Loading AI tools
Як політичний термін, соціал-імперіалізм — це політична ідеологія, прибічники якої, за словами радянського лідера Володимира Леніна, є «соціалістичними на словах, імперіалістичними на ділі».[1] Деякі науковці використовують цей термін на позначення урядів, які практикують імперіалізм для збереження внутрішнього соціального миру.
Термін «ссоціал-імперіалізм» є марксистським виразом, який зазвичай використовується в принизливій формі. Фраза вперше була використана в марксистських колах під час дискусій на початку 20 століття дотично позиції міжнародного робітничого руху щодо майбутньої європейської війни, зокрема вона стосувалася Соціал-демократичної партії Німеччини.[2][3] У цьому контексті воно дуже схоже на терміни соціал-шовінізм і соціал-патріотизм, але не взаємозамінні з ними.
У наступні десятиліття найбільш цей термін часто використовувався у маоїстськьій критиці Радянського Союзу. Мао Цзедун стверджував, що СРСР сам став імперіалістичною державою, зберігаючи соціалістичний фасад.[4] Албанський лідер і китайський союзник Енвер Ходжа погодився з Мао в цьому аналізі, а згодом використав термін, щоб також засудити теорію трьох світів Мао на тлі китайсько-албанського розколу.[5]
Термін також використовувався лівими науковцями, особливо у контексті сучасної історії Німеччини. Академічне використання цієї фрази зазвичай стосується урядів, які займаються імперіалізмом, спрямованим на збереження внутрішнього соціального миру. Ліворадикальний німецький історик Ганс-Ульріх Велер визначив ссоціал-імперіалізм як «відволікання назовні внутрішньої напруги та сил зміни з метою збереження соціального та політичного статус-кво», а також як «захисну ідеологію» для протидії «руйнівним впливам індустріалізації на соціальну та економічну структуру Німеччини».[6] На думку Велера, ссоціал-імперіалізм був засобом, який дозволив німецькому уряду відвернути увагу громадськості від внутрішніх проблем і зберегти існуючий соціальний і політичний порядок.[7] Велер стверджував, що домінуючі еліти використовували ссоціал-імперіалізм як клей, щоб утримати воєдино роздроблене суспільство та підтримувати народну підтримку соціального статус-кво.[7] Велер стверджував, що колоніальна політика Німеччини в 1880-х роках була першим прикладом соціального імперіалізму в дії, і її продовжив план Тірпіца щодо розширення німецького флоту, починаючи з 1897 року.[7] З цієї точки зору такі групи, як Колоніальне суспільство та Військово-морська ліга, розглядаються як інструменти уряду для мобілізації громадської підтримки.[7] Вимоги анексії більшої частини Європи та Африки під час Першої світової війни Велер розглядає як вершину соціального імперіалізму.[7]
Британський історик-марксист Джефф Елі стверджує, що в теорії соціального імперіалізму Велера є три недоліки. Перший полягає в тому, що Велер приписує таким лідерам, як адмірал Альфред фон Тірпіц і принц Бернхард фон Бюлов, більший ступінь візії, ніж той, яким вони володіли насправді. [8] По-друге, багато правих груп тиску, які виступали за імперіалістичну політику Німеччини, не були витворами уряду, і насправді часто вимагали набагато агресивнішої політики, ніж тої, яку був готовий проводити уряд.[9] По-третє, чимало цих імперіалістичних лобістських груп вимагали політичних і соціальних реформ усередині країни, на додаток до імперіалізму за кордоном.[9] Елі стверджував, що для міркувань про ссоціал-імперіалізм потрібна ширша картина із взаємодією згори та знизу, а також ширший погляд на зв’язок між імперіалізмом за кордоном і внутрішньою політикою.[9]
Одне із найбільш помітних застосувань концепції соціального імперіалізму належить британському історику-марксисту Тімоті Мейсонові, який стверджував, що Друга світова війна була спричинена соціальним імперіалізмом. На думку Мейсона, зовнішня політика Німеччини була обумовлена внутрішньополітичними міркуваннями, а початок Другої світової війни в 1939 році найкраще розуміти як «варварський варіант соціального імперіалізму».[10] Мейсон стверджував, що «нацистська Німеччина завжди була схильна до великої експансіоністської війни».[11] Однак Мейсон стверджує, що час такої війни був визначений внутрішнім політичним тиском, особливо з огляду на економічну недостатність.[11] За словами Мейсона, до 1939 року «перегрів» німецької економіки, викликаний переозброєнням, провал різноманітних планів переозброєння, викликаний нестачею кваліфікованих робітників, промислові заворушення, викликані зривом німецької соціальної політики, і різке падіння стандартів життя німецького робітничого класу змусили Гітлера піти на війну у той час, який він не вибирав.[12] Мейсон стверджував, що, зіткнувшись із глибокою соціально-економічною кризою, нацистське керівництво вирішило розпочати безжалісну зовнішню політику «знищи й захопи» із захоплення територій у Східній Європі, які можна було безжально пограбувати для підтримки рівня життя в Німеччині. [13] Мейсон описав німецьку зовнішню політику як таку, що керувалася опортуністичним синдромом «наступної жертви» після аншлюсу, в якому «безладність агресивних намірів» плекалася кожним успішним зовнішньополітичним кроком.[14] На думку Мейсона, рішення підписати німецько-радянський пакт про ненапад і напасти на Польщу, а разом з цим ризикувати війною з Великою Британією і Францією, було відмовою Гітлера від його зовнішньополітичної програми, викладеної у «Моїй боротьбі» і «Другій книзі» та грабунку закордонних територій з метою запобігання краху німецької економіки.[12] Теорія Мейсона про Другу світову війну як акт соціального імперіалізму та як раптову «втечу у війну» у 1939 році залучила його у дебати з британським істориком Річардом Овері.
Wikiwand in your browser!
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
