Кондуфор Юрій Юрійович

Юрій Юрійович Кондуфор (30 січня 1922, Зубані — 10 січня 1997, Київ) — український історик та громадський діяч, доктор історичних наук (з 1965 року), професор (з 1968 року), академік АН УРСР (з 28 березня 1985 року^[1]). Кандидат у члени ЦК КПУ в лютому 1960 — березні 1971 та лютому 1981 — лютому 1986 року. Член ЦК КПУ в лютому 1986 — червні 1990 року. Депутат Верховної Ради УРСР 5—7-го скликань.

|Посада=

Юрій Юрійович Кондуфор
Народився	30 січня 1922(1922-01-30) (102 роки) Зубані
Помер	10 січня 1997(1997-01-10) Київ, Україна
Поховання	Байкове кладовище
Країна	СРСР
Національність	українець
Діяльність	доцент, історик
Alma mater	ХНУ ім. В. Н. Каразіна
Галузь	історія СРСР
Заклад	ХНУ ім. В. Н. Каразіна КНУ імені Тараса Шевченка Інститут історії України НАН України
Вчене звання	професор
Науковий ступінь	доктор історичних наук
Науковий керівник	Мінц Ісак Ізраїльович
Членство	НАНУ
Партія	КПРС
Нагороди

Біографія

Народився 30 січня 1922 року в селі Зубанях (нині Глобинського району Полтавської області) в сім'ї вчителів. Протягом 1929—1935 років навчався в семирічній обліковій школі у місті Олександрії, а у 1939 році із золотою медаллю закінчив десятирічну школу в місті Попасній. У 1939—1940 роках навчався на історичному факультеті Харківського університету.

У жовтні 1940 року був призваний до лав Червоної армії в 111-ту танкову дивізію Забайкальського військового округу. Член ВКП(б) з 1942 року. Протягом серпня—вересня 1945 року у складі 9-го гвардійського механізованого корпусу 6-ї гвардійської танкової армії брав участь у радянсько-японській війні як командир танка.

Після демобілізації у 1946 році продовжив навчання у Харківському державному університеті імені Максима Горького, був Сталінським стипендіатом, а у 1949 році з відзнакою закінчив університет. Протягом 1949—1952 років — аспірант кафедри основ марксизму-ленінізму Харківського університету. 27 червня 1952 року достроково захистив кандидатську дисертацію на тему: «Боротьба робітничого класу і біднішого селянства України за хліб у період іноземної воєнної інтервенції і громадянської війни. 1919 рік», після чого йому було запропоновано посаду доцента на кафедрі історії КПРС цього ж університету яку він обіймав до 1958 року. Одночасно, із 1952 року був керівником лекторської групи, а з квітня (затв.) 1953 до січня 1958 року — завідувачем відділу пропаганди і агітації Харківського обласного комітету КПУ.

У січні 1958 — 1968 року — завідувач відділу науки та культури ЦК КПУ. У 1965 році в Академії суспільних наук при ЦК КПРС у Москві захистив докторську дисертацію на тему «Союз робітничого класу і селянства в період громадянської війни» (науковий консультант — академік АН СРСР І. Мінц).

У 1968—1978 роках — завідувач кафедри історії радянського суспільства, одночасно з 1973 року — декан історичного факультету Київського університету. У 1978—1993 роках — директор Інституту історії АН УРСР. З кінця 1980-х років сприяв створенню в інституті обстановки ідеологічного плюралізму та можливості дослідження принципово нових тем, таких як голод 1921—1923 років в УСРР, голодомор 1932—1933 років в УРСР, голод 1946—1947 років в УРСР, історія Української Центральної Ради, хоча сам залишався на старих методологічних позиціях. Протягом 1994—1997 років був радником директора Інституту історії України НАН України.

У 1979—1988 роках був головним редактором «Українського історичного журналу». Також був членом президії Республіканського товариства «Знання» та головою Секції суспільних наук Українського товариства дружби і культурних зв'язків із зарубіжними країнами та членом Секції з проблем розвитку історичної науки АН УРСР.

Був делегатом XXI, XXII, XXIII і XXVI з'їздів КПУ, на яких обирався кандидатом, а на XXVII-му — членом ЦК КПУ, делегатом XXVI і XXVII з'їздів КПРС.

Жив в Києві в будинку по вулиці Володимирській, 19, квартира 27. Помер в Києві 10 січня 1997 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Наукова діяльність

Юрій Кондуфор опублікував понад 250 праць, з них — 20 монографій, в яких переважно популяризував наслідки жовтневого перевороту в Україні. Серед них:

• Робітничі продовольчі загони на Україні в 1919 році (Харків , 1953);
• Революционные события 1905—1907 гг. в Харькове и губернии (Харків, 1955; у співавторстві);
• Пролетариат Харькова в борьбе за победу Октября (Харків, 1957; у співавторстві);
• Пролетаріат Харкова у трьох революціях (Харків, 1959; у співавторстві);
• Укрепление союза рабочего класса и крестьянства на Украине в период гражданской войны (в ходе проведения продовольственной политики 1918—1920 гг.) (Київ, 1964);
• Великий Жовтень і захист його завоювань (Київ, 1971);
• История СССР: Поступающим в вузы (Київ, 1977, 1980, 1983, 1987, 1988; у співавторстві);
• Великий Октябрь на Украине (Київ, 1986).

Брав участь у колективних працях:

• Великий Жовтень і громадянська війна на Україні (Київ, 1973);
• Історія Української РСР: Короткий нарис (Київ, 1981; рос. мовою, Київ, 1983);
• Великое содружество народов-братьев. К 60-летию образования Союза ССР (Київ, 1982);
• Социалистическое строительство на Украине в годы гражданской войны (Київ, 1986);
• Великий Жовтень і Україна (Київ, 1987) та інше.

Очолював авторські колективи видань «Українська РСР в період громадянської війни. 1917—1920» (Київ, 1968, т. 2) та інше.

Головний редактор:

• Історії Української РСР (у 8-ми томах, 10-ти книгах, Київ, 1977—1979);
• Истории Украинской ССР (у 10-ти томах, Київ, 1981—85);
• Історія Києва (у 3-х томах, 4-х книгах, Київ, 1984—86);
• циклу праць з історії історії зв'язків і дружби українського, російського, білоруського і молдавського народів з 6-ти томів (Київ, 1978—1982);
• Истории рабочих Донбасса (у 2-х т., Київ, 1981).

Підготував 3 докторів і 15 кандидатів наук.

Відзнаки

Заслужений діяч науки УРСР (з 1991 року)^[2]. Лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки (1980; за вагомий особистий внесок у справу створення багатотомної «Історії Української РСР»)^[3].

Нагороджений орденами Вітчизняної війни 2-го ступеня (1991), Жовтневої Революції (1982), двома орденами Трудового Червоного Прапора (1960, 1967), орденом «Знак Пошани» (1958) та дев'ятьма медалями^[4].

Примітки

1. Національна академія наук України. Архів оригіналу за 18 березня 2013. Процитовано 30 грудня 2012.
2. Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 22 грудня 2015. Процитовано 31 грудня 2012.
3. Комітет з Державної премії України в галузі науки і техніки. Архів оригіналу за 5 березня 2016. Процитовано 30 грудня 2012.
4. Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського. Архів оригіналу за 2 вересня 2013. Процитовано 30 грудня 2012.

Джерела та література

• О. В. Юркова. Кондуфор Юрій Юрійович [Архівовано 18 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2024. — ISBN 966-02-2074-X.
• О. В. Юркова. Енциклопедія історії України: том 5: Кон — Кю. / Редколегія: В. А. Смолій (голова) та інші. НАН України. Інститут історії України. — Київ: Видавництво «Наукова думка», 2008. — 568 с.: іл. ISBN 978-966-00-0855-4 [Архівовано 7 березня 2016 у Wayback Machine.]
• Юркова О. Юрій Кондуфор: біографічно-історіографічний нарис [Архівовано 22 грудня 2015 у Wayback Machine.]

Посилання

• Актуальні проблеми вітчизняної історії ХХ ст: Збірник наукових праць, присвячений пам'яті акад. НАН України Юрія Юрійовича Кондуфора. Том 1 [Архівовано 24 червня 2009 у Wayback Machine.]
• Актуальні проблеми вітчизняної історії ХХ ст: Збірник наукових праць, присвячений пам'яті акад. НАН України Юрія Юрійовича Кондуфора. Том 2 [Архівовано 23 червня 2009 у Wayback Machine.]