Loading AI tools
З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Микола Олексійович Полево́й (рос. Николай Алексеевич Полевой; *22 червня (3 липня) 1796, Іркутськ — †22 лютого (6 березня) 1846, Санкт-Петербург) — російський письменник, драматург, літературний і театральний критик, журналіст і історик; брат критика і журналіста Ксенофонта Полевого і письменниці Катерини Авдєєвої.
| Полевой Микола Олексійович | |
|---|---|
 | |
| Псевдо | Иван Балакирев |
| Народився | 22 червня (3 липня) 1796[1][2][3] Іркутськ, Російська імперія[1][4][2] |
| Помер | 22 лютого (6 березня) 1846[1][2][3] (49 років) Санкт-Петербург, Російська імперія[1][4] |
| Поховання | Літераторські мостки |
| Країна |  Російська імперія |
| Діяльність | історик, письменник, драматург, журналіст, літературний критик, перекладач, історик літератури, прозаїк |
| Галузь | письменник |
| Знання мов | російська[5] |
| Заклад | Петербурзька академія наук |
| Членство | Петербурзька академія наук |
| Брати, сестри | Ksenofont Polevoyd[6][7][2] і Yekaterina Avdeyevad[8][9] |
| Діти | Q19306805? і Peter Polevoyd |
Народився в купецькій родині. Отримав домашню освіту. Дебютував у друку в журналі «Російський вісник» в 1817. Жив у Москві (1820—1836), потім переїхав до Петербурга.
Російське слово «журналістика» створене на початку 1820-х років самим Полевим, який так назвав у 1825 рубрику про журнали в «Московському телеграфі». Спочатку це слово викликало насмішки.[10]
В 1820—1824 вірші, замітки, нариси, статті, переклади з французької друкував у «Вітчизняних записках», «Північному архіві», «Сина вітчизни», альманасі «Мнемозина».
У Москві видавав літературний і науковий журнал «Московський телеграф» (1825—1834), який друкувався в друкарні Августа Семена. У журналі публікувалися статті з літератури, історії та етнографії, підкреслювалася позитивна роль купецтва. Журнал був закритий у 1834 за особистим наказом Миколи I за несхвальний відгук Полєвого про п'єсу Н. В. Кукольника «Рука Всевишнього вітчизну врятувала». Після закриття журналу Полєвой відійшов від своїх попередніх поглядів.
В 1835—1844 видавав ілюстрований щорічник «Мальовничий огляд». Брав участь в роботі «Північної бджоли», в 1837—1838 завідував літературним відділом газети. В 1838—1840 був редактором «Сина вітчизни». В 1841 разом з М. І. Греч почав видавати щомісячний журнал «Російський вісник» і був його одноосібним редактором в 1842—1844 рр.
Окрім статей на історії теми, Полевой написав «Історію російського народу» (т. 1-6, 1829—1833). У цій праці він прагнув, на противагу «Історії держави Російської» Миколи Карамзіна, перейти від зображення ролі правителів, військових і зовнішньополітичних подій до виявлення «органічного» розвитку «народного початку». В «Історії» Полєвой орієнтувався на західноєвропейську романтичну історіографію, перш за все Гізо, і прагнув виділити елементи суспільного ладу (першим застосував до Русі концепцію феодалізму), реконструювати народні уявлення та інше. Критика «пушкінського кола» сприйняла працю Полєвового як негідну «пародію» на Карамзіна і піддала автора нападкам. У чернетковій рецензії Пушкін, проте, розцінив 2-й том доброзичливо, як самостійнішу роботу.
Спочатку Полевой планував написати 12 томів (як і Карамзін) і оголосив підписку саме на таку кількість томів, проте через особисті складнощі зміг написати й видати лише 6, що викликало звинувачення у фінансовій недобропорядності. Останні томи «Історії російського народу» не такі цікаві, як перші два, в них позначається поспіх, що «збивається» на традиційну «державницьку» схему викладу, переказує джерела тощо. Виклад Полєвой довів до взяття Казані Іваном Грозним.
Після «Історії» Полевой написав ще ряд історичних творів для широкого читача. Наприклад, у роботі «Малоросія; її мешканці та історія» (Московський телеграф. — 1830. — № 17-18)[11] виступив з радикальним запереченням етнічної та історичної спорідненості великоросів і малоросів, пропонував визнати, що Малоросія ніколи не була «древнім надбанням» Росії (як наполягав Карамзін): цю країну завоювали — як англійці Шотландію та Ірландію.
| «Ми обрусили їх аристократів, поступово усунули місцеві права, запровадили свої закони, повір'я ... але за всім тим обрусити тубільців не встигли, так само як Татар, Бурятів та Самоїдів» |
.
Оскільки українці опинилися в такому ряду, зрозуміло, що ні про яку особливу їх «російськість» говорити не доводиться.
| «У цій народності [ми] бачимо тільки два основних елементи давньої Русі: віру і мову, але й ті були змінені часом. Все інше не наше: фізіогномія, звичаї, житло, побут, поезія, одяг» |
 |
З часу навали монголів, до скасування рабства, накладеного ними, ми побачимо початок і життя Російської держави. |  |
Автор романтичних повістей «Живописець» (1833), «Емма» (1834), роману «Аббаддонна» (1834), історичного роману «Клятва при гробі Господньому» (1832). Полєвому належить прозаїчний переклад «Гамлета» Шекспіра (1837). Першу п'єсу «Уголіно» написав у 1837; в драмах (всього близько 40 п'єс) звертався до подій і діячів російської історії («Дідусь російського флоту», 1838 ; «Олена Глинська», 1839; «Іголкін, купець новгородський», 1839; «Параша-сибірячка», 1840; «Костромські ліси», 1841; «Ломоносов, або Життя і поезія», 1843; «Російський моряк. Історична бувальщина», 1843; «Єрмак Тимофійович, або Волга та Сибір», 1845).
Статті про Г. Р. Державіна, В. А. Жуковському, О. С. Пушкіна та інших російських письменників склали книгу «Нариси російської літератури» (ч. 1-2, 1839). У пізніші роки виступав проти В. Г. Бєлінського і так званого гоголівського напряму в літературі; Бєлінський, сам активно з ним полемізували, проте визнав значні літературні заслуги Полєвого в некролозі йому.
1839 — Катерингофський проспект, 75.
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
