати свій народ.

Північне Пророцтво

Після того, як сталося Перше Братовбивство (або Братовбивство в Альквалонде), рушення Феанора на кораблях телерів дісталося до Араманського пустища. Там ельфи-нольдори побачили темну постать (дехто стверджує, що це був Мандос), яка виголосила Північне Пророцтво (або Долю Нольдорів):

• Відтепер валари відмежовують Валінор від дому Феанора та його послідовників., обітниця Феанора буде верховодити ними, та принесе лише біди та страждання, горе та смерть., на лихо обернуться усі добрі наміри і їх переслідуватиме зрада., вони довіку будуть Ізгоями, адже пролили братню кров.  

Так був виголошений присуд валарів.

Та Феанор був непохитний і був рішучий йти дали до своєї мети.  

Однак Фінарфін відділився від строю з частиною свого народу і повернув назад. Так він дістався Валінору, отримав прощення від валарів і був призначений правителем нольдорів, які залишилися в Амані.  

Однак його сини та донька не покинули рушення Феанора та Фінґольфіна, тому їх не було з ним.

Війна Гніву

Під час 6 та останньої битви за Белеріанд — Війни Гніву, Фінарфін очолював військо валінорських нольдорів.

Джерела

• Толкін, Джон Рональд Руел. Сильмариліон/Перекл. з англ. Катерина Оніщук. — Львів: Астролябія, 2008