Loading AI tools
З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Поховання заживо — спосіб страти, вбивства або катування, а також можливий результат нещасного випадку (наприклад, при обваленні будинків, аваріях у шахтах тощо) або помилки (похорон живої людини, яку помилково вважають мертвою — наприклад, що знаходиться в комі або в стані летаргічного сну), при якій жива людина виявляється похованою під шаром землі. Страх бути похованим заживо помилково (тафофобія) є однією з поширених людських фобій.
Як спосіб страти відомо у Стародавньому Римі. Наприклад, весталку, що порушувала обітницю невинності, ховали живою із запасом їжі та води на один день (що не мало особливого сенсу, адже смерть зазвичай наставала від задухи протягом кількох годин). Шляхом поховання живцем стратили багато християнських мучеників. У 945 році княгиня Ольга наказала закопати живцем древлянських послів разом із їхнім човном. У середньовічній Італії заживо ховали вбивць, що не розкаялися. У Запорізькій Січі вбивцю ховали заживо в одній труні з його жертвою.
Варіант кари — закопування людини в землю по шию, прирікає на повільну смерть від голоду та спраги. У Росії в XVII — початку XVIII століття заживо закопували в землю по шию жінок, які вбили своїх чоловіків.
За відомостями харківського музею Голокосту, подібний вид страти використовували нацисти стосовно населення СРСР під час Німецько-радянської війни 1941—1945 років.[джерело?]
Випадкове поховання непритомної людини або в летаргічному сні зустрічалося досить рідко і не завжди справа доходила до самого поховання. Приміром, в 1344 році італійський поет Франческо Петрарка впав у летаргію, був визнаний мертвим і пролежав як такий 20 годин (причому, відповідно до італійських законів того часу, померлого належало поховати протягом доби після його смерті), після чого отямився, шокувавши цим присутніх. Після цього випадку Петрарка прожив майже 30 років, до 1374.
Ще в 1772 році герцог Мекленбургский запровадив обов'язкове відтермінування похорону до третього дня після смерті для запобігання можливого поховання живцем. Незабаром ця міра була прийнята в ряді країн Європи і її схвалив, наприклад, філософ Мозес Мендельсон. У XIX столітті страх бути похованим заживо став досить поширеною фобією (отримавши назву тафофобія — від грец. Τάφος — могила і φόβος — страх). Такий стан речей призвів до того, що, починаючи з другої половини XIX століття і аж до 1934 року, в країнах Європи і Північної Америки патентувалися і вироблялися спеціальні «безпечні труни», обладнані засобами порятунку для похованих заживо. Ці засоби дозволили б помилково похованій людині подати сигнал іншим людям або ж самостійно вибратися з могили. Крім того, подібними пристроями були обладнані деякі склепи. Проте свідчення, що дані засоби порятунку дійсно комусь допомогли, відсутні.
Страх бути похованими заживо відчували й відомі особистості. Наприклад, Микола Гоголь і Марина Цвєтаєва боялися бути похованими живцем і спеціально це підкреслили — Гоголь в «Вибраних місцях з листування з друзями», Цвєтаєва — в передсмертній записці перед самогубством (поширена легенда про те, що Гоголь дійсно був похований живим — начебто при ексгумації його тіло було виявлено лежачим ниць труні є неспроможна). Найвідомішою жертвою страху поховання живцем був Альфред Нобель, у якого цей страх був «спадковим» — його батько, винахідник Еммануїл Нобель[en], також боявся бути похованим заживо і навіть винайшов одну із перших «безпечних трун». Британський письменник Вілкі Коллінз також страждав даної фобією, причому в настільки сильній формі, що щоночі залишав «передсмертну записку», в якій просив того, хто її прочитає, достеменно упевнитися в його смерті, якщо він не прокинеться. З цієї ж причини філософ Артур Шопенгауер заповідав чекати зі своїми похоронами п'ять днів після смерті, в результаті чого похорону філософа заважав запах розкладання тіла.
Свого роду легендою стала мешканка Манчестера Ганна Безвік (англ. Hannah Beswick of Birchin Bower; 1688—1758), багата англійка, що зазнавала патологічний страх помилкового поховання живцем (причому у неї були для цього підстави: її брата помилково ледве не поховали заживо). Відповідно до заповіту тіло Ганни Безвік після її смерті у лютому 1758 року було забальзамоване і понад сто років зберігалося без поховання «для періодичної перевірки на наявність ознак життя». За час свого існування тіло Ганни Безвік набуло широкої популярності під назвою «манчестерська мумія», яка кілька десятиліть була експонатом Манчестерського музею природничої історії (англ. Museum of the Manchester Natural History Society). Лише в 1868 році, після визнання Ганни Безвік «безповоротно і без сумніву мертвої», її тіло було нарешті поховане.
Вважається, що при сучасному рівні медицини в розвинених державах помилкове поховання живцем виключене повністю. Однак неодноразові випадки неправильного встановлення смерті — як правило, внаслідок безграмотності обивателів або помилки лікарів — зафіксовані і в наш час.
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
