Околична шляхта

Околична шляхта, або застінна (загродова) шляхта — стан збіднілих, здебільшого безземельних, шляхтичів, що утворився після розподілу Речі Посполитої. Пізніше їх позбавляли усіх привілеїв та виключали із дворянства.^[1]

Володимир Антонович відзначав у праці «Про козацькі часи на Україні»:^[2]

...були цілі села, де сиділи вільні селяни, що вважали себе шляхтою, хоч і не користувалися жодними шляхетськими правами. Це так звана околична шляхта.

Зі стану околичної шляхти походив гетьман Петро Конашевич Сагайдачний.

Шляхетські загроди (пол. zagroda — садиба) у Речі Посполитій у майновому відношенні мало чим різнилися від селянських господарств, але, на відміну від селян, шляхтичі були особисто вільними («шляхтич на загроді — рівний воєводі» — польське прислів'я)^[3].

Шляхта загродова в Галичині

1772—1848 застінної шляхти в Галичині поступово втратила привілеї, які випливали з належності до шляхетської верстви: право посідання землі та підданих, право окремого судівництва (судового імунітету), право участі в політичному житті тощо.
Цьому сприяла цілеспрямована політика австрійських урядів, а також соціальні й політичні зміни, що відбувалися в Габсбурзькій монархії (усе ж до 1848 галицькі шляхтичі були звільнені від рекрутських наборів). Від давніх привілеїв залишалися лише звичаї, які опиралися на підкреслений шляхетський сепаратизм: відмінність одягу, побуту, рис характеру, ментальності, збереження традицій, покликання на шляхетський родовід і герб, категорична заборона одружуватися з простими селянками.
У 19 ст. в Галичині руська (українська) шляхта греко-католицького обряду значно перевищувала за чисельністю шляхту римо-католицького визнання. Такий стан речей зберігся і в міжвоєнній Польщі. Влада 2-ї Речі Посполитої, проводячи політику асиміляції українців, вважала шляхетське походження громадянина або хоча б закінчення його прізвища на «-ський», «-цький», «-ич» ознакою приналежності до польської національності. Це робили свідомо, добре знаючи, що «людність шляхетського походження визнання греко-католицького, національності руської».
Псевдотеорії, що базувалися на відсутності шляхетської верстви в українців, стали підґрунтям для полонізаційної акції, проведенням якої зайнялося військове командування ЗС Польщі. Не вдаючись у проблеми походження й етнічної належності шляхтичів, військові визнали їх поляками. Перші кроки щодо полонізації загродової шляхти були зроблені ще у 1920-х рр., проте 1935 у зв'язку із загостренням національної і політичної ситуації в Галичині це питання набуло особливої актуальності.
Загалом у західноукраїнських землях організатори налічували від 800 тис. до 1 млн новоявлених «шляхтичів», що становило близько 20 % всіх українців у Польщі.
Акція «шляхти загродової» розпочалася в Турківському повіті Львівського воєводства в зоні дислокації Пшемисльського військового округу.

Згодом вона поширилася на всю Галичину, Полісся і Волинь. Уже 1939 Союз шляхти загродової налічував близько 40 тис. осіб, організованих у 450 осередках. Незважаючи на невеликий успіх акції, вона призвела до загострення польсько-українських відносин напередодні Другої світової війни.

Див. також

• Разбор шляхти

Примітки

1. М. Б. Нарбут «Шляхта околичная». Архів оригіналу за 20 травня 2012. Процитовано 24 листопада 2008.
2. «Про козацькі часи на Україні». Третя глава. Архів оригіналу за 18 листопада 2008. Процитовано 24 листопада 2008.
3. Енциклопедія історії України

Джерела та література

• Комар В. Шляхта загродова [Архівовано 13 березня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2013. — Т. 10 : Т — Я. — С. 648. — ISBN 978-966-00-1359-9.