Remove ads
Лужичани, лужицькі серби, серболужичани, сорби, венди, лугії (нім. Sorben) — західнослов'янська народність; корінне слов'янське населення, що проживає на Південному Сході Німеччини. Поділяється на два племені: верхніх сорбів, котрі живуть у Верхній Лужиці та нижніх сорбів (самоназва венди), що живуть у Нижній Лужиці. Ці дві племенні групи мовно та культурно відрізняються одна від одної.
| Лужичани | |
|---|---|
 Лужицький національний прапор (Serbska chorhoj)  Прапор Верхньої Лужиці  Прапор Нижньої Лужиці | |
| Кількість | близько 40 тис. лужичан з Верхньої Лужиці та 20 тис. - з Нижньої Лужиці |
| Ареал | Німеччина: 60 000 |
| Близькі до | поляки, чехи, кашуби, словаки, інші західні слов'яни та німці (змішані шлюби) |
| Входить до | західні слов’яни |
| Мова | лужицька мова (верхньолужицька, нижньолужицька), німецька |
| Релігія | лютеранство, католицизм |
Лужицькі серби — одна з чотирьох офіційно визнаних національних меншин Німеччини — разом з фризами і данцями, які мають власні етно-культурні територіальні автономії та синті, які власної території не мають. Лужицькі серби мають власну автономну територію, мову, офіційно визнаний в Німеччині національний прапор і гімн.
Remove ads
Слов'янські племена почали заселяти територію сучасної Лужиці близько 600 року. Уперше про них згадують франкські хроніки на початку 30-х років VII ст. В IX ст. посилився наступ германських племен на землі сорбів. Князі Дерван, Милидух, Цзимислав та інші намагались протистояти цьому наступу.
До 990 року згадки про них дуже епізодичні. У 990-му вони були завойовані німцями і з того часу їхні землі стали частиною німецького політичного організму (окрім короткого періоду 1018—1031 років, коли Лужиця була приєднана до Польського королівства). У XIV ст. Лужиця потрапила під Чеську Корону. Саме ці обставини сприяли тому, що лужичани вижили, оскільки чеські володарі не були зацікавлені у знімечувані слов'ян. З XIII ст. з розвитком гірничорудних розробок Лужицькі гори і Верхню Сілезію поступово зайняли німці. У 1635 році Лужиця (окрім Котбуса, столиці Нижньої Лужиці) підпорядкувалася Саксонському князю. У 1815-му більша частина Лужиці була віддана Пруссії, яка проводила політику знімечування всіх слов'ян, що проживали у її кордонах. Відтоді Лужиця була поділена на Верхню Лужицю (Оберлаузиц) і Нижню Лужицю (Нідерлаузиц), більш-менш відображаючи поділ між діалектами лужицької мови.
У період Реформації більшість лужичан прийняло лютеранство. Реформація сприяла культурному пробудженню лужичан, розвитку писемності. Водночас вона посилила розбіжності з поляками, які залишилися католиками. Розвиток промисловості у XIX — на початку XX ст. призвело до появи широкої смуги німецьких поселень, які перерізали лужицьку територію. Відтак утворилося лише два невеликих ізольованих слов'янських острівця.
У 1918—1919 роках лужицькі політики зробили спробу створити вільну Лужицьку державу. Але ця спроба зазнала невдачі. У фашистський період усі лужицькі політичні і соціальні організації були заборонені. Лужичани переслідувалися як й інші ненімецькі народи. Після Другої світової війни у межах Німецької демократичної республіки (НДР) були засновані лужицькі школи, видавництва, театри і багато інших культурних інститутів. 1951 року розпочали свою роботу Інститут для вивчення лужицької культури у Німецькій академії наук та Інститут лужицьких студій[1] у Лейпцизькому університеті.[2] У листопаді 1989 р. Лужицькі Національні Збори вимагали від німецької влади встановити діалог з лужичанами і провести рішучі зміни у керованій державою громадській організації «Домовіна» («Domowina»). У 1991 р. Домовіна перетворилася на незалежну організацію і лужицький народний фонд.
Remove ads
Лужичани мешкають переважно у східній Німеччині, на кордоні з Польщею і Чехією, — в округах Котбус і Дрезден на німецьких землях Саксонія і Бранденбург[3]. Більш компактно живуть лужичани-католики у місцевості довкола Баутцена і Каменця, у Віттихенау. Усього в Німеччині проживає близько 60 тис. лужичан, з яких 20 тис. — у Нижній Лужиці і 40 тис. у Верхній Лужиці.
28 травня 2008 року лужичанський політик Станіслав Тілліх став міністр-президентом Саксонії. Він є першим лужичанським головою уряду більш ніж за тисячоліття лужичансько-німецького співіснування в історії Саксонії.
Remove ads
Широко відомі пасхальні традиції лужичан: Osterreiten (традиційна верхова їзда протягом Великодня) та писанкарство. Німці називають лужичан «Eier-Maler» — писанкарями, через їх традицію розписування писанок на Великдень — ця назва показує найважливішу рису лужицької культури — зв'язок з минувшиною. Це аграрна культура, культура селян, дуже традиційний фольклор, який, однак, не має ніякого впливу на сучасну молодь.
Ряд топонімів у Східній Німеччині слов'янського походження. Назви декількох відомих міст у південно-східній Німеччині походять з лужицької мови (наприклад, Лейпциг, Баутцен). Назви місць у Лужиці, що закінчуються на -au або -ow (-owe, -ouwe), так само мають лужицьке коріння. Це свідчення того, що Східна Німеччина була населена слов'янами ще у ранньосередньовічну добу. Оскільки ці землі увійшли до складу Німеччини, у багатьох випадках слов'янські топоніми були германізовані. Багато міст у Лужиці мають міські надписи двома мовами: німецькою та лужицькою.
Remove ads
Прапор лужицьких сербів є полотнище з синьої, червоної та білої горизонтальних смуг. Вперше використаний як національний символ у 1842 році. У 1848 році прапор отримав визнання в середовищі лужичан[4]. Стаття 25 Конституції землі Бранденбург містить положення про серболужицький прапор. Стаття 2 Конституції Саксонії містить положення про використання герба і традиційних національних кольорів лужицьких сербів. У законах про права лужицьких сербів Бранденбурга і Саксонії міститься положення про використання серболужицької національної символіки (герба і національних кольорів)[5].
Національний гімн лужицьких сербів з XX століття — пісня «Прекрасна Лужиця»[6]. До цього які гімн були пісні «Ще сербство не загинуло» (написана Г. Зейлером в 1840 році)[7] та «Наше сербство повстає з праху» (написана М. Домашкою, виконувалася до 1945 року)[8].
Remove ads
- Карл-Маркус Ґаус. Зникомі європейці. Слідами сефардів Сараєва, ґотшейських німців, арберешів, лужичан і арумунів. — Київ : Темпора, 2016. — Т. пер. Христина Назаркевич. — 300 с. — ISBN 978-617-569-292-9.
- Лужицькі серби: Посібник з народознавства / За ред. В.Моторного та Д.Шольце. – Львів – Будишін : Місіонер, 1997. – 268 с.
- Felix Biermann, Slawische Besiedlung zwischen Elbe, Neiße und Lubsza, Archäologische Studien zum Siedlungswesen und zur Sachkultur des frühen und hohen Mittelalters. Bonn 2000.
- Sebastian Beather: Archäologie der westlichen Slawen. Siedlung, Wirtschaft und Gesellschaft im früh- und hochmittelalterlichen Ostmitteleuropa. Berlin u.a. 2001, ISBN 3-11-017061-2
- Elisabeth Friebe: Die Sorbenpolitik in der DDR zwischen 1945—1957. Magisterarbeit, Universität Bremen, Bremen 2006 — PDF-Datei (595 kB)
- Karl-Markus Gauß: Die sterbenden Europäer. Deutscher Taschenbuch Verlag, München 2002, ISBN 978-3-423-30854-0
- Joachim Henning, Archäologische Forschungen an Ringwällen in Niederungslage: die Niederlausitz als Burgenlandschaft des östlichen Mitteleuropa im frühen Mittelalter. In: J. Henning — A. T. Ruttkay (Hg.), Frühmittelalterlicher Burgenbau in Mittel- und Osteuropa. Bonn 1998, S. 9-29.
- Joachim Henning, Der slawische Siedlungsraum und die ottonische Expansion östlich der Elbe: Ereignisgeschichte — Archäologie — Dendrochronologie. In: J. Henning (Hg.), Europa im 10. Jahrhundert. Mainz 2002, 131—146.
- Christian Lübke: Das östliche Europa. Die Deutschen und das europäische Mittelalter. Berlin 2004, ISBN 3-88680-760-6
- Jasper von Richthofen, Die Landeskrone bei Görlitz — eine bedeutende slawische Befestigung in der östlichen Oberlausitz. Arbeits— und Forschungsberichte zur sächsischen Bodendenkmalpflege 45, 2003, 263—300.
- Jasper von Richthofen (Hg.), Besunzane — Milzener — Sorben. Die slawische Oberlausitz zwischen Polen, Deutschen und Tschechen. Schriftenreihe der Städt. Sammlungen für Geschichte und Kultur Görlitz N.F. Bd. 37, Görlitz — Zittau 2004
- Gertraud Eva Schrage, Die Oberlausitz bis zum Jahr 1346. In: Joachim Bahlke (Hg.), Geschichte der Oberlausitz. Leipzig 2001, 55-97.
- Gertraud Eva Schrage, Bautzen und das Land Milsza in der Zeit um 1000. In: Jasper von Richthofen (Hg.), Besunzane — Milzner — Sorben. Die slawische Oberlausitz zwischen Polen, Deutschen und Tschechen. Görlitz — Zittau 2004, 32-41.
- Alfried Wieczorek, Hans-Martin Hinz (Hg.): Europas Mitte um 1000. Stuttgart 2000, ISBN 3-8062-1545-6, ISBN 3-8062-1544-8
Remove ads
Wikiwand in your browser!
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
Remove ads