Loading AI tools
козацьке військове формування в Російській імперії З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Кубанське козацьке військо — частина козацтва на службі Російської імперії. Населяла території сучасного Краснодарського краю, західної частини Ставропольського краю, а також Республік Адигея і Карачаєво-Черкесія. Центр — місто Катеринодар — сучасний Краснодар. Військо офіційно було утворене в 1860 на основі Чорноморського козацького війська і частини Кавказького лінійного козацького війська, за правління російського імператора Олександра ІІ.
Військо управлялося наказними отаманами, що призначалися імператором. Кубанська область була розділена на 7 відділів, на чолі яких стояли отамани, що призначаються наказним отаманом. На чолі станиць і хуторів стояли виборні отамани, що затверджувалися отаманами відділів.
Кубанське козацьке військо історично склалося з декількох різних груп козаків.
До кінця XVIII століття після численних політичних перемог Російської імперії докорінно змінилися пріоритети розвитку південної України, що входила у той час до складу Російської імперії, і козаків, що проживали у Запорізької Січі. За Кючук-Кайнарджійським договором (1774) Росія дістала вихід до Чорного моря та Крим. На заході послаблена Річ Посполита була на межі розпаду.
Таким чином, подальша необхідність у присутності козаків на своїй історичній батьківщині задля охорони південних російських рубежів відпала. Водночас їхній традиційний триб життя часто призводив до конфліктів із російською владою. Після неодноразових погромів сербських поселенців, а також у зв'язку з підтримкою козаками Пугачовського повстання, імператриця Катерина II наказала знищити Запорізьку Січ. За наказом Григорія Потьомкіна про втихомирення запорозьких козаків російські війська, на чолі із генералом Петром Текелі, зруйнували Січ у червні 1775 року.
Після того, проте, як близько п'яти тисяч козаків переселилися у гирло Дунаю, започаткувавши Задунайську Січ під протекторатом османського султана Абдула-Гаміда I, було зроблено кілька спроб інтегрувати дванадцять тисяч козаків, що залишилися, в російську армію і суспільство майбутньої Новоросії, проте козаки не бажали підкорятися вимогам суворої дисципліни.
Водночас Османська імперія, набувши додаткових сил в особі дунайських козаків, загрожувала новою війною. 1783 року з колишніх запорожців, за підтримки Григорія Потьомкіна, було сформовано Військо вірних запорожців та Чорноморська козацька флотилія.
Російсько-турецька війна 1787—1792 завершилася вирішальною для Росії перемогою (при цьому внесок козаків був істотний). У результаті Ясського миру Росія територіально зміцнила свій вплив на південних кордонах. Новий пріоритет був підставою виграної землі і потреба в козаках повністю відпала. 1784 року до складу Росії увійшла Кубань, яка була стратегічно важлива для розширення Росії на Кавказ, але уразлива внаслідок присутності черкесів. 1792 року Катерина II запропонувала військовому отаманові Антону Головатому переселити своє військо, (перейменоване у Чорноморське 1791 року), на новий кордон.
Так до 1793 року чорноморці у складі 40 куренів (близько 25 тисяч чоловік) переселилися в результаті кількох походів. Головним завданням нового війська стали створення оборонної лінії вздовж усієї області і розвиток народного господарства на нових теренах. Не зважаючи на те, що нове військо було значно перевлаштоване за стандартами інших Козацьких військ Російської Імперії, Чорноморці змогли зберегти в нових умовах багато традицій Запорозької Січі (наприклад, вільне обрання й однострій).
Спочатку територія (до 1830-х рр.) обмежувалася від Тамані вздовж усього правобережжя Кубані до річки Лаба. Уже в 1860 році військо налічувало 200 тисяч козаків і виставляло 12 кінних полків, 9 піших (пластунських) батальйонів, 4 батареї і 2 гвардійських ескадрони.
Переселенці з України становили більшу частину козацтва в Єйському, Катеринодарському і Темрюкському відділах Кубанської області. До 1920-х років XX століття, коли навчання в школах було переведене на російську, говорили українською (східному (полтавському) діалекті). Досі в усній мові, найпаче в станицях, зберігається багато українізмів (так звана балачка).
Лінійці — це нащадки донських козаків, хоперських козаків, переселених на Кубань. Після ліквідації Кавказького лінійного війська лінійні козаки були розділені між Терським та Кубанським козацькими військами. Населяли східну частину Кубанської області — Кавказький, Лабінський, Майкопський і Баталпашинський відділи. На відміну від україномовних чорноморців, лінійці розмовляли російською мовою.
У першій половині XIX століття на Кубань переселялися державні селяни, кантоністи і відставні солдати, що зараховувались у козаки. Іноді вони селилися у вже наявних станицях, іноді утворювали нові.
Кубанські козаки були вільним воєнізованою сільськогосподарською людністю. На чолі Кубанського козацького війська стояв наказний отаман (рівночасно — начальник Кубанської області), який у військовому відношенні користувався правами начальника дивізії, а в цивільному — правами губернатора. Він призначав отаманів відділів, яким підкорялися виборні отамани станиць і хуторів. Найвищим органом станичної влади був станичний схід, який обирав отамана і правління (складалося з отамана і двох вибраних суддів, з 1870 — отаман, судді, помічник отамана, писар, скарбник). Станичні суспільства виконували різні обов'язки: військову, «загальні по пошуку» (зміст поштових станцій, ремонт доріг і мостів тощо), станичні (утримання «летючої пошти», супровід арештантів, караульна служба тощо). У 1890 встановлений день військового свята — 30 серпня. З 1891 козаки обирали додаткових суддів, які були касаційною інстанцією на рішення станичних судів.
У час Другої світової війни кубанські козацькі частини воювали як в РСЧА так і на боці німців.
Козаки в 1916 становили 43 % населення Кубанської області (1,37 млн чоловік), становлячи найбільшу етнічну групу. Велика частина орної землі належала козакам. Козаки протиставляли себе некозацькій частині населення. Ставлення до іногородніх («гамселів»), мугирів було зарозуміло-зневажливим. Під той час налічувалися 262 станиці і 246 хуторів. Основну частину їх населення становили козаки. Іногородні переважно проживали в містах, селах.
Досить високим для початку XX століття був у кубанських козаків рівень письменності — понад 50 %. Перші школи з'явилися в козаків Кубані наприкінці XVIII століття.
У Російській імперії від 1827 року отаманом усіх козацьких військ країни вважався спадкоємець престолу з династії Романових, а справжній керівник над козацькою громадою мав титул наказного отамана, тобто «призначеного імператорським наказом». Таке становище над козаками зберігалося аж до революції 1917 року. На посаду кубанського наказного отамана імператорський уряд намагався не призначати представників місцевої української громади, хоча українські козаки-чорноморці складали ядро Кубанського війська. З 10 перших наказних отаманів був тільки один українець, виходець із дворянської родини Полтавської губернії Яків Малама. Лише деяка лібералізація режиму в імперії внаслідок революції 1905 року вперше дозволила зайняти посаду наказного отамана місцевому кубанському козаку-українцю, Михайлу Бабичу. Він і став останнім за часів Російської імперії наказним отаманом Кубанського війська.
З поваленням імператорської влади 1917 року на Кубані було відновлено звання військового отамана, як то було в Чорноморському козацькому війську в 1797—1827 рр. Інститут військового отаманства зберігався на Кубані і в часи існування Кубанської Народної Республіки, але представники колишнього імператорського генералітету, які займали цю посаду в 1917—1920 рр., на жаль, виявлялися запеклими ворогами всього українського, і знаходилися у постійному протистоянні з українофільською владою КНР. І лише загроза загибелі козацької Кубані внаслідок інтервенції більшовиків змусила кубанських генералів згодитися на передачу отаманського уряду представнику українських кіл Кубані, прем'єру Кубанської Народної Республіки Василю Іванису. Але зорганізувати опір більшовикам на Кубані Іванису вже не вдалось.
Посада військового отамана зберігалася кубанськими козаками і на еміграції. 1990 року відновлено отаманський уряд і в Росії. Сучасна отаманська верхівка Кубані є цілком лояльною діючій президентській владі РФ. Збройні формування кубанських козаків брали активну участь у діях 2014 року в Криму і Донбасі на боці проросійських сепаратистів.
У козацьких хуторах або станицях було прийнято вітатися навіть із незнайомою людиною. Серед звичних привітань були «Здорово, козаки!», «Здорові бували, козаки!» або «Здоровенькі були, козаки!», що супроводжувалося зняттям шапки та поклоном. У відповідь звучало «Слава Богу»[10]. Згідно військового статуту в строю на привітання козаки відповідали «Здравия желаю, господин…!».
Окрім загальновживаних привітань, в деяких станицях використовувалось привітання «Слава Кубані!» з відповіддю «Героям слава!»[11][12].
У романі Віктора Лихоносова «Ненаписанные воспоминания. Наш маленький Париж» (1986), дія якого відбувається в 1908 році, кубанські козаки використовують привітання «Слава героям, слава Кубані!»[13].
Борис Алмазов у книзі «Охваченные членством» (2004 год) описує привітання «Слава Кубані!» та відповідь «Героям слава!»[14] як звичні для кубанської станиці кінця 1990-х років.
Фраза «Слава Кубані!» з відгуком «Героям слава!» декілька разів згадувалась у газетах, як варіант козацького привітання[11][12]. На території Краснодарського краю зафіксовано випадок розміщення привітання разом із гербом Кубанської області на банері зовнішньої реклами. Є випадки застосування привітання на святі у середній школі[15].
Кошиць Олександр Антонович український хоровий диригент, композитор, етнограф та письменник-мемуарист дав такий опис пісенної культури козаків-українців:
Узагалі ж співучість кубанських козаків, так прославлена в усій російській армії, була дійсно надзвичайна. Тут висловлювалась вся природна українська музикальність і старовинна хорова традиція. Які чудовні, вправні хорові співаки (не кажу вже про знамениті голоси), які музикальні! Треба було послухати отой контрапункт, що вони утворювали під час співу вільно, спокійно, як річ не тільки самозрозумілу, але й цілком природну. Треба було чути ту вражаючу поліфонію (багатоголосність), та поверх усієї маси отой неперервний, що ніколи двічі не повторюється, узор підголоска, неймовірно високого і легкого тенора… Або присвист у маршовій пісні! Аж дух захоплює, наче несе тебе якась непереможна сила в наступ або на батареї якоїсь фортеці, чи в кінну атаку на ворога! Тут можна було відчути силу пісні й уявити собі її виховуючу роль для мас! Це страшна сила… Бували й моменти іншого характеру, особливо при піснях історичних. Не знаю, може мені так здавалось, а може відгомін сумних історичних подій жив ще в колективній душі народній та якимсь містичним способом передавався співаками, але виконання історичних пісень набирало цілком іншого характеру, ніж в піснях військових та побутових. Якась урочистість, якась піднесеність відчувалась у голосах, якийсь особливий сум у співові. Я пильно стежив за обличчями співаків! Вони поступово змінювались — звичайне, буденне спливало з них, з тягом пісні вони робились сумними, поважними, іноді, (мені здавалось) схвильованими, у всякім разі зворушеними. Голоси чим далі ставали більш чулими й виразними. У них говорила загальна душа нашого народу для якої подія, що оспівувалася, не була мертва сторінка історії, а жива свіжа рана, що стікає живою кров'ю і болить правдивим, живим болем. З їх очей на мене дивився сум моєї батьківщини, історія оживала й дихала холодним минулим… Іноді мені ставало страшно… Я не перебільшую, бо кажу зараз про колективний «хоровий голос», звук якого має своє особливе обличчя — живе й виразне, коли люди, що творять його, відчувають те «щось», що не дається до наслідування, але що само собою утворюється, коли ідея опанує душею загалу. Кожного разу після таких духовних «подій» я сповнювався якогось духовного тремтіння, що не покидало мене дуже довго і давало мені настрій на цілі роки[16].
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
