Loading AI tools
мандрування віруючих людей до святих місць З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Пало́мництво, або про́ща — мандрування вірян до святих місць (наприклад, у християн — до Єрусалиму, у мусульман — до Мекки й Медини тощо).
Термін «паломництво», «паломник» як вважають філологи, походить від слова «пальма» (від лат. palma) — «пальма», «пальмова гілка» — гілки цього дерева (слугували їм у дорозі парасолями) привозили перші християни-паломники, які побували на Святій Землі під час свята «Вхід Господній в Єрусалим», адже під час тріумфального входу Ісуса Христа в Єрусалим віряни усипали Його шлях гілками пальми. В Україні та на Росії це свято отримало найменування «Вербна неділя».
Надалі «паломниками» (або прочанами) стали називати й тих релігійних мандрівників, які не залишали меж своєї країни. Слов'янське слово аналогічне лат. palmarius, palmatus («паломник»), утвореному від palma.[1].
Слово прочанин пов'язане з [про́чка] «чужина; виселення», пріч «геть», і семантично зближене з про́ща «паломництво, богомілля».[2]
Традиції паломництва йдуть корінням в глибоку стародавність. В Індії люди з давніх часів здійснювали поїздки у святі місця, наповнені енергією того чи іншого божества.
У Стародавній Греції паломники з різних куточків країни приїжджали в Дельфи до віщунки Піфії, що жила в храмі, для отримання прогнозів. В Середні століття паломництво отримало широке поширення. Мандри пілігримів в Палестину почалися вже в III ст. н. е. При імператорі Костянтині були зведені храми в Єрусалимі, наприклад Храм Гробу Господнього.
В XV ст. для паломників з Європи були розроблені спеціальні маршрути, або «дорожники», від берегів Рони до річки Йордан. Однак, найперші путівники для паломників, або «ітинерарії», були написані грецькою мовою у Візантії ще в VIII ст. Найпопулярнішим серед пілігримів був ітинерарій «Коротке сказання про міста та країни від Антіохії до Єрусалиму, а також Сирії, Фінікії і про святих місцях Палестини», який написав візантієць Йоан Фока[en] в XII ст.
Хрестові походи закріпили традицію паломництва на Святу землю.
За даними СОТ, щорічно у світі здійснюють паломництво понад 200 млн осіб.
На території України є величезна кількість релігійних споруд, які вирізняються історико-культурною та сакрально-мистецькою привабливістю. Сакральні об'єкти можна відвідувати протягом цілого року незалежно від погодних умов, віросповідання, політичних амбіцій тощо.
Релігійний туризм, як науковий напрям, потребує теоретичного підґрунтя, розробки методичної бази. Практично вже назріли потреби видання картографічної та сувенірної продукції, буклетів, спеціалізованої літератури про сакральні об'єкти для туристів. Власне тому формування методологічних основ релігійного туризму є актуальними[джерело?].
Про сакральну географію чи географію релігії почали говорити у 90-х роках XX ст. у зв'язку з демократичними змінами в країні: отриманням громадянами свободи слова і зняттям табу з релігійної діяльності. Водночас з огляду на підвищення рівня релігійної свідомості населення, що виражається у дедалі більшій кількості людей, які відвідують сакральні об'єкти, є потреба організації релігійно-туристичної (чи сакрально-туристичної) діяльності. Релігійний туризм на сучасному етапі переживає становлення, і науковці, зокрема А. Ковальчук, зазначають про невеликий доробок науково-теоретичної бази релігійного туризму та паломництва в Україні, необхідність її формування географами і релігієзнавцями, потребу розробки понятійно-термінологічного апарату тощо.
У світі виділяються декілька головних макрорегіонів паломництва:
Духовне паломництво, із філософської постмодерністської точки зору, протиставляється класичній формі наративу, яку передбачено у слові «дорога», що має початок, середину та кінець. Паломництво не має ні визначеного початку, ні визначеного кінця. Воно розпочинається у «середині речей», вказуючи на зв'язки з минулим та майбутнім[3].
Заохочення паломництва в Україні здійснюють церкви. Багато вірян мріють відвідати священні місця:
Львів є важливим центром релігійного туризму та паломництва, адже місто славиться своєю багатою духовною спадщиною, численними храмами різних конфесій та релігійною толерантністю. Львів приваблює паломників не лише з України, а й з-за кордону, пропонуючи можливість відвідати святі місця, брати участь у богослужіннях та пізнати релігійну культуру.[4]
Найбільш відвідувані релігійні об'єкти у Львові:
Свято-Успенська Унівська Лавра Студійського Уставу – чоловічий ставропігійний монастир, що підлягає Главі УГКЦ, керується Кодексом Канонів Східних Церков та монашим “Типіконом”, укладеним Митрополитом Андреєм (1865-1944) та блаженним архимандритом Климентієм (1869-1951) Шептицькими на основі уставів Студійської традиції та інших древніх іночеських уставів. У правовідносинах з державою монастир керується Статутом релігійної організації відповідно затвердженим державними органами.
Це єдиний греко-католицький монастир в Україні, який має статус лаври — найвищий статус для монастиря, що підкреслює його значення та велич.
Історія храму сягає початку XIV століття, часів Галицько-Волинського князівства. Спочатку монастирем опікувались литовські князі з династії Гедиміновичів, але після спустошення татарськими набігами його було відновлено шляхтичем Олександром Ваньком Лагодовським, який, за легендою, зцілився в джерелі на території монастиря. Розквіт Унівської Лаври тісно пов'язаний із родом Шептицьких, а митрополит Андрей Шептицький відіграв ключову роль у відродженні чернечого життя.
Серед святинь Лаври — Унівська чудотворна ікона Пресвятої Богородиці Одигитрії та копія Туринської плащаниці. На території обителі варто відвідати церкву Успіння Пресвятої Богородиці, дерев’яну церкву блаженних Климентія і Леонтія, а також піднятися на Чернечу гору. Тут збереглися залишки фундаменту давнього храму, звідки відкривається мальовничий краєвид на село.
с. Крехів, Львівський район
Монастир, заснований у XVII столітті, є видатною пам’яткою архітектури національного значення. Його історія починається з двох ченців Києво-Печерської лаври — Іоїла та Сильвестра, які оселилися на горі Побійній. Там вони створили келії, а на вершині збудували дві каплиці: Покрови та Петра і Павла. Згодом скеля, де вони жили, отримала назву Скала Іоїла.
У XVIII столітті Крехів став відомим центром паломництва, який відвідували прочани з України, Греції, Криту та інших країн. Серед видатних гостей монастиря були гетьмани Богдан Хмельницький, Петро Дорошенко, Іван Мазепа, а також митрополит Петро Могила. Сьогодні монастир святого Миколая залишається значущою святинею для греко-католиків.
На території монастиря варто:
Особливою частиною відвідування стане дегустація монастирських смаколиків, які виготовляють ченці й пропонують у монастирській крамниці.
У Крехівському монастирі виготовляють шоколад, масло та сир за авторськими рецептами. Смаколики створюють самі монахи. В процесі приготування використовують лише натуральні складники.
Утім треба пам’ятати, що Крехівський монастир – це місце, куди передусім варто їхати не лише по смачні продукти. Щороку сюди прибувають прочани, щоб відшукати внутрішню гармонію та побути наодинці з Богом. Люди мають можливість навіть пожити при монастирі. Для цього на території є спеціальний гостьовий будинок.
Паломницька галузь (індустрія) дозволяє задовольняти духовно-суспільні потреби населення та є ефективною в економічному плані. Розвиток паломництва досягається через:
Розвиток паломницької галузі дозволяє:
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
