З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Рух Опору в Бельгії (фр. Résistance belge, нім. Belgisch verzet) — організований опір німецької окупації Бельгії під час Другої світової війни.
У Бельгії опір був фрагментований між великим числом окремих організацій, розділених за регіонами та політичними позиціями. Крім саботажу військової інфраструктури в країні і вбивств нацистів, ці групи також опублікували велику кількість газет і допомагали пілотам союзників, які опинилися в тилу ворога.
Під час війни, за оцінками, приблизно 5 % населення країни було залучено в якийсь формі до діяльності опору, а число членів опору, які загинули під час окупації, становило 19 000 осіб; приблизно 25 % від загальної кількості членів опору[1].
Рух Опору в Бельгії був неоднорідним, у роки окупації тут діяли:
В цілому, в бельгійському русі Опору взяло участь понад 50 тис. осіб, понад 40 тис. з них було заарештовано, 15 тис. патріотів (в тому числі 2 тис. бельгійських комуністів) були розстріляні і закатовані окупантами[6].
Рух Опору прийняв різні форми діяльності:
29 вересня 1944 року командувач англо-американськими силами в Західній Європі Д. Ейзенхауер опублікував відозву до бельгійського народу, в якому високо оцінив заслуги сил Опору у справі визволення Бельгії, але зазначив, що відтепер їм слід «здати зброю і чекати вказівок щодо тієї ролі, яку вони можуть грати в майбутніх боях проти Німеччини». 13 листопада 1944 року уряд П'єрло вимагав від учасників Опору здати зброю в термін до 18 листопада 1944 року. Ці події призвели до політичної кризи, яка тривала до початку німецького наступу в Арденах у грудні 1944 року[9].
Під час кризи 25 листопада 1944 року у Брюсселі бельгійська поліція, створена після визволення Бельгії за підтримки з боку Англії і США, розігнала пострілами демонстрацію лівих сил, були поранені 34 людини.
У лютому 1945 року уряд Р. П'єрло пішов у відставку, на чолі нового уряду став учасник руху Опору, соціаліст Ван Акер. До складу уряду увійшли два комуністи.
До початку окупації у Бельгії мешкали угорські політичні емігранти (зокрема, учасники війни в Іспанії — колишні воїни-інтернаціоналісти угорського батальйону, що воювали у складі інтернаціональних бригад), а також робітники-емігранти з Угорщини. Після окупації країни, вони налагодили зв'язки з лівими силами. 10 листопада 1941 року вони здійснили першу бойову операцію — вибух фашистської бібліотеки в Брюсселі. Надалі, з них була сформована 1-а угорська партизанська рота, якою командував Міклош Льовенвірт. Рота зазнала важких втрат, у 1943 році загинули 50 бійців, а до моменту визволення Бельгії в живих залишилися тільки три людини[10].
Загалом на примусові роботи в Бельгію було вивезено 20 тисяч радянських громадян. Перші 6 тисяч радянських військовополонених були привезені в Бельгію в 1942 році для робіт на шахтах у районі Лімбурга. Незабаром на шахті Айзуен виникла підпільна організація, керівництво якої здійснювали кілька осіб (Тягунов, Тюрморезов та ін). За допомогою бельгійських патріотів декілька радянських військовополонених успішно втекли з трудових таборів. Улітку 1943 року у Бельгії почали діяти партизанські загони з радянських військовополонених, що втекли з німецького полону. Надалі, в кінці 1943 року в провінції Лімбург із радянських військовополонених була сформована партизанська бригада «За Батьківщину!» (4 загони, 250 чол.), яка активно брала участь у бойових діях проти німецьких військ і поліції[11]. Надалі у травні 1944 року у складі бригади було вже шість загонів, а, крім того, в Арденнах діяв ще один окремий партизанський загін, яким командували офіцери Р. Лерман і Є. Доценко.
У цілому в антифашистському русі Опору на території Бельгії брало участь близько 500 радянських громадян[12].
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.