Loading AI tools
Авіаційно-космічна система «Спіраль» — система, що складалась з орбітального літака, який мав виводитись у космос гіперзвуковим літаком-розгінником, а потім розгінним блоком на орбіту.
Проєкт «Спіраль» з'явився як відповідь на американську програму створення космічного перехоплювача-розвідника-бомбардувальника X-20 «Dyna Soar»[1][2].
У США і у СРСР ці програми були згорнуті на різних стадіях розробки.
Керівником проєкту «Спіраль» був Гліб Євгенович Лозино-Лозинський.
Розробки орбітального літака почались влітку 1966 року в конструкторському бюро ОКБ-155 Мікояна, у якому працював Лозино-Лозинський.
Потужний повітряний корабель-розгінник (маса 52 т, довжина 38 м, розмах 16,5 м) мав розганятись до шестикратної швидкості звуку (М = 6), потім з його «спини» на висоті 28—30 км мав стартувати 10-тонний пілотований орбітальний літак довжиною 8 м і розмахом 7,4 м.
Літак-розгінник до 6 махів передбачалося можливим використовувати і як пасажирський літак, що, безумовно, було раціонально: його високі швидкісні характеристики дозволили б збільшити швидкість цивільної авіації[3].
Літак-розгінник був першим проєктом гіперзвукового літального апарата з повітряно-реактивними двигунами. На 40-му конгресі Міжнародної авіаційної федерації (FAI), що відбувся 1989 року у Малазі (Іспанія) представники американського Національного управління з аеронавтики і дослідження космічного простору (НАСА) високо оцінили літак-розгінник, відзначивши, що він «проєктувався відповідно до сучасних вимог»[4].
Орбітальний літак був літальним апаратом зі стрілоподібними крилами з консолями, що відхилялись догори для зміни поперечного кута атаки. При спуску з орбіти літак самобалансувався на різних ділянках траєкторії. Фюзеляж був виконаний за схемою несучого корпусу зі значно затупленою опереною трикутною формою в плані, через що отримав прізвисько «лапоть».
Теплозахист був виконаний із застосуванням плакованих пластин (матеріалу, вкритого шаром металу методом гарячої прокатки поверхні) з ніобієвих сплавів з покриттям на основі дисиліциду молібдену. Температура поверхні носової частини фюзеляжу на різних стадіях спуску з орбіти могла досягати 1600 °C.
Рушійна установка складалась з рідинного ракетного двигуна (РРД) орбітального маневрування, двох аварійних гальмівних РРД з витискувальною системою подачі компонентів палива стиснутим гелієм, блоку орієнтації, що складався з 6 двигунів грубої орієнтації і 10 двигунів точної орієнтації; і турбореактивного двигуна для польоту на дозвукових швидкостях і посадці, що працював на гасі.
На дозвуковому аналозі орбітального літака (МіГ-105.11) здійснювали випробування льотчики Петро Остапенко, Ігор Волк, Валерій Меніцький, Олександр Федотов. На літаку МіГ-105.11 Авіард Фастовець стартував з-під фюзеляжу важкого бомбардувальника Ту-95К[5], остаточний етап випробувань аналога здійснював Василь Уряд.
Для порятунку пілота у випадку аварії орбітального літака передбачалась відокремлювана кабіна у вигляді капсули з власними пороховими двигунами для відстрілу від літака на всіх етапах його руху від старту до посадки, а також із керівними двигунами для входу в щільні шари атмосфери.
Були розроблені проєкти орбітальних літаків:
- Фото- і радіорозвідники;
- Для ураження авіаносців, що мають ракети з ядерною бойовою частиною і системою наведення з супутника;
- Перехоплювачі космічних цілей у двох варіантах. Перший варіант для фотографування та передачі фотографій каналами зв'язку, другий — для ураження цілі.
Для підготовки пілотів орбітального літака 1966 року в Центрі підготовки космонавтів була сформована група, до якої увійшли члени загону космонавтів, що мали достатню льотну підготовку. До першого складу групи увійшли:
- Титов Герман Степанович, що вже побував у космосі
- Куклін Анатолій Петрович
- Лазарев Василь Григорович
- Філіпченко Анатолій Васильович
Після реорганізації 1969 року Центру підготовки космонавтів був створений 4-й відділ 1-го управління ЦПК, начальником якого призначили Титова. До відділу набрали молодих льотчиків, що проходили космічну підготовку:
- Кизим Леонід Денисович (підготовка в 1969—1973)
- Березовий Анатолій Миколайович (1972—1974)
- Дєдков Анатолій Іванович (1972—1974)
- Джанібеков Володимир Олександрович (липень — грудень 1972 року)
- Козельський Володимир Сергійович (серпень 1969 року — жовтень 1971 року)
- Ляхов Володимир Афанасійович (1969—1973)
- Малишев Юрій Васильович (1969—1973)
- Петрушенко Олександр Якович (1970—1973)
- Романенко Юрій Вікторович (1972)
7 січня 1971 року у зв'язку з виходом Титова із загону космонавтів начальником відділу призначили Філіпченка, а 11 квітня 1973 року — інструктора-космонавта-випробувача Лева Воробйова. 1973 року відділ було розформовано у зв'язку з припиненням робіт за проєктом.
Під час розробок для демонстрації реалізованості проєкту були створені підпроєкти: літака-аналога 50-11 (МіГ-105.11); суборбітальних апаратів-аналогів БОР-1 (Безпілотний орбітальний ракетоплан), БОР-2, БОР-3; космічних апартів-аналогів «ЭПОС» (рос. Экспериментальный пилотируемый орбитальный самолёт, Експериментальний пілотований орбітальний літак) БОР-4, БОР-6.
Міністр оборони СРСР Гречко не дозволив запуск майже готового до випробувань корабля у космос, зазначивши, за різними джерелами, резолюцію «Фантазіями ми займатись не будемо»[6] або «Це — фантастика. Потрібно займатись реальною справою»[7].
За 15 років до американської програми шатла в рамках проєкту «Спіраль» велися розробки жаростійких теплозахисних матеріалів «типу пінокераміка», що відображено в документі 1966 року[4]. Це сталося за 16 років до першого випробування радянських кварцових плиток на БОРі-4, за 22 роки до польоту «Бурана».
Космічний апарат БОР-4 (у рамках проєкту «Буран») був безпілотним експериментальним апаратом — зменшеною копією орбітального літака «Спіраль» у масштабі 1:2. БОР-4 був моделлю-аналогом бойового орбітального літака «Спіраль», на якому відпрацьовувався теплозахист для «Бурана». Технічні рішення, отримані під час розробок рідинних ракетних двигунів фахівцями ОКБ Заводу Клімова, також були використані при будівництві «Бурана»[8].
На базі БОРа-4 розроблялися маневрені бойові блоки космічного базування, основним завданням яких було бомбардування Америки з космосу з мінімальним підлітним часом до цілей (5—7 хвилин).
(Лукашевич В. П., фінансовий директор ВАТ «Міжнародний консорціум Багатоцільові авіаційно-космічні системи»[9][10][11].)
Роботи зі створення, зупинені 1969 року, відновились 1974 року. У 1976—1978 роках було проведено вісім випробувальних польотів, під час яких апарат жодного разу не літав у космос. Роботи над «Спіраллю» остаточно припинились після початку розробки сучаснішого проєкту «Енергія-Буран», що здавався тоді перспективнішим. Основні фахівці, які раніше працювали за проєктом «Спіраль», були переведені з ОКБ Мікояна і ОКБ «Радуга» (рос. Радуга, Веселка) наказом міністра авіаційної промисловості до НВО «Молния» (рос. Молния, Блискавка). Станом на 2013 рік аналог бойового орбітального літака можна бачити у Центральному музеї Військово-повітряних сил РФ у Моніно.
- Багаторазова авіаційно-космічна система
- Байкал-Ангара
- Буран (орбітальний корабель)
- Космос-1374
- Безпілотний орбітальний ракетоплан
- Російський аерокосмічний літак (Ракс)
- SpaceShipOne
- SpaceShipTwo
- North American X-15
- Boeing X-20 Dyna-Soar
Wikiwand in your browser!
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
