Кмети

Кме́ти — термін, що був поширений у слов'янських мовах за феодалізму і мав різні значення. У «Повчанні» Володимира Мономаха і «Слові о полку Ігоревім» кметами називали кінних воїнів, дружинників князя. На західноукраїнських землях і в Білорусі XIV⁣ — ⁣XVI століть кметами називали незакріпачених селян, які сплачували державний податок. Протягом другої половини XVI століття — початку XVII століття вони потрапили в кріпосну залежність і їх стали називати холопами.

Етимологія

В Україні кмет, кметь або кміть — середньовічний вільний селянин із правом переміщення, як випливає з документів того часу, наприклад за 1377: «А облога ис кожного кмєтя по два гроша широка оу Княжий комору давати на каждиі рок' …» З часом слово вийшло з широкого вжитку, проте залишило по собі значне число похідних слів, що активно використовуються в сучасній українській мові й донині, наприклад: кмітливий («тямущий»); прикмета («характерна риса, ознака»); кметити, кмітити, кмітувати («розмірковувати»); кумекати («розуміти, тямити»); кметиня, кметиця, кметя («добра господиня») і так далі.

Спочатку мало значення «знатний воїн», в якому і згадується в Лаврентіївському літописі під 1075 роком: «У се ж лѣто придоша послѣ з немець кь Святославу. Святослав же, величашеся, показу имъ богатьство своє. Вони ж, видивьше бесщисленое мнозтво злата, і сребра і паволок, рѣша: Се ни в що жиє, ось бо лежить мертве. Сего суть Кметя лучьше. Мужи бо доищуться і болше сего …» У «Слові о полку Ігоревім» великий князь Всеволод так називає своїх воїнів: А мои ти куряни — свѣдоми къмети: подъ трубами повити, подъ шеломы.

У Західній Україні досі поширене прізвище «Кметь», як похідне від цього соціального стану.

Вживання слова «кмети» в інших країнах

 Болгарія

У сучасній Болгарії кмет — назва керівної посади, війта громади, міста, міського району, кметства або села. Кметів обирають на багатопартійних виборах. Кметство — адміністративно-територіальна одиниця, очолювана кметем.

 Боснія і Герцеговина

В Боснії кметя називали селян, що сиділи на чужій землі й жили в хаті, яка була власністю господаря землі, тобто, орендарі. Часто вони для польових робіт користувались і волами господарськими. Кмет, що працював в полі на хазяйських волах, віддавав власнику землі й волів половину врожаю, а якщо воли були свої — одну третину. Господар міг повсякчас прогнати кметя зі своєї землі й зі свого будинку і забрати весь урожай. Кмет також мав право піти у будь-який час, але це було йому невигідно: інший землевласник міг його і не прийняти.

 Угорщина

Кметь або кміть (збірна форма — кмітство) в угорських русинів називались селяни, які жили на власницьких землях на праві довгострокової оренди, причому ця земельна ділянка переходила у спадок (зазвичай, до молодшого сина).

 Росія

У Росії досить поширене прізвище Кметь, в 14-16 століттях кметями іменувалися незакріпаченні (вільні) селяни.

 Сербія

В Сербії кметами називалися найшанованіші й найповажніші з селян, які вважалися старійшинами внаслідок особистих якостей і заслуг. Кмети укладали договори від імені громади, входили в зносини з турками. Вони ж, на запрошення односельців, були й найпершими суддями в дрібних спорах, наприклад при сімейних розділах, у випадках потрави і т. п. З часу князя Милоша Обреновича кмети стали призначатися урядом, по троє на кожну громаду, причому один із них вважався старшим. Вони збирались у громадському будинку та проводили суд і розправу серед селян у незначних справах, збирали податі, оголошували селянам волю вищої влади, стежили за її виконанням, мали право карати винних — зокрема, волоцюг піддавати тілесним покаранням (до 10 ударів) та призначати їх на державні або громадські роботи.

Див. також

• Коміт
• Еквіти

Джерела та література

• Т. Л. Вілкул. Кмет [Архівовано 17 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2007. — Т. 4 : Ка — Ком. — С. 358. — ISBN 978-966-00-0692-8.
• Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. — Луцьк: «Вежа», 2000.
• Довідник з історії України. За ред. І. Підкови та Р. Шуста. — К.: «Генеза», 1993. [Архівовано 10 квітня 2009 у Wayback Machine.]

Посилання

• Кмети [Архівовано 18 листопада 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2001. — Т. 3 : К — М. — 792 с. — ISBN 966-7492-03-6.
• Кметь [Архівовано 15 вересня 2020 у Wayback Machine.] // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1959. — Т. 3, кн. V : Літери К — Ком. — С. 658. — 1000 екз.