Remove ads
Гали́на Все́володівна Зміє́нко-Сени́шин (нар. 21 грудня 1918 — пом. 13 липня 2003) — українська журналістка, публіцистка, мемуаристка, громадська діячка.
| Змієнко-Сенишин Галина Всеволодівна | |
|---|---|
.jpg) | |
| Ім'я при народженні | Галина Всеволодівна Змієнко |
| Народилася | 21 грудня 1918 Одеса, Одеський повіт, Херсонська губернія, Українська Народна Республіка (тепер — центр Одеської області України) |
| Померла | 13 липня 2003 (84 роки) Монреаль, провінція Квебек, Канада |
| Країна |  Україна СРСР |
| Національність | українка |
| Місце проживання | Монреаль |
| Діяльність | журналістика, публіцистика, мемуаристика, громадська діяльність |
| Батько | Всеволод Змієнко |
| Мати | Піама Змієнко (до шлюбу Скляревська) |
| Родичі | дід — генерал Дмитро Скляревський |
| У шлюбі з | Євгеном Павловичем Сенишиним (*1906 — †1994) |
| Діти | син Зенон (нар. 1947) |
Народилася 21 грудня 1918 року у Одесі Одеського повіту Херсонської губернії Української Народної Республіки (тепер — центр Одеської області України). Мала двох старших братів — Всеволода та Олега. Батько — український військовик, генерал-хорунжий Армії Української Народної Республіки Всеволод Юхимович Змієнко. Мати — Піама Дмитрівна Змієнко (до шлюбу Скляревська).
Із грудня 1920 року разом з іншими вояками Армії УНР батько перебував у польських таборах інтернованих. Спочатку — в Александруві, потім — у Щипйорно. Сім'я залишилася в Одесі і не знала, де його шукати. Згодом він отримав листа від одного з побратимів із Одеси. Товариш писав, що від тифу померли мати Змієнка, дружина і майже всі родичі[1]. Діти залишилися живі — їх взяла до себе на виховання рідна сестра Піами, Марія, дружина генерала Олександра Рябініна-Скляревського[2].
У 1922 році родичі і знайомі знайшли можливість переправити 4-річну Галину, разом із 10-річним Всеволодом, до Польщі[1][3] (семирічного Олега не змогли вивезти, бо не знайшли його метричне свідоцтво, без якого перевезти дитину через кордон було неможливо[2]), до подруги їх матері Прощецької[4]. Згодом, через те, що батько весь час займався військово-організаційною та громадською роботою, дітей доглядала Клавдія Олексіївна Безручко — дружина близького батькового друга та командира, генерала Марка Безручка[1][2][3][5].
Початкову освіту Галина здобула у Рідній школі імені Маркіяна Шашкевича в Перемишлі. У 1939 році — закінчила гімназію при Українському інституті для дівчат у Перемишлі[6]. Брала активну участь в діяльності «Пласту» (щоб стати пластункою, їй довелось навчатись лише на «відмінно», бо інакше її б не взяли до організації)[3].
У 1940-ві роки — вивчала політологію в Академії політичних наук[pl] у Варшаві. Згодом — разом із чоловіком Євгеном Сенишиним (одружилася у 1942 році) переїхала до Кракова, а потім — до Відня. У Відні та Берліні Галина вивчала дантистику[6][7][8].
Згодом Сенишини поїхали до Зальцбурга, а потім, через Лінц, до італійського порту Генуя, а вже звідти, у 1948 році, кораблем, переїхали до Канади, де перші два роки жили у Вінніпезі, а потім – переїхали до Монреаля[3][8]. У Монреалі жили в районі Розмонт, де купили невелику крамницю[8].
У роки Незалежності Галина Змієнко-Сенишин тричі приїздила до Одеси[1], де відвідала подвір'я, на якому колись гралась дитиною[3]. Також намагалася розшукати родичів, зокрема, брата Олега.
Померла 13 липня 2003 року у Монреалі. Прощання і відспівування пройшло у Соборі святої Софії в Монреалі. Похована на цвинтарі Мон-Руаяль поруч з чоловіком[7].
Remove ads
Брала активну участь у таємній діяльності «Пласту» на теренах Польщі[6].
Очолювала жіночу секцію української громадської організації «Запоріжжя», Союз українок Канади[6].
Із 1966 по 1970 рік — очолювала відділ «Доньки України» в Монреалі Союзу українок Канади[6][7].
Із 1984 по 1992 рік — очолювала прихильників Державного центру УНР у Монреалі[6][7].
Із 1990 по 1997 рік — керівниця Української суботньої школи імені митрополита Іларіона у Монреалі[6].
У 1992 році, як секретарка Президії Української Національної Ради, брала участь у передачі повноважень та клейнодів Державного центру УНР в екзилі Президентові України Леонідові Кравчуку[2][3].
В україномовних та англомовних виданнях публікувала публіцистичні та історичні праці, частина з яких у 2001 році видана і в Україні окремою книжкою[9], що містить також особисті спогади про життя авторки та її близьких[2] (Змієнко-Сенишин Г.В. Пересаджені квіти України / упоряд. та авт. передм. М. Тимошик. — Київ-Монреаль: Наша культура і наука, 2001. — 196 с. — (Всесвітній форум українців). — ISBN 966-95575-9-3).
Авторка аналітичних статей «Духовна спадщина Симона Петлюри і Євгена Коновальця» та «Український пласт», есе з українського народознавства «Українське Різдво в Канаді» та «До свого кореня»[6].
Друкувала статті, репортажі, есе у канадських часописах «Український голос», «Новий шлях», «Промінь», «Мета»[3], «ОКО»[6][7].
У 1983 році упорядкувала збірку «Бібліографія голоду в Україні 1932–1933 років» (Оттава-Монреаль), яку у 1990 році перевидала в Києві[6].
У 1990 році — видала у Монреалі документальну книгу «Літопис українців Квебеку» з нагоди 100-річчя поселення українців Канади. А у 2001 році, у Києві, — книгу спогадів, статей та есеїв «Пересаджені квіти України»[7].
Одеській державній науковій бібліотеці пожертвувала свою бібліотеку, яку збирала все життя (у тому числі — рідкісні українознавчі видання[10]), а Музею Збройних Сил України — картину ветерана Армії УНР, художника Леоніда Перфецького (*1901 — †1977) «Переїзд 6-ї Січової Стрілецької дивізії через Станіславів», де зображені генерали Марко Безручко та Всеволод Змієнко на чолі свого з'єднання[3][5].
Remove ads
Сім'я
Рід матері
Дід по матері — генерал Дмитро Скляревський.
Бабуся по матері — Наталя Захарівна Скляревська. Після смерті чоловіка — жила в Іркутську. Зять, генерал Олександр Рябінін-Скляревський, пропонував Наталі Захарівні повернутися до Одеси, але вона отримувала у Іркутську добру пенсію за службу чоловіка і не захотіла переїжджати[11].
Мати — Піама Дмитрівна. Померла у 1921 році у Одесі від тифу[4].
Рід батька
Батько — український військовик, генерал-хорунжий Армії Української Народної Республіки Всеволод Юхимович Змієнко (*1886 — †1938) із козацького роду Змієнків. Визначний військовий діяч Армії УНР, один з організаторів військової спецслужби Державного Центру УНР в екзилі. Після встановлення радянської влади в Україні — емігрував до Польщі. В еміграції працював у Генеральному штабі Армії УНР, упродовж 1928—1936 років очолював підрозділи розвідки і контррозвідки, підготував основні концептуальні засади розвідки, вважаючи її «мозковою клітиною» штабу[12].
Брати
Галина мала двох старших братів — Всеволода та Олега.
У 1921 році мати Галини, Піама Змієнко, померла від тифу. Дітей взяла до себе на виховання рідна сестра Піами, Марія, дружина генерала Олександра Рябініна-Скляревського[2]. Рябініни-Скляревські жили в Одесі, у Цегельному провулку, у будинку № 4[3].
У 1922 році родичі і знайомі переправили 4-річну Галину разом із найстаршим братом, 10-річним Всеволодом, до Польщі[1][3]. Семирічного Олега не змогли вивезти, бо не знайшли його метричне свідоцтво, без якого перевезти дитину через кордон було неможливо[2]. У 1932 році генерал Олександр Рябінін-Скляревський отримав листа від Всеволода із Праги — він писав, що закінчив гімназію, а його сестра Галина також знаходиться в Празі. У листі хлопець також цікавився місцезнаходженням і долею свого брата Олега, який лишився у СРСР[4]. Також відомо, що Всеволод навчався у Варшаві, а в роки Другої світової війни проживав у різних країнах Європи. У 1945 році, ймовірно, Всеволод загинув[2].
Доля Олега довго залишилася невідомою, навіть після тривалих пошуків СБУ на прохання Галини в 1992 році[1]. Але пізніше, із розсекречених документів із галузевого державного архіву Служби зовнішньої розвідки України, стало відомо, що у 1924 році до Одеси із Москви приїздила ще одна сестра Піами Змієнко — Валентина Скляревська-Вальчукевич, яка забрала Олега з собою. Хлопець мав прізвище Скляревський — за дошлюбним прізвищем рідної матері. Про свого рідного батька, Всеволода Змієнка, нічого не знав. Йому навмисно нічого не розповідали, щоб уберегти від зайвих проблем. Згодом, через розлучення тітки та інші проблеми в сім'ї, Олег вів у Москві спосіб життя безпритульного. Його затримала міліція за дрібну крадіжку. Хлопця направили у заклад для безпритульних неповнолітніх дітей, а звідти — до Інституту трудового виховання. За клопотанням із дитбудинку отримав місце в гуртожитку. У листах в Одесу до Марії Дмитрівни Рябініної-Скляревської, яку називав мамою, писав, що працював креслярем на Автозаводі імені Сталіна, потім, за скороченням штату, Олега звільнили. Невдовзі він влаштувався креслярем на завод «Калібр»[ru][2].
НКВС планували використати Олега для вербування батька, Всеволода Змієнка. У травні 1935 року начальник Іноземного відділу Управління державної безпеки НКВС Української СРР Абрам Сапір писав:
 |
Вважаю за доцільне всебічно вивчити Олега Змієнка і за наявності у нього позитивних рис обговорити питання про його переселення в Україну, орієнтовно в Одесу, де він зможе мешкати у Рябініних. Перебування сина Змієнка в Україні дасть змогу нам за сприятливої ситуації здійснити деякі заходи і проти самого Змієнка[2]. |  |
В іншому документі, адресованому керівництву Іноземного відділу Головного управління державної безпеки НКВС СРСР, Абрам Сапір писав:
|
Нами намічені заходи із вербування Змієнка Всеволода або засилання нашого агента для встановлення зв'язку з ним і впровадження у розвідку УНР. Як у першому, так і в другому випадку комбінація розрахована на використання Скляревського Олега...[2]. | |
Згодом Олега заарештували — за нібито поширення на заводі антирадянської літератури. Для подальшого розслідування справи Олега направили до Одеси. Слідство тривало майже два роки. Одночасно заарештували і генерала Олександра Рябініна-Скляревського, якого намагалися використати у збиранні відомостей про генерала Змієнка і його сина. У 1938 році Олега Скляревського звільнили з-під варти «за відсутності доказів контрреволюційної і терористичної діяльності». Однак НКВС продовжував розробляти варіант можливого виведення Олега за кордон. При цьому йому розповіли, ким є його батько та спонукали через родичів отримати адресу рідного брата Всеволода. Як один із варіантів, розглядали нібито його втечу до Польщі до рідних сестри і брата для подальшого впровадження у коло знайомих і колег батька[2]. Але 30 жовтня 1938 року генерал Всеволод Змієнко помер.
Зрештою, у травні 1940 року подальше ведення справи Олега Скляревського НКВС припинив і залишив його у спокої «як непридатного до закордонної роботи». Олег звільнився з роботи і виїхав до Москви. Інформації про його подальшу долю в матеріалах архівної справи немає[2].
Чоловік і син
У 1937 році на студентському балу у Варшаві познайомилась з працівником Українського Наукового Інституту, уродженцем села Шили Збаразького повіту Тернопільщини, Євгеном Павловичем Сенишиним (*1906 — †1994), з яким у 1942 році одружилася[3][7][8].
У 1947 році, у Австрії, у місті Бранау народила сина Зенона[3][8].
Remove ads
- Сенишин Г. Commission on the Ukraine famine. Report to Congress. Бібліографія голоду в Україні 1932–1933 років. — Оттава-Монреаль: UMMAN-DC UNR, 1983. — 56 с. — (UKRAINIKA EXILIANA; № 16).
- Сенишин Г. Commission on the Ukraine famine. Report to Congress Бібліографія голоду в Україні 1932-1933. — Доповнене видання. — Оттава-Монреаль: UMMAN-DC UNR, 1983–1990. — 56 с. — (UKRAINIKA EXILIANA; № 16).
- Сенишин Г. Літопис українців Квебеку. — Монреаль, 1990.
- Змієнко-Сенишин Г.В. Пересаджені квіти України / упоряд. та авт. передм. М. Тимошик. — Київ-Монреаль: Наша культура і наука, 2001. — 196 с. — (Всесвітній форум українців). — ISBN 966-95575-9-3
Remove ads
Remove ads
Wikiwand in your browser!
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
Remove ads